Двi пристрасті доктора Сігалова
Якби відомий київський лікар-педіатр Давид Лазарович Сігалов у спогадах відобразив тягар і щастя на обраних шляхах, то постав би перед нами не тільки як неперевершений цілитель тисяч своїх маленьких пацієнтів, а й як свого роду повірений багатьох чудових митців, чиї творіння він повернув суспільству. Річ у тому, що Сігалова як визнаного колекціонера творів живопису, часто позначених славними іменами, вирізняло дивне, з усталеної точки зору, правило: не лише знаходити і будь-що намагатися придбати такі роботи, а й безкорисливо віддавати їх світові. Уже перший його подібний крок був визначним — 1963 року Сігалов подарував Музею російського мистецтва в Києві рідкісну роботу Федора Рокотова «Портрет Петра Михайловича Голіцина», а через десять років безкоштовно передав музею ще 63 цінних художніх твори. Близько 400 творів живопису, графіки, декоративного мистецтва доктор заповідав цьому музею, і нині вони належать до первинних фондів. Дари доктора, серед яких — пейзажі Петра Левченка і Сергія Васильківського, зберігаються також у Національному художньому музеї України. У Музеї західного мистецтва теж є ним подаровані картини.
Звичайно ж, це була захопленість — зіткнутися з таємницею талановитого живопису, з енергетикою митців, хоч це вимагало і чималих зусиль, і неабияких витрат. Зінаїда Серебрякова (Давид Сігалов зібрав 26 її робіт), Борис Кустодієв, Ілля Рєпін, Валентин Сєров, Михайло Врубель, Ісак Левітан, Давид Бурлюк — у віддзеркаленнях їхніх полотен усе це було, по суті, вторинним «я» знаного дитячого лікаря й ученого, морального взірця для кількох поколінь колег-лікарів. Як і чому злилися в характері знавця педіатрії такі джерела, яким чином одну з вічних його турбот — визволяти з біди недужих малюків, починаючи з раннього віку, вчитуватися і вдумуватися в першоджерела всесвітньої медицини за своєю спеціальністю — доповнювало інше, так само сильне захоплення? Мабуть, це велика повість і навіть сторінка в історії, втім, тут постануть лише окремі її штрихи.
«ЛИШЕ ЧЕРЕЗ БАЖАННЯ ВИКОНАТИ БАТЬКОВУ ВОЛЮ»
Напевно, вогник любові до живопису у хлопчика з Переяслава прокинувся рано. З шести років він невтомно збирав листівки з художніми видами, картинки з книжок, гарні ілюстрації з газет. Закінчивши 1912 року гімназію, Сігалов як перший учень поза конкурсом був зарахований на медичний факультет університету св. Володимира в Києві. Проте через день він попросив перевести його на юридичний факультет, а ще за день — знову на медичний. «Що ви скачете з факультету на факультет?» — з незадоволенням запитав ректор. «Лише через бажання виконати батькову волю», — відверто відповів юний Сігалов. Дізнавшись про намір сина вибрати майстерність красномовства замість долі лікаря, батьки впали у відчай, і хлопець не став їм суперечити. Так вони подарували вітчизняній медицині вірного лицаря. Ректор університету написав на проханні: «Перевести»...
«Безжурне покоління», — сказав про студентську поросль тієї доби Михайло Булгаков, який опинився на одному курсі з Сігаловим, хоча вступив на факультет раніше. Однак то були останні заграви миру. У серпні 1914-го почалася Перша світова війна, 1915 року Київ став прифронтовим містом. Старшокурсники-медики переважно були направлені зауряд-лікарями у військові частини, в тому числі й Сігалов. Під час одного з обстрілів його було тяжко поранено і контужено, а після лікування 1916 року демобілізовано. Тепер Сігалов сам планував завтрашній день. У тому, що це буде педіатрія, він не мав сумніву.
ВИБІР
Варто зазначити, що медицина дитинства, разом з медициною материнства, мала в Києві глибоке коріння. Тут, наприклад, променіють такі імена, як Іван Троїцький — ініціатор міжнародного конгресу педіатрів, Євген Скловський — творець дитячої консультації «Крапля молока», Василь Чернов — першокласний фахівець у цій сфері. Саме він, услід за роботою в Москві, створив у нашому місті, в межах Олександрівської лікарні, першу спеціалізовану дитячу клініку. Це був форпост нових надій, тут, зокрема, вперше в Україні з успіхом застосували антидифтерійну сироватку Олександра Павловського, іншого наукового титана медичного факультету. Молодий лікар Сігалов увійшов до складу цієї клініки, коли 1915-го Василь Єгорович Чернов у шістдесят три роки вже пішов із життя, а його учні та послідовники в умовах цивільних потрясінь зіткнулися з нечуваними труднощами в педіатрії. Зростав вал інфекційних епідемій на тлі недоїдання, перебоїв з вакцинацією, скрутами виходжування новонароджених у голоді й холоді. Діяльність дитячих лікарів, яких було зовсім мало, перетворювалася на подвиг. Серед цих волонтерів був і Сігалов. Дні й ночі в тяжкій праці, після контузії та поранення, за невлаштованого побуту зненацька позначилися майже фатально. 1919 року Сігалов захворів на тяжку форму туберкульозу, його оглянув відомий терапевт і фтизіатр, викладач факультету, професор Феофіл Гаврилович Яновський і за відсутності засобів специфічного лікування визначив несприятливий перебіг спалаху. Врятуватися можна було лише в рідному кутку. На санях Сігалова повезли додому. «Це був час стихій, по дорозі вкрали хутряну шапку, — згадував Сігалов. — Але зимове повітря, незважаючи на втрату і великий сум, раптом принесло полегшення. І я зрозумів, що коли дам більше кисню і хворій, і вцілілій легені, то, мабуть, здолаю недугу». Всю зиму й весну, на подив рідних, він в енергійному русі проводив багато часу в полях і гаях. Одужавши й повернувшись до роботи в рідному Переяславі, зробив свіже повітря для хворих дітей своїм незмінним еліксиром. П’ять років роботи в провінції, практично на рівні земського лікаря, істотно розширили його медичний досвід, у тому числі щодо лікування дитячих хвороб. 1924 року Сігалов повернувся до Києва, знову приєднавшись до педіатричної когорти.
СТИЛЬ
Попри всі протиріччя епохи, то був час творіння. 1918 року, за гетьмана Павла Скоропадського, в Києві з’явився Клінічний повторювальний інститут — пролог інституту вдосконалення лікарів, а через десятиліття, за нових суспільних реалій — інститут охорони материнства і дитинства, або «Охматдит». Кафедри дитячих хвороб в інституті удосконалення лікарів для лікування дітей молодшого і старшого віку фактично з’єдналися з нинішньою лікарнею «Охматдит», і Сігалов тепер працював в їхньому складі. Як досвідчений практичний лікар зі своїм стилем та високою результативністю, він поступово ставав одним із лідерів цих складних відділень. Приймав він і чимало хворих удома, відвідував недужих також у різних районах міста. Чомусь саме в цей період, 1924 року, художнє колекціонування стає його захопленням, а першою була картина німецького художника, куплена доктором. Він так і не одружився, господарство вели дві його сестри.
До батьків своїх підопічних Давид Лазарович ставився вельми суворо, категорично наполягаючи, що без постійного припливу свіжого повітря, якщо його не буде досить у кімнатах, дитя не видужає як слід, та й потім це шкодитиме його здоров’ю. Коли приходив до пацієнтів, то перше, що він робив, рішуче відчиняв кватирки. Його порад — завжди чітких і детально розписаних — дотримувалися беззаперечно, інакше й бути не могло. А ось щодо дітей Сігалов був дуже поблажливий, і хлопчики й дівчатка завжди це відчували. «Так, очі — значуща річ. На зразок барометра, — писав Михайло Булгаков. — Усе видно — у кого велика суша в душі, хто ні за що ні про що може ткнути чоботом у ребра, а хто сам усього боїться». В очах Сігалова діти відчували лагідну веселість, доброзичливість і впевненість.
А тепер кілька особистих відступів. Як і багато київських дітей довоєнного часу, я через те, що часто хворів — від кашлю до скарлатини, належав до сігаловських пацієнтів. Його квартира на першому поверсі, в будинку на непарному боці тодішньої вулиці Леніна містилася неподалік від місця нашого помешкання в будинку з кулями з боку оперного театру, і мама кілька разів відвідувала зі мною Давида Лазаровича. Його рекомендації були на користь, і після війни та повернення з евакуації мене, вже школяра, через мої невідступні нездужання на тлі труднощів нашої маленької сім’ї без батька, мати знову звернулася до Сігалова по консультацію. Мешкав він тоді в районі сьогоднішньої Володимирської, в одному з невеликих будинків у кварталі навпроти опери. У світлому кабінеті знаменитого доктора висіло декілька картин, і це видавалося нормальним. Відтоді, інколи зустрічаючи Сігалова в місті, я чемно вітався з ним. Остання зустріч яскраво збереглася в пам’яті. Я побачив його, здається, на початку восьмидесятих, на розі Хрещатика й повороту на нинішній майдан Незалежності з боку Будинку профспілок. Був прохолодний осінній день. Сігалов — високий, привітний, у синьому вигорілому плащі, з показною сивиною — прямував, вочевидь, додому, на вулицю Паризької комуни, нинішню Михайлівську. Ми стисло поговорили, і він запропонував мені якось, одного четверга, оглянути колекцію живопису в нього удома. На щастя, цим запрошенням удалося скористатися...
КАФЕДРА
Та повернімося в минуле. У воєнні роки співробітники кафедри дитячих хвороб інституту вдосконалення лікарів Т. Скловський та І. Рейдерман загинули на фронті, а О. Хохол і Д. Сігалов працювали в евакуаційних госпіталях; крім того, Давид Лазарович консультував дитячий будинок у Пензенській області. 1944 року два визначних педіатри за викликом Міністерства охорони здоров’я України повернулися до Києва. Олена Миколаївна Хохол, у майбутньому член-кореспондент АМН СРСР, очолила інститут «Охматдит», вела роботу з урятування дітей, охоплених тоді токсичною диспепсією. Сігалов повернувся на кафедру і в клініку, 1951 року очолив їх. Вражає, що того ж 1944 року він захистив кандидатську дисертацію «Пневмонії у дітей раннього віку». Її було оцінено на рівні докторської роботи, але формальності не привели до затвердження цього ступеня у лікаря з великої букви. Кафедральним кораблем Сігалов керував понад двадцять років, 90 його наукових робіт відображають увесь спектр педіатричних проблем того часу — від колізій з дихальними шляхами у дітей різного віку до туберкульозного менінгіту і гострих вушних запалень. А його велика школа заслуговує на особливу пошану, адже під його керівництвом було захищено 14 кандидатських дисертацій.
«Скажи мені, хто твій учитель...» У сігаловській плеяді якесь особливе місце посідає академік АМН СРСР, НАН та АМН України почесний громадянин Києва Олена Михайлівна Лук’янова. Адже нинішній академічний Інститут педіатрії, акушерства і гінекології, в сучасному перетворенні якого О. Лук’яновій належить провідна роль, у своїй філософії добра відображає і деонтологічне кредо Давида Лазаровича, досвідченим послідовником якого стала ця одна з його кращих вихованок.
КЛІНІКА
Отже, 1949 рік, до дитячої клініки в старій лікарні з призначенням на роботу приходить молодий лікар О. Лук’янова. Нещодавно в її житті була драматична партизанська одіссея в лісах Чернігівщини, повернення в медінститут, на той самий педіатричний факультет після перерваного війною навчання, диплом, щоправда, без відзнаки — відмовилася перездавати один з предметів, у цьому був весь характер, а попереду — своя унікальна продуктивна дорога. Через багато років, коли разом із професором Ю. Антипкіним ми вирішили написати книжку про О. Лук’янову, заспівом стали роздуми Олени Михайлівни про улюбленого наставника.
— То чому ж до неї звернув таку увагу Сігалов? Його принципи відповідали, перш за все, канонам класичної медицини, — згадувала Олена Михайлівна, — досконально орієнтуватися в стані кожного хворого в клініці, в синтезі всіх діагностичних нюансів, але при цьому в скрупульозному віддзеркаленні всіх деталей в історії хвороби, у представленні Сігалова — меморандумі долі.
У цьому немовби полягав тест професійного хисту. Усі ці моменти, властиві його клініці, вочевидь, були мені до снаги, і через деякий час мені стали довіряти, хоч я була тоді лише молодшим науковим співробітником. За пропозицією Давида Лазаровича на мене поклали обов’язки старшого чергового лікаря в кількох відділеннях. Лікарня на Повітрофлотському була тоді єдиним багатопрофільним дитячим стаціонаром у місті, хворі надходили цілодобово, а чергувати доводилося буквально через день. Уранці Сігалов біля ліжка хворого уважно ознайомлювався з логікою наших дій, ясна річ, дещо коригуючи, інтуїція його не зраджувала, зрозуміло, на тлі вічних наукових пошуків. У хвилини передиху із захопленням розповідав про прочитані книжки, концерти у філармонії, а головне — про свою колекцію та різні знахідки. Прийшла втіха доторкнутися до цих скарбів. Споглядаючи картини в його оселі, яких було так багато, слухаючи його розповіді про їхню історію, я раптом усвідомила: кожен малюк у роботі спостереження й одужання ніби ставав для Сігалова священним твором...
Непохибність цього дитячого лікаря гідна подробиць.
— Якось я звернувся до Давида Лазаровича, щоб він проконсультував мою дочку Марту, в якої ніяк не припинявся кашель, — згадує Іван Сергійович Чекман, відомий фармаколог, завідувач профільної кафедри в Національному медичному університеті. — Він призначив лише один препарат — діонін, замість оберемка ліків. Мене, досить освіченого в медикаментозній сфері, його тонкий вибір, як мовиться, убив — а кашлю наче й не було.
Або ще один випадок.
— У моєї дочки Ксани трималася на фоні деякої інтоксикації субфебрильна температура, — розповідає інший видатний київський учений Ісак Михайлович Трахтенберг. — Сігалов, оглянувши її, запропонував щось несподіване: впродовж місяця взагалі не вимірювати температури, і все буде гаразд. Так і сталося. До речі, дізнавшись, що Ксана непогано малює, він потім багато років цікавився її творчими успіхами, що в майбутньому стали її професійною нивою.
КОЛЕКЦІЯ
«Любіть живопис...» Із Давидом Лазаровичем багато років дружила і спілкувалася й інша примітна киянка, енциклопедичний ерудит у літературі та мистецтві, заслужений юрист України Фаїна Семенівна Горер. Особа багатоталановита, як висловився якось Сігалов, коли підписував їй у подарунок книжку Б. Пастернака, яка була на той час раритетом.
— Торкнуся лише одного епізоду, коли вдалося врятувати колекцію, його неповторний домашній музей, — згадує Фаїна Горер. — Якось пізно увечері, близько дванадцятої, на початку сімдесятих років, Давид Лазарович з тривогою зателефонував нам додому і сказав, що сталася аварія в тепломережі й картини заливає водою. Він був розгублений, запитував, як терміново відшукати ремонтників. Мій чоловік, фронтовик, досвідчена людина, Григорій Пак дав раптом ділову пораду: негайно зателефонуйте до чергового в райком партії і скажіть, що картини заповідані музею. За декілька хвилин прибула ремонтна бригада.
— Як склалася дружба Сігалова з Музеєм російського мистецтва?
— Про це розповідала й писала стара працівниця музею Емма Бабаєва. 1953 року директором музею було призначено колишню співробітницю Третьяковської галереї Ольгу Малашенко. Вона почала налагоджувати зв’язки зі збирачами, музейники стали приходити до Сігалова в гості, допомагали порадами при черговій покупці. Сігалов частенько користувався послугами ленінградського знавця картин Георгія Блоха. Символом дружби музею з Давидом Лазаровичем виявилася згадувана вже картина Рокотова. Фактично, після війни, він усе відроджував: 126 картин у період окупації зникли. Лише чотири з них вдалося знайти.
— У вашому сігаловському меморії звертаєш увагу на фактичні раритети. Наприклад, на фото, де зображені Д. Сігалов та видатний читець, народний артист СРСР Д. Журавльов. Зберігаєте ви й лист із Ленінграда Давидові Сігалову від Наталії Ефрон, двоюрідної сестри Сергія Ефрона, чоловіка Марини Цвєтаєвої, що він його вам подарував. А особливий інтерес викликає запрошення на першу персональну виставку колекції Д. Сігалова в Музеї російського мистецтва, з його написом: «Моему милому соувлекателю красивого в жизни...»
— Дмитро Миколайович Журавльов, цей живий камертон літературної класики, знайшов в особі Давида Лазаровича, коли приїжджав до Києва, захопленого слухача. Дружні взаємини між ними, за участю Костянтина Павловича Хохлова і мене, склалися в будинку Марселя Павловича Городиського, відомого адвоката й водночас керівника студії в Театрі російської драми та її завліта. Дмитро Журавльов написав про київських друзів кілька сторінок для своєї книжки, але вони туди не потрапили і зберігаються у мене в рукописі. Та найприємніше для мене — нагадати про виставку. Вона відбулася 9 червня 1984 року. Експонувалися роботи російських художників наприкінці ХIX — на початку ХХ ст. із сігаловської колекції. Чудовий коментар, користуючись бібліотекою Д. Сігалова, склали Е. Бабієва та М. Факторович. Були представлені, наприклад, роботи О. Бенуа, І. Білібіна, М. Волошина, М. Врубеля, Б. Григор’єва, К. Коровіна, Є. Лансере, І. Левітана, М. Нестерова, К. Петрова-Водкіна, М. Реріха, М. Сар’яна, К. Сомова, С. Судейкіна, Р. Фалька, К. Юона. Можна сказати, що то був ніби узагальнений портрет освіченого збирача.
Є особливий сюжет про картину М. Сар’яна «Квіти Вірменії», 1916. Побачивши її, директор музею М. Сар’яна в Єревані запропонував професорові Сігалову поступитися нею за велику суму. «Вона вже належить не мені, — показав колекціонер заповіт. — Приїжджайте до Києва і милуйтеся тут».
— Виставка з колекції Сігалова й надалі ще не раз збирала своїх шанувальників в його улюбленому музеї. Мабуть, і сьогодні її з цікавістю відвідували б.
— Безперечно. Перед нами багатюще зібрання. Адже нові покоління мало що знають про «Мир искусств» і «Союз русских художников» як джерела великих картин, яким Давид Лазарович у Києві ніби дав «друге дихання». Утім, він завжди присутній у музеї зі своєю замилуваністю, наприклад картиною Б. Кустодієва «Портрет Ірини, дочки художника», під якою є лаконічний напис: «Дар Д. Л. Сігалова».
У дитячій лікарні, де шість десятиліть працював патріарх київської педіатрії, чотири меморіальні дошки — в пам’ять дитячих хірургів Андрія Шурінка і Миколи Ситковського, багатолітнього головного лікаря установи Тетяни Новикової та Давида Сігалова. Змінювалися епохи, сьогодні флагман допомоги недужій дитині ведуть Юрій Гладуш, Данило Кривченя, Андрій Ємець, їхні колеги. Та, як писав Булат Окуджава: «Поле пройдено, сделано дело, вам решать, для чего и кому...» Ці слова — і про Давида Сігалова, і про його призначення.
