Загроза «відкладених реформ»

Питання про доцільність проведення політичної реформи в Україні та її стратегічну спрямованість носить риторичний характер. Процес реформування почався, і штучно зупинити його неможливо. Йдеться не тільки про узгоджений законопроект, зареєстрований у Верховній Раді 4 вересня. Хоч уже сам факт подання цього документа, під яким поставили підписи 254 народні депутати, до Конституційного Суду свідчить про наявність могутньої реформаторської бази у вищому законодавчому органі країни.

Сумніви щодо необхідності конституційної оптимізації не мають сенсу вже тому, що процес реформування не припинявся протягом усіх 12 років української незалежності. Щоб у цьому пересвідчитися, досить розглянути еволюцію вітчизняної політичної системи.

Незалежна Україна як повноцінний державний проект почалася з переходу від радянського протопарламентаризму до президентської республіки з мажоритарною виборчою системою. Хоч історія не має умовного способу, та аналіз світових тенденцій і внутрішньополітичної динаміки показує, що, можливо, це був оптимальний варіант для нашої держави. Повноцінно вибудувати цю модель не вдалося. Точкою повороту стала конституційна ніч. Така зміна формату стала можливою завдяки тому, що, на відміну, наприклад, від Росії, де було реалізовано конфліктний варіант пострадянського переходу, вітчизняний політичний процес носив компромісний характер.

Сьогодні немає сенсу сперечатися про напрям реформи. Депутати самі задали рух маятника у бік парламентаризму в конституційну ніч, «обрізаючи» повноваження президента і виходячи на таку собі усереднену модель. Принциповою помилкою стало те, що при цьому парламент керувався особистiсною, а не системною логікою. Пізніше 50% ВРУ почали обирати за партійними списками на основі пропорційної моделі у багатомандатному загальнодержавному виборчому округу, що зумовило стрибкоподібне посилення партійно- політичних груп. Проте парадокс полягав у тому, що, урізуючи повноваження глави держави, Верховна Рада фактично завела себе у глухий кут. Логіка «ослаблюючи президента, ми посилюємо парламент», не спрацювала: ослабленими виявилися обидва провідні інститути державної влади. «Компромісний варіант», отриманий у результаті конституційного протистояння 1996 року, не надавав дієві механізми партійного розвитку і сприяв зведенню ролі політичних партій до функції «виборчих машин».

Нова конституційно-політична модель виявилася надзвичайно статичною. Відсутність у ній чітких механізмів політичної відповідальності і справжнього центру прийняття рішень призвели до патової ситуації. Щоб її розблокувати, Президент був вимушений шукати шляхи для вдосконалення логіки функціонування системи. Подібні дії робилися й із боку парламенту. Фактично ці спроби вибудувати нові працездатні баланси велися навпомацки, «явочним» порядком, не стільки спираючись на конституційний каркас, скільки використовуючи його прогалини.

Результатом цих процесів стала поява в Україні з грудня 1999 року тенденцій до формування політичних коаліційних кабінетів і фактичного структурування Верховної Ради на парламентську більшість і опозицію, яке відбулося незабаром після цього. Важливо відзначити, що відповідно до вказаних етапів змінювалися також режим і закономірності роботи політичної системи. Проте ці зміни до сьогодні так і не було закріплено на правовому рівні.

Якщо називати речі своїми іменами, то необхідно визнати — сьогодні вітчизняна політика переважно функціонує у «сірому» режимі. Ми проголосили безпощадну війну «тіньовій» економіці, але при цьому продовжуємо миритися з «тіньовою» політикою. Досі немає закону про Кабінет Міністрів, парламентську більшість та опозицію і багато інших «стволових» документів, що дозволяють «легалізувати» політичний процес. Розуміння цього факту робить безглуздим питання про конституційну реформу — вона вже «стихійно» відбувається, незалежно від претензій окремих політиків і груп. Уряд Віктора Януковича вже де-факто коаліційний, хоч ще й містить випадкові фігури і не завжди діє консолідовано. Більшість у ВРУ сформовано. Можна вказувати й інші параметри. Але йдеться про те, чи зможемо ми вивести з «тіні» процеси, які об’єктивно відбуваються, і перевести їх у демократичне правове русло, чи вони відбуватимуться у непрозорому режимі.

Реалізація узгодженого законопроекту про внесення конституційних змін вперше з часів загальнонаціонального консенсусу 1991 року, що визначив незалежний шлях нашої країни, надає Україні унікальну можливість — консолідувати весь спектр політичних сил: правих, лівих, центристів. Консолідувати не навколо окремої політичної сили, а на основі вирішення завдань нового етапу розвитку країни, її системного оновлення. Втратити такий історичний шанс неприпустимо.

Це зовсім не означає, що через 10-15 років ми не прийдемо до президентської або прем’єр-президентської моделі. Але сьогодні нейтралізувати загрози, закладені у нинішню конституційну схему, можливо тільки завершивши нинішній етап, основний вектор якого задається саме парламентською логікою. Інакше накопичення і нашарування внутрішніх протиріч може зруйнувати політичну систему.

Де-факто на сьогодні створено умови для оформлення пакту еліт в Україні, без якого неможливе проведення життєво важливих для суспільства структурних перетворень. Основою подібної угоди є параметри спільного законопроекту, зареєстрованого четвертого вересня у Верховній Раді. Передусім, йдеться про відмову від формули «переможець отримує все», продукованої нинішньою політико-правовою моделлю. У проекті зроблено спробу зняти ситуацію, за якої одна людина практично одноосібно приймає найважливіші для держави рішення, тим більше, що при цьому теоретично вона може представляти інтереси невеликої частини громадян України. Адже згідно з нинішнім виборчим законодавством, президентом країни може стати кандидат, який отримав у другому турі просту більшість голосів. Тобто главою держави з надзвичайно широкими повноваженнями може стати людина, яка користується підтримкою, наприклад, не більше нiж 20% виборців, іншими словами, явної меншості населення. Проблема посилюється тим, що серед нинішніх кандидатів на вищий державний пост немає лідерів справді загальнонаціонального формату. І це пов’язане не стільки з їхніми особистими недоліками, скільки з тим, що сама державно-політична система у нинішньому її вигляді не сприяє продукуванню таких фігур у політичному полі.

Необхідно усвідомлювати, що будь-який варіант має свої плюси і мінуси. І нині жоден політик чи експерт не в змозі повно спрогнозувати переваги і недоліки реалізації тієї чи іншої моделі. Адекватно оцінити політичну систему може тільки практика. Будь-яка держава, будь-яка країна у своєму розвитку повиннi пройти різні етапи, адже конституційний процес за своєю природою безперервний. Незаперечним є одне — вітчизняна конституційно-політична система в її нинішньому вигляді не відповідає ні політичному, ні економічному рівню країни, дедалі більше перетворюючись на основний стримуючий чинник подальшого розвитку. Адже та сама «тіньова» економіка — це не більше ніж похідна від «тіньової» політики. У такій ситуації політика «відкладених реформ» значно знижує національну конкурентоспроможність і зменшує шанси держави на успішний рух вперед. Україна сьогодні перебуває у ситуації, яка якнайкраще підтверджує відому істину — у політиці краще прийняти спірне рішення, ніж не приймати жодного.