ЗМIНА МОДЕЛI

Безперечно: в Україні наявна гостра політична криза. Сьогодні цього не зможуть заперечувати навіть ті, хто ще зовсім недавно запевняв нас, неначебто найважливіші органи держави функціонують нормально. Далі нікуди: протягом двох тижнів законодавчу роботу парламенту було повністю паралізовано! Безперечне й те, що основні причини кризи — суто внутрішні, хоч і зовнішні чинники впливу ігнорувати не варто. Про перипетії останніх парламентських баталій написано і сказано немало. Використовуючи індукцію, прогнозують, що станеться завтра, післязавтра, на майбутніх президентських виборах. Дозволю собі проаналізувати події з допомогою улюбленого методу Шерлока Холмса — від загального до окремого.

Нинішня криза, на мій погляд, — результат незавершеності політичної перебудови. Залишилася недоторканною основа радянської влади — жорстка адміністративна вертикаль. У ній — суть більшовицької диктатури. Сто років тому саме за створення такої вертикалі вів боротьбу проти меншовиків Ленін. Очевидно, не випадково сьогодні депутати з парламентської «дев’ятки» називають себе більшовиками.

За часів перебудови наші націонал-реформатори стверджували: буде Україна незалежною, почнеться перехід до ринкових відносин, виникне середній клас і все налагодиться. Не налагодилося. Склався міцний союз вищої бюрократії з тими, хто нажив великі гроші нелегальним або напівлегальним шляхом у перші роки незалежності (використовуючи, у більшості випадків, особисті зв’язки або з колишньою радянською партійно-комсомольсько-державною номенклатурою, або з криміналом). Поки країна заглиблювалася в яму післяперебудовної економічної кризи, ця система влади принаймні працювала. Економіка все ще залишалася напівдержавною, багато політичних рішень приймалось не в інтересах більшості громадян, а в інтересах держави як такої, тобто були непопулярними. Та й саму державу ще слід було створити — адже отриманий у спадщину держапарат УРСР був усього лише «недогризком» величезного держапарату радянської імперії, а мислячих по-новому кваліфікованих управлінців просто не було. Словом, у перше десятиріччя незалежності збереження найважливіших елементів старої системи в формально демократичній (після прийняття конституції) державі було якось виправдане, а дехто навіть бачив у цьому свої переваги.

Але ось уже три роки, як ми виповзаємо з кризи. Стає все більш очевидним, що стара політична система по суті антидемократична, заважає цивілізованим ринковим відносинам, перешкоджає формуванню середнього класу і, обмежуючи свободу ЗМІ, гальмує розвиток громадянського суспільства. Через неї у нас немає багатопартійності. З радянського минулого перейшла до нас компартія, та й Рух, нині розколений, з’явився ще за часів перебудови. Все інше — це політичні утворення, які захищають інтереси олігархів, більшість із яких перебувають в оточенні президента, хоч є такі і в опозиції. Сильних партій немає і бути не може! Звідки їм узятися, якщо в політичному житті країни партіям (поки зберігається нинішня система) уготована другорядна роль. Помиляються ті, хто вважає, неначе ми повинні перейти до парламентської республіки лише після того, як виникнуть сильні політичні партії. Спочатку, пробачте за нагадування, було Слово, тобто ідея, план, закон. Щоб на партії хтось покладав свої надії, вкладав у них свої сили і кошти, вони повинні мати перспективу. Поки такої перспективи немає, і це виразно продемонстрували останні парламентські вибори. Партії, які отримали під час голосування в загальноукраїнському округу підтримку більшості, сьогодні не мають можливості впливати на політичні події. У цьому й полягає основна причина сьогоднішньої кризи.

Ще влітку здавалося, що можновладці відчули необхідність політичних змін. Усвідомили, що парламентські вибори програли. Вигідну для них ситуацію насилу зберегли за рахунок перемоги в одномандатних округах (поки зберігається мажоритарна система голосування — зберігається всевладдя адміністративного апарату і великих грошей) і вельми дорогої, а, головне, шкідливої для їхнього власного іміджу кампанії з «перетягання» нестійких депутатів з опозиції до власного табору. Тоді начебто влада розуміла, що здобула «піррову перемогу». У перші місяці свого перебування на чолі президентської Адміністрації Віктор Медведчук запропонував Президенту кіль ка непоганих варіантів попередження кризи. Та й сам Леонід Кучма, очевидно, зрозумів: ідучи з активної політики, треба гідно зіграти фінальну партію. І 24 серпня він оголосив народу доленосне рішення — про перехід до парламентської системи і пропорційної, за європейським зразком, системи виборів. На початку вересня складалося враження, що ініціативу тримає в руках Президент. Навіть масові виступи опозиції 16 вересня нічого істотно не змінили.

Але на початку жовтня все пішло-поїхало. Депутатів до парламентської більшості вже не перетягували, а передавлювали. По опозиційних фракціях відкрили вогонь на знищення. Олігархи, які раніше ворогували один з одним, несподівано швидко об’єднали свої зусилля, запропонувавши в прем’єри донецького губернатора Януковича. Очевидно, зіграла свою роль «спрямовуюча воля» Президента, але хто його до цього підштовхнув, судити не беруся, — найважливіші рішення, як і годиться за нинішньої системи влади, приймали «під столом». Напевно, десь щось поділили між собою олігархи, але й про це простим смертним залишається тільки здогадуватися — «відкрите суспільство» все ще залишається в Україні нереалізованою мрією. Спочатку проштовхнули в прем’єри Януковича. Потім, проголосувавши бюлетенями (незважаючи на регламент, під контролем саморобної рахункової комісії, що складається тільки з представників більшості!) змінили голову Нацбанку і відібрали в опозиції керівництво парламентськими комітетами. Пропрезидентські сили отримали, таким чином, монополію на владу. Партії, які отримали на виборах лише 18% голосів, сьогодні взяли під свій контроль уряд, Адміністрацію Президента і, фактично, парламент. Замість руху у бік парламентської демократії, про який заявили 24 серпня, почався рух у протилежному напрямку — до авторитаризму. До речі, під час голосування щодо проекту нового виборчого закону, що передбачає пропорційну систему виборів, його підтримали, головним чином, опозиціонери. Пропрезидентські фракції явно саботують проведення політичної реформи, курс на яку проголосив Президент.

Після 17 грудня опозиції нічого іншого не залишалося, як перейти до бойкоту роботи Верховної Ради. Не конструктивно? Так, але у них не було можливості приймати конструктивні рішення. Якщо б «більшовики» надалі продовжували війну проти «меншовиків», в останніх залишилося б лише два виходи: або вдатися до позапарламентських методів опору (демонстрації, страйки, скарги до всіх міжнародних інстанцій тощо), або скласти з себе депутатські повноваження. У першому випадку на Україну чекали б соціальні заворушення (набагато більшого масштабу, ніж узимку — навесні 2001 року) і наш політичний режим Європа, напевно, визнає подібним до режиму Лукашенка (з відповідними санкціями). У другому — виникла б проблема дострокових парламентських виборів, так як Верховна Рада, нараховуючи 240-250 депутатів (до того ж вельми схильних до політичних коливань), не змогла б працювати ефективно. Хоч до нової виборчої кампанії сьогодні не готова ні та, ні інша сторони, результат майбутніх виборів усе ж передбачити нескладно. Навіть зважаючи на нинішній виборчий закон, опозиція переможе. Причому перемога буде більш значною, ніж цього року. Слава богу, до крайнощiв не дішло (поки що!). Більшовики на крок відступили, повернули опозиції комітети, і сторони змогли досягти компромісу. Тут же результат — прийнятий бюджет-2003.

А тепер декілька слів про зовнішньополітичні чинники.

Вимушений багатовекторний курс нашої країни, на мою думку, повинен стати більш осмисленим. Кажучи про рух України до Європи, не можна забувати про те, що Європа ця не одномірна і що через океан вона тісно пов’язана зі Сполученими Штатами Америки, лідери яких мають своє власне уявлення про майбутнє планети, яке не завжди співпадає з уявленнями більшості європейців. І на Україну американські політики мають свої види. Деяких із них не влаштовують наші партнерські відносини з Росією, і вони хотіли б мати на чолі України лідера, орієнтованого виключно на Захід. Слід уподібнитися страусу, який сховав голову в пісок, щоб не помітити активної зацікавленості частини американських політичних діячів у дестабілізації становища в Україні. Пригадаємо хоч би той факт, що Мельниченко з його підслуховуваннями, який «приголомшив» «касетним скандалом» усю Україну (і не тільки Україну), отримав політичний притулок саме в США. Своєю односторонньою підтримкою опозиції Захід, по суті, позбавляв українську владу можливості приймати рішення на користь європейської інтеграції, підштовхував її до тісного союзу з Кремлем, де «потерпілого» Кучму приймали й обігрівали. Боюся, нинішнє загострення політичної кризи в Україні також не обійшлося без впливу американського чинника. Я маю на увазі історію з «кольчугами». Про те, що на касетах Мельниченка є запис розмови на цю тему з участю Президента, американці знали вже давно, але своє обурення висловили буквально напередодні демонстрації 16 вересня. І надалі координували свої нападки на Україну через «кольчуги» з виступами опозиціонерів. У результаті главі нашої держави ледве не перекрили дорогу на Празький саміт. Подивимося на хронологію: до «кольчужного» скандалу Кучма виступав із демократичними ініціативами, відразу після скандалу він консолідує свої сили, починаючи атаку на опозицію. І водночас іде на більш тісне зближення з Кремлем.

Люблю Росію, але не російську владу. Правлячі режими в Росії могли бути більш або менш жорсткими (Микола I — не Олександр II, а Хрущов — не Сталін), але завжди залишалися авторитарними. І нинішній режим — не виняток. Для мене абсолютно неприйнятні твердження, неначе схильність до самодержавних форм правління — природжена риса росіян. Але так уже розпорядилася історія, що Росія (тоді Московія) виявилася у сфері впливу Візантії і продовжила традиції східно-римської імперії. Протягом століть волею долі країна була відірвана від Західної Європи (по суті, серйозні зв’язки між двома частинами одного континенту починають налагоджуватися тільки нині). Простори Росії неозоро великі і часто малонаселені, і налагодити на цих просторах справно працюючу (так ще й демократичну) систему управління — завдання неймовірно складне. До того ж Росія — країна багатонаціональна і полікультурна. Протягом трьох століть вона відігравала важливу, іноді вирішальну роль у європейській та світовій політиці, а в останні десятиріччя перед крахом СРСР, спадкоємицею якого вважає себе Росія, була однією з двох світових наддержав. Сьогодні не так, але Росія все-таки будь-якою ціною намагається зберегти провідне геополітичне положення у світі. Перехід до європейських методів державного управління в цих умовах надто складний. Більше того, протягом останніх років у Росії спостерігається явний відступ від принципів демократії. Там нині нема (чи майже нема) того, що називають публічною політикою. Всі найважливіші проблеми вирішують не в Держдумі, а в Кремлі, у вузькому колі «царедворців». Парламент лише підтверджує кремлівські рішення. У російських ЗМІ активно проводиться мілітаристська пропаганда, яка посилилася останнім часом ще й тому, що Захід, в обмін на підтримку агресивної політики Буша, пробачив Кремлю війну в Чечні і нібито не помітив провал операції із звільнення заручників на Дубровці. По ТБ без кінця показують відверто пропагандистські радянські фільми (а ми, через недомисел, потім прокручуємо їх у себе), вихваляються «славні подвиги радянських чекістів». Зовсім нещодавно Путін публічно заявив про те, що вважає парламентську форму правління непридатною для Росії. Майже не сумніваюся: нашому Президенту в Кремлі порадили не форсувати перехід до парламентаризму і пропорційної системи виборів. І призначення прем’єр- міністром Януковича там також, напевно, схвалили.

Не виключено, що авторитарний режим цілком адекватний сьогоднішній Росії, — напевно, нового року Путін переможе на президентських виборах у першому турі, отримавши до 70% голосів. Але в Україні ситуація зовсім інша. У нас немає, і не може бути, імперських амбіцій, немає Кавказу й інших гарячих точок. Наша територія майже в 30 разів менша за російську (а населення — всього втричі!) і сусідити ми незабаром будемо безпосередньо з Євросоюзом. Символічно, що наш час на годину ближчий до середньоєвропейського. В Україні практично немає політичних сил, які б відкидали ідею парламентсько-президентської форми правління, наш народ не готовий захищати нинішню систему влади. І тому Україна цілком може стати першою в СНД парламентською республікою. ВИСНОВКИ

Україна — незалежна країна і поводитися повинна самостійно, керуючись, передусім, власними, а не чужими інтересами. Товаришувати і співпрацювати треба і з Росією, і з Європою, але не слід поспішати туди, куди тебе не кличуть, і влаштовуватися в фарватер до того, хто нехтує твоїми інтересами. Україну не скоро запросять до Євросоюзу, а в нову союзну державу на місці колишнього СРСР ми і самі не хочемо. Думаю, нам слід активно розвивати свої відносини з усіма сусідами по континенту на рівні двосторонніх зв’язків і тих багатосторонніх контактів, які в політиці називають «вузлом спагеті» — вузлом, у якому тісно переплетені політичні, економічні, культурні й інші інтереси відразу багатьох країн, що входять як до Євросоюзу, так і до СНД. До того ж Київ цілком міг би використати своє вигідне геополітичне положення і стати місцем постійно діючого форуму, в рамках якого зустрічалися б представники Західної Європи та Євразії.

— Слід терміново змінювати основу нинішньої політичної системи, не доводячи справи до гострих соціальних конфліктів. Тим, хто сьогодні при владі, важливо завжди прораховувати свої дії хоч би на два кроки вперед. Тоді вони зможуть впевнитися, що старий політичний режим все одно не зберегти, а в новій системі влади їм, якщо «гальмуватимуть», може зовсім не виявитися місця. Впевняться вони в цьому, дивись — і агресивність зменшиться, і прийде розуміння того, що з сьогоднішніми опозиціонерами необхідно не воювати «до переможного кінця», а домовлятися. (Навмисно не кажу тут про інтереси країни, тому що для наших політиків ця тема, на жаль, не найважливіша.)

— Опозиції було б непогано поновити свої вимоги і вимагати не заміни одного авторитарного правителя на іншого, а радикальної зміни всієї політичної системи, тобто трансформації президентської республіки в парламентську. Олександр Мороз нещодавно вимовив фразу, яка могла б стати лозунгом опозиції: «Нам потрібна не відставка Президента, нам потрібна політична реформа». Якщо тема політичної реформи стане головною на переговорах «більшовиків» з опозицією, то домовитися між собою вони, впевнений, зможуть. Якщо ж цього не станеться, на нас чекає не європейський шлях розвитку, а доля тих африканських або латиноамериканських країн, де панують олігархічні режими і де немає ні демократії, ні порядку, ні суспільного благополуччя.

Потрібен неляканий громадянин, або Чому я за президентську республіку

Запеклі баталії навколо впровадження парламентсько-президентської моделі управління захопили український політичний бомонд. І я, як і всі реалістичні політики, усвідомлюю необхідність змін у політичній системі. Вони на нинішньому етапі кризи нашого суспільства — джерело можливих позитивних зрушень. Проте вислухавши багатьох політиків, вчених, журналістів, ніяк не можу звільнитися від відчуття, що ми нині маємо намір викинути працюючий двигун замість того, щоб відрегулювати його, примусити працювати, очистивши від нагару.

Парадокс і в тому, що у сотнях, тисячах публікацій найавторитетніших вчених, державних діячів, політиків, як вітчизняних так і зарубіжних, стверджується, що нова українська Конституція, прийнята у ту гарячу конституційну ніч, — дуже ефективний документ! Цікаво, що серед ініціаторів істотної перебудови політичного управління країною є багато тих, хто ініціював, розробляв і голосував за цю Конституцію. Ну, хіба що Михайла Сироти не вистачає.

Передусім, насторожує і пригнічує, що ніхто в черговий раз не запитує народ. Адже це йому жити в новій парламентсько-президентській моделі. Комуністи, смішно пригадати, перед тим, як прийняти програму партії — не держави навіть, — місяцями обговорювали і пояснювали людям свою ідею. Президент, якого сьогодні так масштабно критикують, більш вузькі проблеми і то виносив на референдум. А стосовно істотного політичного перевлаштування навіть найбільш активні і мобільні партії не порадилися зі своїми членами... Я розумію, що «палацові перевороти» не дуже зачіпають населення, стурбоване виживанням. Я знаю, що в будь- якому суспільстві люди значною мірою деполітизовані. Але деполітизація замовчуванню й обдурюванню не тотожна.

Політичний абсентеїзм — явище, широко поширене в цивілізованих країнах. Здавалося б, парадокс: громадянське суспільство, що базується на демократії, існує в умовах політичної байдужості. Але в тому й полягає сенс демократії. Коли, по-перше, існує, якщо так можна висловитися, суверенітет особистості. Коли громадянин твердо знає, що він хоче і може, а чого не може і не має права робити. По-друге, він упевнений, що владні структури у будь-якому разі діятимуть, за правилами, встановленими ним, громадянином. І, по-третє, громадянин переконаний, що ці правила постійні, і зовсім неважливо, як модифікується держапарат, тільки б він жорстко дотримувався вимог суспільства, закріплених у Конституції країни. Ось коротко логіка і технологія життя десятків країн світу, яки процвітають. У США, наприклад, міністри міняються не рідше, ніж раз на два роки, і цього ніхто не помічає. В інших країнах може бути п’ять-шість урядових криз на рік. Але добробут народу неухильно зростає. І це — головне, як любив говорити один із популярних політиків.

Тепер давайте поставимо перед собою запитання: чи існують об’єктивні передумови покращання життя народу України за рахунок зміни, причому істотної, механізмів державного управління країною?

Першою, найголовнішою перешкодою на шляху переходу до парламентсько-президентської форми правління я вбачаю те, що об’єкт управління не готовий до таких змін. Немає і самодостатнього, заможного, гідного, благополучного, впевненого у майбутньому суб’єкта. Як народ, так і — ще більшою мірою — олігархи залежать від правлячого у цей момент угруповання. Деякі з олігархів уже подейкують, що повертатися до України після різдвяних канікул безглуздо і небезпечно. Може, хтось і далі наполягатиме на тому, що у разі введення парламентсько- президентської республіки ситуація миттєво зміниться?

Ідея введення парламентсько-президентської республіки може бути адекватною ситуації у випадку, якщо суб’єкти управління, а вони є джерелом влади, попрацюють і створять правила гри, за якими гратимуть і державні управлінці, і, головне, самі громадяни. А для цього необхідний не тільки самодостатній, суверенний, неляканий громадянин суспільства. Але й особистість, здатна усвідомлено конструювати правила взаємодії влади і народу. Політично культурна людська істота. Чи достатньо таких в Україні? Думаю, ті, хто наполягає на переході до парламентсько-президентської республіки, не усвідомлюють, що влада в умовах демократії — це взаємність. Не можна оголошувати себе правителем народу до того, як народ сам не визнав це. А це означає, що парламентсько-президентська республіка «запрацює» в Україні тільки тоді, коли суспільство буде в змозі розібратися, що це таке, чого від нього потребують, що зобов’язується за його дорученням робити держава. І погодиться грати за такими правилами довго. Причому володіючи значними механізмами блокування порушення цих правил як з боку громадян, так і з боку держави. Інакше найбільш патріотичні і честолюбні лобісти парламентсько-президентської республіки не зможуть виявити яких-небудь позитивних змін.

У цієї проблеми, на мій погляд, є ще й очевидний історичний підтекст. Український народ мав мізерний історичний досвід самоврядування. До багатосотлітньої історії підлеглості правителю додався і період соціалістичного управління. У ці роки державний патерналізм, щоправда, дещо перекручений, але все ж давав людям головне — впевненість у завтрашньому дні. Тоді ми отримували 5-го і 25-го, нехай і трохи, зате гарантовано. І не 200 гривень при прожитковому мінімумі в 400.

Мільйони людей, які десятиріччями сиділи на руках у держави, ментально виявилися не готовими до демократичних змін, коли частину державної роботи необхідно було взяти на себе. Усвідомлено обирати й обиратися до органів влади, контролювати, що добре і що погано робить ця влада. Своєчасно знімати чиновників, які проштрафилися, і відкликати депутатів, які дискредитували себе, висувати свої обгрунтовані вимоги і вимагати від влади їхньої реалізації. І цей народ сьогодні закликають до вільного самоврядування і парламентсько-президентської республіки!.. Хоч би результати опитувань громадської думки шанували. Там чорним по білому, причому у всіх, і в замовлених також, написано, що не «я винен» суспільству, а «воно мені винне». І так вважають не тільки пенсіонери й інваліди, але навіть представники так званого середнього класу. (Пам’ятайте слова Кеннеді: «Не запитуйте, що Америка зробила для вас, спитайте себе, що ви зробили для Америки!»?)

Ми на початку 1990-х згубили демократію, змішавши її з ринковою економікою, — і громадянського суспільства не досягли, і економічною державою, яка процвітає, не стали. Тепер виниклі ринкові механізми, нову структуру господарювання ми можемо зруйнувати шляхом незрозумілої децентралізації системи управління суспільством, яка й демократію не гарантує.

А що, введення парламентсько-президентської республіки якось істотно позначиться на голосуванні депутатів Верховної Ради з критичних питань? Припиняться переходи депутатів із фракції до фракції? Неможливо буде «підказати» депутатам міськради, що треба зняти обраного прямим голосуванням жителів мера міста, який не забезпечив перемогу урядовому блоку?

Нарешті, хтось сьогодні може цілком впевнено стверджувати, що парламент у його нинішньому вигляді може поводитися більш творчо, конструктивно і відповідально, ніж раніше? Події, що відбувалися в ньому протягом майже дев’яти місяців, ніяк це не підтверджують. Більше того, за відсутності масових, ідеологічно певних, впливових політичних партій і за наявності партій-акціонерних товариств, партій-клубів при популярних політиках, парламент, швидше за все, розділить країну за ринковим принципом, і це не буде полегшенням для народу.

Крім того, у недалекому майбутньому сьогоднішня опозиція в парламенті залишиться. І, швидше за все, вона робитиме те, що й потрібно, — виступатиме «за щастя народу». А країні необхідний прорив. Запровадження інноваційних, передусім, економічних, моделей розвитку України вимагатиме прийняття непопулярних рішень, жорстких заходів. А за такі заходи опозиціонери ніколи не проголосують.

Те саме стосується й уряду. Нові люди, які прийшли на Грушевського, безсумнівно, — нове утворення. Сам прем’єр- міністр не ризикнув сказати, що це його команда. Серед них чимало професіоналів. Але за якими правилами вони гратимуть, хто їх встановлюватиме — невідомо. Зрозуміло тільки, що продовжити свою політичну присутність у політичній системі цей Кабінет зможе, тільки приймаючи «соціально орієнтовані» рішення.

А що з того, що за новими правилами гри губернаторів призначатиме Кабмін, а не Президент? Хіба внаслідок цього ми матимемо гарантію, що губернаторами стануть не ті, кого рекомендує Банкова?

Які ж висновки напрошуються?

Перший та основний: необхідні новації в перерозподілі повноважень у рамках політичного трикутника «парламент — Президент — уряд» потрібно запровадити, але не позбавляючи країну централізованого управління, мінімально коректуючи нинішню редакцію Конституції України.

Другий: потрібно чітко зафіксувати нову структуру взаємовідносин між парламентом, Президентом і урядом за допомогою підзаконних актів, врегулювавши всі технологічні ланцюжки політичного управління країною. Перший крок уже зроблено, підписано «Політичну угоду про взаємодію і солідарну відповідальність» між урядом та «дев’яткою». Це важливий документ, який, проте, не вичерпує всі вимоги політичної реформи, і роботу потрібно продовжити.

Нарешті, по-третє, необхідно чітко проінформувати населення — джерело влади — про те, що ж тепер буде в країні. Люди зобов’язані знати, що зміниться в їхньому житті, чим обернеться для них чергова реформа: благополуччям, матеріальним підйомом, новими робочими місцями і своєчасними зарплатами, чи це лише «новий переділ влади», і, в кращому випадку, їм нічого боятися. А в гіршому — доведеться знову пригадати біблійну істину «не дай тобі Господь жити в епоху змін!» Саме тому ми ініціюємо проведення в 20-х числах січня 2003 року «круглого столу» «Перспективи політичної реформи в Україні: парламент, президент, уряд». Ми хочемо, щоб відбулася предметна і пряма дискусія парламентаріїв, представників виконавчої влади, уряду, соціологів, політичних експертів. Важливо також, щоб цей відвертий діалог почули через засоби масової інформації наші виборці.