«Герой року – Катерина Гандзюк, в її особі – активісти по всій Україні, які стають жертвами атак за свої намагання змінити країну»

Дорогі друзі, ви знаєте, як ми цінуємо ваші думки і наше спілкування. За доброю традицією ми вкотре звернулися до вас — своїх авторів, постійних читачів, партнерів та експертів з проханням відповісти на запитання новорічної анкети «Дня». Ваші чесні відповіді завжди слугували для нас гарним виміром «температури» в Україні та світі за минулий рік і внеском в осмислення головних подій, процесів, людей. А ще завжди цікаво читати — що надихає вас і які ви маєте очікування від майбутнього. Отже, пропонуємо вашій увазі відповіді на запитання нашої новорічної анкети. Нам важливо знати і вашу думку. Приєднуйтеся!

Бажаємо вам радісних новорічних свят і щасливого 2020 року!

1. Які події року, що минає, на вашу думку, змінили світ та Україну?

2. Яка подія в житті країни стала найважливішою особисто для вас?

3. Кого ви вважаєте героєм та антигероєм року?

4. Три речі, які додають вам сил і сповнюють оптимізму?

5. Автори, статті, проєкти газети «День», які зацікавили вас найбільше 2019 року?

Марія ТОМАК, співзасновниця Медійної ініціативи за права людини, студентка програми «Верховенство права для Розвитку» в Чиказькому університеті Лойола (Римський Центр Джон Феліче):

1. Якщо говорити про події, важливі для України та світу водночас – то, як на мене, це «Українагейт» у США. Запущена процедура імпічменту Дональда Трампа та події, які цьому передували (слухання в Конгресі та оприлюднені свідчення), – очевидно потрясіння для Сполучених Штатів і для світу. З України ж уся історія з можливим імпічментом виглядає дещо інакше. Принаймні з тих дискусій, які я спостерігаю в медіа та соцмережах, перебуваючи закордоном протягом попередніх кількох місяців. По-перше, для нас слухання в Конгресі стали передусім нагодою дізнатися про малоприємні подробиці щодо наших власних політиків, чиновників та внутрішньополітичні процеси. А по-друге, у цих дискусіях мене вразило, наскільки різним є ставлення до Володимира Зеленського. Скандал із quid pro quo викликав хвилю уваги до України в США, американськими високопосадовцями було виголошено багато промов на підтримку України та надання нам політичної та військової допомоги (ці промови здебільшого залишилися непоміченими в Україні); але цей скандал також змусив американський істеблішмент і медіа співчувати Україні та зокрема президенту України, який виглядає часто як жертва. І доки американська преса публікувала редакційні колонки на захист Зеленського напередодні Нормандського формату, «Тайм» розмістив на обкладинці портрет Зеленського з виразною претензією на образ державника, в Україні Зеленського жорстоко розпікали. Я зараз не оцінюю – добре це чи погано, але це факт.

Ще звертає на себе увагу те, що насправді факти, які спливли в телефонних записах і свідченнях у Конгресі, часом засвідчують значно серйозніші у порівнянні із Трампом порушеннях з боку українських посадовців – як попередніх, так і нинішніх. Залежність та керованість правоохоронної системи (Володимир Зеленський: «Оскільки ми перемогли та отримали абсолютну більшість в нашому парламенті, наступний генпрокурор 100% буде моєю людиною»), не менш виразні спроби quid pro quo з боку колишнього генерального прокурора Юрія Луценка. Але це так звично для нас, що ніхто навіть не зважає. Від громадян США доводилося чути, наприклад, таку реакцію на скандал: «о, будь ласка, заберіть його від нас». Але хто забере від нас нашу корумповану систему, в якій гарантована Конституцією незалежність гілок влади залишається якоюсь казочкою для наївних?

У підсумку маємо: «Українагейт» вплинув на світову наддержаву, але дивним чином мало вплинув на Україну.

Так само як, до речі, промова Грети Тунберг на Кліматичному саміті ООН. Спіч юної еко-активістки став потрясінням для світу, спричинив величезну хвилю медійних та експертних дискусій та, що важливо, вимог до тих, хто приймає рішення. Але не в Україні. За  винятком фейсбучних розмов, які точилися переважно довкола особистості Грети Тунберг, але не довкола питань проблем довкілля (хоча сама Україна цього року стикнулася з безпрецедентним смогом), сталого розвитку або хоча б того, що в Україні еко-активісти стають жертвами атак. Тут варто згадати про еко-активіста з Харківщини Миколу Бичка, якого знайшли повішеним у 2018 році. 

2. Безумовно, важливою подією для мене і для всієї країни стало звільнення наших громадян із незаконного ув’язнення в Росії та окупованому Криму. У випадку з Олегом Сенцовим це звільнення стало важливим і для світу. Водночас, варто нагадати, що десятки громадян України досі утримуються в окупованому Криму, Донбасі, на території Росії. Якщо говорити про Криму та Росію серед них – переважно кримські татари, активісти «Кримської солідарності». У Криму також відбуваються нові затримання, днями було заарештовано громадянина України Дениса Кашука, який заявляє про фізичний та психологічний тиск на нього. На Донбасі утримуються переважно цивільні, в тому числі журналісти Станіслав Асєєв та Олег Галазюк, але також і захоплені українські військові.

Безумовно, центральною подією в житті країни стали парламентські та президентські вибори. Їх наслідки поки що складно оцінити однозначно, для мене особисто вони не вкладаються в рамки ні «зради», ні «перемоги».

3. Герой року – Катерина Гандзюк, в її особі – активісти по всій Україні, які стають жертвами атак за свої намагання змінити країну. При чому, це стосується як тих, хто перебуває у відкритому протистоянні із, наприклад, забудовниками із кримінальним бекграундом, так і мамами, які намагаються припинити обіг готівки у дитсадках (тут маю на увазі спалення автівки співголови ГО «Батьки SOS» Альони Парфьонової, яке відбулося буквально цими днями). Для мене всі ці люди – герої. Правозахисники намагаються збирати інформацію про всі випадки нападів на активістів. Об’єктивно: не в усіх із цих випадків мотив нападу може бути пов'язаний саме із активістською діяльністю. Але тут вже питання в ефективності розслідувань та довіри до правоохоронної системи – яких немає.

Антигерой року для мене – також колективний. Це ті авторитарні режими та диктатури, які продукують масштабні порушення прав людини у світі. Володимир Путін (він передусім, бо він веде війну проти моєї країни), Башар Асад, Комуністична партія Китаю – це для мене антигерої.    

Це може здатися занадто глобальним та дещо романтичним баченням, але цього року завдяки моєму оточенню в особі людей із африканських, азійських та латиноамериканських країн, я відчула, що світові авторитарні режими – це і моя проблема. І коли ми звинувачуємо світ у відсутності реакції на свідоме вбивство населення в Україні в минулому сторіччі або на війну Росії проти України сьогодні, треба пам’ятати, що самі ми рідко реагуємо.

Гонконг став темою для внутрішніх українських дискусій тільки тому, що самі протестувальники запозичили український досвід, а ще через активістів, які намагалися привернути увагу до цієї теми в Україні. Інакше боротьба за права людини десь в Азії нас би не зацікавила. Так як нас не цікавлять геноцид у Мьянмарі або півтори тисячі вбитих під час протестів в Ірані. Зрозуміло, що в Україні дуже багато своїх власних проблем і щодня – вбиті військові та цивільні на сході. Але реальність така, що світ стає дедалі більш тісним, і хотілося б, щоб Україна реагувала бодай на рівні громадського суспільства.

Але по факту суспільство (за винятком окремих правозахисників) не реагує навіть на передачу нашою власною державою активістів і журналістів авторитарним режимам. Як приклад – нещодавня передача Україною азербайджанського блогера та громадського діяча Ельвіна Ісаєва уряду Ільхама Алієва.

4. Зараз я перебуваю на навчанні в Римі. Звідси за кілька місяців я побачила свою країну (за контекстом продовжую уважно стежити через соцмережі, медіа, спілкування з рідними та друзями) в іншому світлі. Можу сказати про такі обнадійливі сигнали:

-              Велика кількість прогресивних, на мою думку, людей пішли працювати в урядові структури, відкидаючи страх забруднити «біле пальто». І я це всіляко вітаю, бо таке рішення просто не дається: людина, яка заступає на посаду, не просто стає об’єктом критики (що правильно), а моментально перетворюється на ворога. З відстані я більш виразно бачу кризу лідерства в Україні та нашу нездатність до інституційного будівництва. І наш синдром «чорних рад». Але добре, що є ті люди із доброю репутацією, які готові іти і змінювати обличчя державної служби та урядових структур.

-              Велика кількість ініціатив в Україні – культурних, соціальних, підприємницьких. В культурницьких колах кажуть, що Київ – новий Берлін. Але на мапі Європи ми насправді щось абсолютно унікальне. Передусім, завдяки нашому досвіду боротьби за свободу протягом попередніх десятиліть. Молоді українці вірять в демократію (згідно із Всеукраїнським опитуванням «Молодь України 2017», це приблизно 60%), у той час як в країнах ЄС, згідно із, наприклад, дослідженням International Republican Institute, можна зробити висновок, що третина чекає на «сильну руку» і тільки орієнтовно 30% зберігають віру в демократію. Це не єдине подібне дослідження, результати котрого особисто мене шокують. В української молоді в порівнянні із молодим поколінням ЄС – великою мірою різні досвіди. Мені щоразу боляче бачити серпи і молоти в Римі – як на парканах, так і на плакатах громадських рухів. Контекст тут зовсім інший, цей символ не пов'язаний безпосередньо із СРСР і є символом профспілок та лівих рухів (які тут доволі сильні, чому можна позаздрити), але це не змінює мого сприйняття. Мені складно сприймати позитивно символ, під яким було вбито мільйони людей в Україні і не тільки. І мені дуже прикро, що місцеве громадянське суспільство до цього не чутливе. Київ, на відміну від Берліна, «виробляє» велику кількість людей із позицією, сильних громадських лідерів із досвідом боротьби за ідеї, протистояння корупційній криміналізовній системі. Таких як адвокатка Євгенія Закревська, яка голодувала задля ухвалення закону для розблокування розслідування справ Майдану (документ, між іншим, станом на зараз не підписаний президентом). Це вселяє оптимізм.

-              Спілкуючись із людьми з інших куточків світу, я розумію, що Україні пощастило суто географічно бути близькою до розвиненого світу, стати частиною міжурядових структур та конвенцій (часом під тиском, але добре, що цей політичний тиск був) – таких як Рада Європи, наприклад. Світ досі великою мірою – доволі дике та жорстоке місце, і ми насправді перебуваємо на відносному острівці безпеки, навіть зважаючи на війну і завдяки тому, що є кому російську агресію відбивати. Порівняно із багатьма спільнотами Азії та Африки ми як суспільство маємо хороші позиції, які ми часто просто не цінуємо, але якими ми мусимо навчитися користуватися.

5. На жаль, фізично не мала змоги потрапити на фотовиставку «Дня», але дуже важливо, що головною нагородою був відзначений фотопроект, присвячений заручникам. Багатьох із них я знаю особисто, впізнаю рубці на їхніх тілах, знаю їхні історії. Окрім моральної підтримки цим людям, серія фоторобіт Зої Шу нагадує, що десятки людей залишаються в незаконному ув’язненні, що до них застосовується насильство, і що звільнені люди потребують програм реабілітації та соціалізації.

Хочу також зауважити щодо теми Голодомору, яка є наскрізною для газети і яка вийшла цього року на новий глобальний рівень. Маю на увазі фільм Агнєшки Голланд «Ціна правди», який, на жаль, все ж таки залишився подією переважно для України та для країн із потужною діаспорою (при цьому, наприклад, в Італії, де діаспора велика, але за одиничними винятками пасивна, стрічки не було навіть у прокаті). Безсумнівно, роль «Дня» в усвідомленні суспільством правди про Голодомор – унікальна. Зокрема, завдяки розказаній газетою та Джеймсом Мейсом уже дуже давно «Повісті про двох журналістів». Упевнена, що ця заслуга буде визнана суспільством.