Александер РАР: Повністю позбавляти президента авторитету та повноважень небезпечно

— Зараз в Україні періодично відбувається процес реформування і перегляду засад державного устрою на користь парламентської моделі влади. Як ви думаєте, чи готова Україна до таких змін? Чи виправдає себе парламентська республіка як форма правління в пострадянських умовах?

— На мою думку, Україна ще не зовсім готова до переходу до парламентської республіки, хоч немало передумов для цього вже є. Країни пострадянського простору мають свою специфіку. Після розпаду СРСР, я маю на увазі період з 1989 по 1991 рік, прибалтійські країни та Росія хотіли створити у своїх умовах парламентські республіки як найбільш демократичні форми правління. Однак, як потім з’ясувалося, насамперед у Росії, внаслідок цього країна стає «некерованою». Для вирішення завдань, що стояли на той час перед пострадянськими державами, необхідний був загальнонаціональний лідер з високим рівнем довіри. Населення традиційно було зорієнтоване на сильну особистість, президента, який має персональну команду (президентський апарат) і здатен координувати діяльність уряду. Для цього президент повинен був володіти біль ш значними повноваженнями, ніж парламент. Тому що саме в парламенті відбувалися політична боротьба і дебати, які негативно відбивалися на соціально- психологічній обстановці в суспільстві. Якби всі ці баталії вийшли на передній план, і парламент вирішував би долю країни, то, гадаю, ні Україна, ні Росія не змогли б реалізувати намічений комплекс політичних та економічних реформ. Тому в 90-ті роки президентська модель повністю себе виправдала.

У найближчі ж 10 років, на мій погляд, практично всі пострадянські країни, принаймні, спробують здійснити перехід до парламентської моделі. Оскільки ця модель з успіхом діє в багатьох країнах ЄС і передбачає більший рівень демократії, а також більш чітко окреслені сфери відповідальності двох «китів влади» — парламенту та уряду.

Складається враження, що в Україні на сьогодні парламент ще не настільки консолідований. Ще є побоювання, що там панують досить полярні погляди, що може призвести до радикалізації вищого законодавчого органу. Так чи інакше, це може дестабілізувати ситуацію в країні і ввергнути її в політичний, економічний та соціальний хаос. З іншого боку, не можна не відзначити спроби з боку вашого Президента ініціювати перехід до парламентської моделі. Мені здається, Леонід Кучма твердо для себе вирішив увійти в історію як перший президент серед країн СНД, який запровадив у своїй країні традиції парламентської республіки, остаточно відмовившись від жорсткої президентської моделі влади.

— Виходить, парламент поки залишається основним центром дестабілізації в країні?

— Не все залежить тільки від парламенту. Він — дзеркало настроїв у суспільстві, тому що депутатів обирає народ. Саме виборці пропускають екстремістів до парламенту. У законодавчому органі радикальні рухи можуть з’явитися тоді, коли вони мають підтримку в масах. Необхідно, щоб не піддавалась сумніву сама незалежність та європейський вектор розвитку, щоб були назавжди врегульовані питання приватної власності, приватизації тощо. Це ті базові орієнтири, які в Німеччині, зокрема, зведені в ранг догм і не підлягають будь-якому перегляду.

— Тобто коріння наших проблем знаходиться в площині суспільної свідомості, політичної культури та освіти?

— Так, але й еліти поки ще до кінця не усвідомили, яким шляхом Україна повинна розвиватися. Коли Україна буде на 100% усталеною державою зі своєю національною ідеєю, зі своєю ефективною і визнаною суспільством Конституцією, з новим менталітетом XXI століття, який повинен стати європейським, а не пострадянським або азіатським, тоді перехід до парламентської моделі пройде менш хворобливо. Не лише президент, який отримав владу, щоб пробивати дорогу політиці реформ через протистояння лівих, правих та центристів, але й парламент уже зможе вирішувати на демократичній основі подальшу долю країни.

Коли центр набере сили, коли боротьба за владу буде між центристськими партіями, як це відбувається у всіх європейських країнах, тоді парламент, маючи достатньо повноважень для управління державою, повинен буде нести відповідальність перед народом. Головні важелі влади не повинні залишатися в руках однієї людини, це з великою часткою ймовірності може призвести до авторитаризму та диктатури.

— Наскільки позначається відсутність у багатьох партій та блоків чіткої ідеологічної доктрини?

— Партії більшою мірою створюються для суто прагматичної мети — підтримати одного лідера. Якщо лідер зникає, то й партія йде в політичне небуття. По-справжньому про партійне будівництво в Україні майже ніхто не піклується. Більшість партій являють собою сходи, по яких піднімається вгору певний політик.

Йдучи шляхом будівництва парламентської республіки, рано чи пізно самому Президентовi доведеться, піклуючись про політичну структуризацію суспільства, очолити одну з партій і відповідати не тільки за державу, але й за роботу своєї партійної структури. Президент буде уособленням не лише держави, а й певної партії. Цим самим глава держави каталізує партійне будівництво, тому що автоматично проти нього повинен буде виступити інший партійний лідер зі своєю програмою.

Ні в Росії, ні в Україні президенти поки цього кроку не роблять, тому що є певна специфіка. Але, думаю, ще до переходу до парламентської республіки в Україні такий крок зробити варто. Це буде найтвердіша гарантія для подальшої політичної кар’єри Леоніда Кучми. Пішовши з посади президента, він зміг би обiйняти важливу посаду в партії, наприклад, почесного голови, і вкласти свій досвід публічного політика в розвиток такої партійної структури. Однак, мабуть, традиції і менталітет поки що беруть своє.

— Ви згадали про важливу роль президента в політичних процесах. Чим визначається вплив федерального президента Німеччини? Здається, він небагато чим відрізняється від англійської королеви...

— Президент у Німеччині і є, за традицією, король. Як відомо, Німеччина демократію завоювала в XIX столітті, але не за допомогою революції, як, скажімо, Франція чи Росія, а шляхом еволюції від монархії до конституційної монархії, і потім — до парламентської республіки. За традицією, в Німеччині посада президента є атрибутом імператорської влади. Але федеральний президент може виступити і в ролі хранителя демократичних цінностей у випадку узурпації влади канцлером. У нього є можливість вплинути на уряд, щоправда, за останні роки цим правом мало хто з президентів скористався, але для певних випадків це передбачено.

— Чи є федеральний президент суб’єктом законодавчої ініціативи, чи має право вето?

— Ні. Наш президент представляє державу, підписує міжнародні договори, призначає федеральних суддів. Це найзначніші його повноваження. У законодавчому процесі беруть участь бундестаг і бундесрат, саме вони у співпраці з урядом створюють закони. Щодо права вето, то президент має право лише повернути закон на повторний розгляд, однак, наскільки мені відомо, таких випадків було близько п’яти, і то з технічних причин. Взагалі, правом вето володіють президенти в президентських республіках у часи найбільших історичних трансформацій. Сьогодні Німеччина, як і всі європейські країни, вийшла у вiдкрите плавання. У нас немає питань, які настільки розбурхують суспільство, що треба вживати таких крайніх заходів. Дискусії відбуваються на рівні вибору можливих альтернатив iз подальшим прийняттям рішення через парламентську більшість. Рішення парламентської коаліції оспорити не може ніхто. У цьому й полягає суть парламентської республіки.

— В яких випадках і ким передбачено розпуск парламенту?

— Існує норма, що дозволяє федеральному президенту розпустити тільки нижню палату, якщо вона не обрала нового канцлера у встановлений термін. Та реально це зробити практично неможливо. Німеччина має свій гіркий історичний досвід гітлерівських часів. Свого часу розпуск парламенту Гітлером вилився у світову катастрофу, тому у післявоєнній конституції реальні можливості розпустити парламент відсутні. У Німеччині на цей рахунок є своя специфіка.

— Депутати бундестагу мають вільний мандат. За рахунок чого там зберігається стабільність і підтримується фракційна дисципліна?

— За всю німецьку історію я можу пригадати тільки два випадки переходу політиків iз однієї партії до іншої: Ферхойген із Ліберал-демократичної партії пішов до соціал- демократів і Отто Шилi, один із лідерів зелених, також перейшов до СДПН. Щодо переходу з однієї фракції до іншої, або виходу з фракції, то такого в німецькій практиці я не пам’ятаю.

Просто в Україні легше випадково потрапити до парламенту, ніж у Німеччині. У нас стала партійна система. Наприклад, в одномандатних округах виграють представники виключно ХДС або СДПН, а ліберали чи зелені вже не мають ніяких шансів. Менш впливові партії можуть пройти до парламенту тільки за списками, подолавши п’ятивідсотковий бар’єр. У Німеччині також є партії типу любителів пива або європейських християн, які беруть участь у виборах, але отримують не більше 0,5%. Тому увійти до влади можна лише шляхом багаторічного служіння одній партії.

— Якщо так розвинені партії, то чому діє змішана виборча система, а не суто пропорційна?

— Щоб дати можливість регіональній еліті впливати на центральну владу. Одномандатні округи, хоч як це дивно звучить, допомагають зміцнювати федеративний устрій Німеччини. Партійний список більш «анонімний», туди можна записати кого завгодно. У цьому випадку виборець перебуває в жорстких рамках, адже він голосує за весь список у цілому.

— В Україні не припиняються дискусії з приводу виборчого закону. Згідно з проектом політреформи, передбачається ввести суто пропорційну виборчу систему. Як, на вашу думку, з урахуванням сучасної української партійної специфіки чи буде вона ефективною?

— Мені здається, більш ефективна на даному етапі змішана виборча система. За пропорційної системи дуже багато влади зосереджується в руках лідерів партій, які стають своєрідними диктаторами, оскільки вирішують, кого вносити до передвиборного списку. Якщо ж іти шляхом США, де діє мажоритарна система, то необхідно враховувати, що двопартійна система Америки складалася протягом двохсот років, і впливових партій — у класичному розумінні — там не існує, вони активізують свою діяльність тільки під час виборів і потім знову «зникають». Крім того, за мажоритарної системи надміру посилять свої позиції місцеві структури, губернатори, які будуть використовувати локальні, регіональні ресурси для протягування в парламент своїх ставлеників.

Але Україна — не Америка, тому їй набагато краще було б запозичити в цьому плані досвід Франції, Німеччини або Польщі, де величезну роль у політичних процесах відіграють партії як невід’ємні складові повноцінного громадянського суспільства. Не треба винаходити велосипед. Якщо Україна прагне стати справді розвиненою європейською країною, то їй варто запозичити досвід Німеччини у сфері побудови досконалої політичної системи, звичайно ж, з урахуванням власних традицій. Це дасть можливість вам побудувати міцну, розвинену демократичну і федеративну державу.

— Федеративну?

— Згодом, коли не буде розриву між сходом та заходом, коли вже не буде актуальним питання Криму, коли Україна почне жити як єдина держава, то, звичайно, як будь-яка демократична держава, ваша країна повинна буде децентралізувати владу і передати місцевим управлінським структурам відповідальність за управління суспільством і реалізацію економічних реформ.

— Отже, в парламенті повинна з’явитися друга палата, а губернатори повинні обиратися народом?

— Звичайно, адже місцева влада повинна також впливати на вищу законодавчу політику в центрі. Щодо виборності губернаторів, то це не так важливо. У Німеччині, наприклад, представники другої палати призначаються урядами земель. Головне, щоб друга палата існувала і могла брати участь у законотворчості.

— Згідно з одним із останніх проектів політреформи, президент, якого обирає парламент, залишає за собою право призначати двох міністрів і у 4-х випадках розпускати парламент...

— Таким чином, перехід від президентської до парламентської моделі стає не таким радикальним. Я думаю, це відповідає реаліям українського політичного життя. Якийсь час Україні доведеться прожити за такої форми правління, коли президент означає більше, ніж прем’єр-міністр у східноєвропейських країнах. Це поступовий процес, повністю позбавляти авторитету і повноважень президента поки небезпечно. В українському суспільстві, хочемо ми цього чи ні, сильні традиції одноосібного правління. У народі ще немає довіри до парламенту, а до президента, навіть враховуючи той факт, що його будуть обирати непрямим способом, довіра буде. Він стане обличчям країни, і йому необхідно володіти запасними варіантами впливу на політичну ситуацію, якщо вона вийде з нормального русла.