Пам’ятай про «1984»

...Сказав же хтось розумний нам на втіху: «Гарна пам’ять — це тільки приємно». Щоправда, в деяких народів гарна пам’ять цінувалася дуже високо: скажімо, кожний із друїдів тримав у пам’яті всю багатовікову премудрість свого народу і за це народ цінував і оберігав своїх друїдів. Однак були й інші народи, котрі своїх «друїдів» відстежували, навпаки, щоб їх винищити. Мати добру пам’ять ставало не тільки зовсім неприємно, ба навіть злочинно. «Хотелось бы всех поименно назвать, да отняли список и негде достать», — було симптомом епохи. Зовсім недавньої епохи. Проте хто сьогодні це пам’ятає?

Народна пам’ять коротка. Один мій знайомий стверджував, що його рідне місто з інтервалом у 32 роки відсвяткувало своє 750- і 800-річчя. Інші стверджують, що десять років тому ми жили, як у раю. Треті прославляють віковічну дружбу слов’янських народів. Четверті кажуть: «Оруелл? А що він такого написав? А ми це хіба читали?»

Читали! Ми всі його читали. Ми передавали журнал із рук у руки. Ми цитували: «Усі тварини рівні, але деякі рівні більше, ніж інші», «Хто керує минулим, той керує майбутнім», «Свобода — це можливість сказати, що двічі по два — чотири». Десять років тому до нас прийшла фантазія англійського письменника, створена ним за сорок років до цього. І ми впізнали її, неначе письменник зобразив звичаї нашої власної квартири, і дивувалися точності та гостроті опису в Оруелла дійсності, в якій ми жили багато років. У світі на той час налічувалося більше як десять мільйонів примірників роману «1984».

Він і нині читається як страшне пророцтво, і якщо до чого-небудь сьогодні й варто всерйоз застосувати заклик про пильність, то це до можливості переростання будь-якої ідеології на правлячу. І не варто забувати, що в процесі свого створення і самоствердження ідеологічна держава — чи то описана Оруеллом міфічна Океанія, чи то наш рідний Союз — в якості одного з головних інструментів використовує мову, напрочуд вправно аранжуючи її під свої потреби. Ця ідеологізована мова — newspeak — відзначається тим, що (далі за Оруеллом) «словник її щороку не збільшується, а зменшується... бо чим менший вибір слів, тим менша спокуса замислюватися... Зрештою, членороздільна мова народжуватиметься безпосередньо в гортані, без участі нервових центрів...»

У слова newspeak, що увійшло до нашого лексикону як «новомова» (і при цьому, на щастя, не скоротило, а розширило наш словниковий запас), є «хрещений батько». Це людина, яка десять років тому дала можливість неангломовним народам Радянського Союзу прочитати роман «1984» російською мовою (публікація в «Новом мире» за 1989 р.), — перекладач англійської та американської літератури Віктор ГОЛИШЕВ.

— Вікторе Петровичу, мені тепер здається, що ліпшого моменту для знайомства радянського читача з «1984» не існувало: за рік до цього роман би просто не надрукували, а вже через кілька років на нас звалилася така лавина відкриттів та викриттів, що гострота сприйняття почала спадати. Роман було перекладено давно і він тільки чекав свого часу у вас у столі?

— Ну ні. Це письменник може працювати «в стіл», при цьому він усе одно створює щось нове і в його діяльності є сенс. А моє завдання полягає в тому, щоб донести чужий твір до читача, отже, я повинен передбачати існування читача. Звичайно, я давно читав роман, але був абсолютно впевнений, що потреба в російському перекладі виникне, як то кажуть, не в цьому столітті і не в цій країні.

— Країна тепер справді інша. Як ви вважаєте, «1984» зберігає нині свою актуальність?

— Не знаю. Мені іноді здається, що це роман про кохання. У цьому сенсі його актуальність є сталою величиною.

— Але ж для героїв роману їхні стосунки спочатку були просто формою протесту, єдиною — крім щоденника Вінстона — можливістю мати щось особисте, непідконтрольне... Ні, я не можу собі дозволити сперечатися з вами. Я краще просто питатиму. Отже, настав момент, коли ви відчули, що роман може бути надрукований...

— Ну так, може бути. А може й ні. Упевненості не було. Ні в мене, ні в редактора: той узагалі жив у щохвилинному очікуванні заборони. Звільнення, арешту — чого завгодно. Контракт зі мною не підписував: ти перекладай, мовляв, а там подивимося. Адже переклади вивчалися особливо пильно, буквально під лупу. А раптом там крамола якось особливо хитро зашифрована. Кожну букву аналізували... Одного разу так захопилися, що справжню крамолу прогавили.

— У вашому перекладі?

— Та ні. Тоді, пам’ятаю, в «Новом мире» Фолкнер ішов, і фахівці цілком на ньому зосередилися, а поруч тим часом надрукували здоровезного такого вірша якогось рязанського поета про Солженіцина. Його тоді саме зі Спілки письменників виключили. А цей дивак — цей поет — пише: «Исаич», порівнює його з бакенщиком, просить, щоб указав нам правильний шлях. Простодушний такий вірш, щирий. А вони ж відвикли прямий текст читати, більше між рядків учитувалися — ну й прогавили. Потім відвели душу на головному редакторові — вигнали.

— З одного боку, слівця і звороти з «1984» вмить увійшли до нашого лексикону — «новомова», «дводумство» (doublethink), «великий брат стежить за тобою» тощо. І водночас Оруелл сам, принаймні частково, використав наш історичний матеріал. А наскільки ви під час перекладу спиралися на радянську «новомову»?

— Знаєте, коли роман іще готувався до публікації в журналі, фрагмент надрукували в «Литературке». І я став отримувати листи від читачів — від людей, які до мене робили спроби перекладу «1984» (мабуть, розраховуючи друкувати його в самвидаві). І от вони там радили мені, як перекласти те чи інше слово. І майже у всіх була єдина ідея: совєтизувати термінологію. Наприклад, ось ці діти, які вдало «заклали» рідного татуся, такі, ми б тепер сказали, бойскаути, — в мене вони просто «розвідники», а читач пропонував — «шпіонери». Гібрид шпигунів і піонерів. Ну і в тому ж руслі. Начебто напрошувалося. Однак я повністю відмовився від спокуси втиснути в роман усю радянщину. Розумієте, тоді б це вийшла пародія на радянську владу, а Оруелл цього не писав. Його роман взагалі не політичний, не карикатура і не памфлет, це книжка про розпад, про припинення існування. Я інколи думаю, що якби він тоді не вмирав від туберкульозу, він би таке не написав або не написав ТАК. Я, коли перекладав, відчував, як його поглинала хвороба. Ця книжка занурювала мене в депресію...

— Якщо ви мимохіть вживалися в образ автора, то я — в його персонажів, і мене, як і їх, охоплювала паніка, відчуття безпорадності, гарячкове: що ж робити? Невже немає виходу? І наприкінці, коли Океанія перемагає всіх своїх супротивників, настає повна безвихідь. То, можливо, вихід у тому, що є ІНШІ країни? З іншим устроєм, іншими законами. Доки вони є, від них, тобто ззовні, може прийти порятунок.

— Може, й так. Проте я думаю, що авторитарні держави нестійкі самі по собі, в принципі. У них немає того елементу хаосу, який робить систему стійкою, дозволяє пристосуватися до обставин, що змінюються. Наприклад, гітлерівська Німеччина була могутньою країною, але вона начебто рухалася строєм. Спочатку це сприяло її зміцненню, але потім вона націлилася на світове панування, і саме ця «стройова» структура не дозволила їй вчасно зупинитися, зробити маневр. Ідеологія як пануючий принцип завжди націлює на непосильні завдання, адже їй треба весь час самостверджуватися. І вона починає або пожирати себе, винищувати власний народ, або ковтає шматок, який їй не по зубах. Союз, наприклад, здох через те, що намагався утримувати лад, який сам себе не міг прогодувати...

— І все-таки як ви ставитеся до ідеї порятунку ззовні? У тому числі — із застосуванням військової сили.

— Ну, якщо ви про країни, які зазнали поразки в Другій світовій війні, — Німеччину, Японію, то начебто це їм, справді, пішло на користь. Не виключено, що і ми були б тепер більш прогресивною країною, якби тоді не перемогли. А що стосується НАТО і Югославії... Я вважаю, що тут правих немає — тільки винні. Я дивуюся американцям, у яких у кожному другому фільмі гангстер, за яким усі ганялися, хапає жінку і приставляє їй ножа до горла — і він уже недоторканний. Позитивний герой сам сконає, а його не чіпатиме. А тут у заложниках цілий народ, а американці дружно підтримують дії НАТО. Однак і наші — теж ті ще ідіоти: ставляться до бомбардування Югославії як до особистої образи. Ніби зачеплено слов’янське братерство. Яке слов’янське братерство? Де та слов’янська країна, якій би Росія не допекла? Насправді, велика ідея панславізму завжди була просто інструментом для підкорення Східної Європи. Ну добре, будуєш ти слов’янське братерство. Тоді до чого татари? Тоді відпусти чеченців. По-моєму, найцінніше в цьому братерстві, що ми зуміли мирно розійтися хоча б із республіками. Югослави ж не зуміли, хоча там теж усі — брати-слов’яни.

— Вікторе Петровичу, в часи, коли в нас були республіки-сестри і народи-брати, російські перекладачі, мені здається, створили літературу, якої насправді не існувало, — переклади «з мов народів СРСР». «Для чего же я лучшие годы продал за чужие слова! Ах, восточные переводы, как болит от вас голова!» — писав Тарковський, видатний російський поет, який жив переважно з перекладів. Та й не він один, звичайно.

— Ну, що тут удієш, дійсно, був спосіб прогодуватися. Твої вірші чи там проза були не потрібні, а на «братську» літературу було постійне замовлення. Коли Бродського судили за дармоїдство, це було головною лінією захисту — що він багато перекладав. Власні його вірші не вважалися аргументом. Хоча, звісно, виходило щось на зразок того, як юнацьку літературу переводили в розряд дорослої... На вашу думку, з української мови перекладали погано?

(На мою думку, краще б зовсім не перекладали... Але, заглянувши в унікальну, на мій погляд, книжку — більш ніж 1000-сторінковий фоліант «Строфы века-2, антология мировой поезии в русских переводах ХХ в.», вид-во «Поліфакт», Мінськ — Москва, 1998 р., я виявила там чимало українських поетів. Їхні вірші були чудові! Вони були такі чудові, що... що я ніколи не подумала б, що то їхні вірші...)

— Я хочу сказати, що, крім спільного, радянської «новомови», існували ще спеціальні «національні» її різновиди. У період, коли мені довелося активно користуватися російсько-українськими словниками, я виявила, що словники, складені в нас «до незалежності», мають виключно гарний російський тезаурус: можна знайти практично будь-яке російське слово і вираз, але, на жаль, часто пропонується не переклад цього слова українською мовою, а записане українськими буквами те ж таки російське слово... (Інша група словників — новітні — дають дуже гарний переклад. От тільки знають, так би мовити, замало російських слів...) Я розглядаю це як свідчення русифікації української мови, що було своєрідною «новомовою» часів «дружби братніх народів». Коли ж партійну ідею в нас змінила національна, зустрічна «новомова» насамперед почала викорінювати русизми, а заразом і багато міжнародних слів. Замість звичних «карта, фотографія, бібліотека» — тепер «мапа, світлина, книгозбірня» і тому подібне.

— «Мапа» мені подобається. Англійський корінь, еге ж? А в «карти» — французький. Отож ніби шило на мило. Але взагалі, мені здається, що тут нічого поганого немає. Нехай буде «мапа», нехай буде «карта», аби слово БУЛО в мові. «Новомова», коли ви пам’ятаєте, була все-таки націлена насамперед на скорочення словника в будь-якому вигляді. А «мапа» — так, напевно, казали десь на Україні. Погано, можливо, що цей процес іде, так би мовити, «на зло»... Тобто ви вважаєте, що українська мова постраждала від російської.

— Ні, не від російської мови, а від російської імперської ідеології...

— Ну, від цього і російська мова зазнала не меншої шкоди. Звісно, російська мова, скажімо, початку століття не була придатна, щоб оспівати тих, кого радянська влада звела в герої. Цього нещасного Павлика Морозова, цю Зою, яка підпалила село, не спитавши в мешканців, хочуть вони того чи ні... Цього Павку Корчагіна, який став калікою, будуючи незрозуміло яку дорогу... Література потвор, мова потвор. Ані логіки, ані здорового глузду, ані природності. Я в школі не міг нормально вчити географію та історію (я вже мовчу про літературу, з її страшними підручниками) — в них не було ні географії, ні історії, а сама лише догма. Російська мова сьогодні в жахливому стані: диктор телебачення не здатний провідмінювати трьох дієслів, одні і ті самі слівця та примітивні конструкції, один і той самий «стильок» — і в літературі, і в розмовній мові, і в піснях. Стільки років виховували в народі раба, що він і тепер раб, хоч начебто і дістав свободу, і це помітно насамперед у мові.

— Мабуть, ви могли б непогано влаштуватися в Америці.

— Так, я там читав лекції в одному з університетів, запрошували ще почитати, суму навіть подвоювали. Проте я поїхав. Чому? Тому що дурень, що іще можна сказати? Я тоді для себе таке пояснення вигадав: у той перший раз у мене була дуже гарна група, просто чудові студенти підібралися, а вдруге гарне не повторюється. Потім, думаю, тут мені для того, щоб ці шалені гроші відробити, треба не розгинатися, а вдома хоч і не платять, але я їх усіх у домовині бачив... Хоча це все не дуже-таки розумно. Кажу ж: дурень.

— Правда — не платять?

— За що, за переклади? Платять. Копійки. Це в мене тепер замість хобі. А заробляю тим, що дублюю фільми. Гидота, терпіти не можу. На деякі слова взагалі алергія.

— Наприклад, на слово «трахнути»...

— Терпіти його не можу.

— А я, між іншим, перечитуючи недавно «Всю королевскую рать» Уоррена у вашому чудовому перекладі (років із 25 йому?), на превеликий подив, знайшла там це слово. Чесно кажучи, я думала, що це — досягнення «новомови» останніх років.

— Воно в мене там є? Гм... Дивно. Проте, загалом, хоч перекладача й опікали посилено, а все-таки вважалося: якщо він описує «їхні звичаї», то він дещо може собі дозволити. Начебто нашими словами неможливо описати, як «там» народ живе. Солженіцин, наприклад, скаржився, що йому «Бог» не дозволяли писати з великої букви, а мені, в перекладі — будь ласка. Неначе це «їхній» якийсь Бог...

— Слухайте, ви якась уже дуже «нерадянська» людина і несхоже, щоб стали таким останніми роками. Як же вам вдалося — з вашою нелюбов’ю до історії з географією — домогтися успіху на абсолютно гуманітарному, ще й на такому підзвітному ідеологічним відомствам терені, як переклад?

— Сам ніколи не думав, що буду цим займатися, та ще й, як ви висловилися, доможуся успіху. Через те, що не мав здібностей до вивчення гуманітарних наук, я пішов у технарі, закінчив Московський фізтех. Учився навіть непогано, але, звичайно, по-справжньому працювати за фахом не зміг. Тільки-но з’являлися гроші — кидав роботу. А перші гроші якраз з’явилися на перекладах. Однак я ще боявся зробити це своєю професією і знову повертався у фізики. Так до «Всей королевской рати» і повертався... Ніяких особливих якостей перекладачеві загалом не потрібно, аби тільки знав мову, любив країну...

— Котру саме мову? Котру країну?

— Обидві. Мене переклади перестали годувати, а кинути їх усе одно не можу, тому що...

— «Тому що дурень», так, я пам’ятаю. Загалом, не ви один такий. Мій улюблений російський поет — він також «дурень» — пише про це так: «Когда бы не язык — ни дня не жил бы здесь»...

Під вікном у Віктора Петровича два об’єкти народного вшанування: супермаркет «Тішинка» — такий собі рай для багатих, із цілим легіоном припаркованих до нього іномарок (а всередині небагатолюдно), — і жахливий на вигляд монумент: чи то обвуглений кукурудзяний качан, чи то товстий чавунний ланцюг, що здійнявся в небо вертикально... Виявляється, плід творчості раннього Церетелі, пам’ятник справді знаменній події: 200-річчю Георгіївського трактату, який проголосив «добровільне возз’єднання Грузії з Росією». «Мова — зодчий народу. Народ — зодчий мови», — в’ється напис кільцем по пам’ятній стелі. «Витієвата» ця думка належить Вознесенському (котрий, звісно, добряче «позодчував» для рідної мови), але яке відношення має вона до факту добровільного возз’єднання — залишається нерозшифрованим. Та це вже і не суттєво: пам’ятник дещо застарів і в моральному плані, і в художньому, а поруч із сяючою «Тішинкою» виглядає і геть неестетично. Типовий анахронізм.

«Народ — зодчий мови. Мова — зодчий народу»... Якщо придивитися до обеліска, то вертикальний ланцюг розпадається на ланки-букви (мабуть, грузинські). Що ж треба зробити із тим зодчим, щоб він майстрував мову із чавунних букв, як кубики, кладучи їх одну на одну? І хто кого тепер здатний створювати? Народи, що не пам’ятають своєї історії, натомість добряче опанували рятівне мистецтво «дводумства» і «новомови», створюватимуть свою мову, чи то їхня мова, перетворена на «новомову», наново створюватиме народи?

P.S. «...Теоретично існувала небезпека того, що, вживаючи «новомовні» слова, людина може пригадати їхнє первинне значення. Однак на практиці будь-кому, вихованому на «дводумстві», уникнути цього було неважко, а через два-три покоління повинна була зникнути навіть можливість такої помилки. Людині, яка з народження не знала іншої мови, крім «новомови», навіть на думку не могло спасти, що слово «рівність» колись мало друге значення — «суспільна рівність», а слово «свобода» колись означало «свобода думки»...» (Джордж Оруелл, «1984»).