«Алея автографів» Володимира Ілліча
Викарбувано на плитах українською і російською, а то й двома мовами — на одній плиті. «Відповідно до побажань замовника», — говорить 37-річний Володимир Василов, автор ідеї і організатор виконання проекту. Радіє, що місто, сказати б, увічнює свої почуття чи просто вписується в історію іменами, прізвищами. Ще — видатними досягненнями: «Джунь Володимир — перший власник особистого герба в місті».
Втім, це ще тільки-но починається. Якщо приймальниця замовлень Світлана Васильковська досі нудьгувала, то наразі не має часу, аби й голову підвести. «Народ повірив, що це не якесь «емемем», стає у чергу, переймає приклад першопрохідців», — пояснює Володимир Василов.
І сам Василов — першопроходець: «Є «Алея зірок» у Голлівуді, щось подібне — на Старому Арбаті у Москві...». Звісно, тяжко вигадати щось таке, чого у світі і сліду немає і не було. Одначе й творче повторення чужого досвіду, як вважають знаючі люди, рівнозначне відкриттю. До того ж — у провінційному Хмельницькому.
То хто ж він такий, Василов, і як, хай дарує, докотився до такого життя? Розповідає сам про себе: «Народився і виріс у Чернівцях, там-таки вчився на кафедрі економічної географії. Одержав диплом, працював у комсомолі. Починав свій бізнес з поїздок по крам до Туреччини, Китаю. Одружений. З Тетяною познайомився в університеті. Виховуємо дочку Марину. Дочка — відмінниця навчання. Географ, то й люблю подорожувати. Побував у всіх країнах Європи, крім Великої Британії...»
Передбачливо запатентував торгову марку, технологію карбування, бренд «Алеї автографів». Володимир Ілліч згадує, як саме виколисувалася в його голові ця ідея: «Років сім тому я читав Корнегу. Раптом зашпортнувся за його спостереження про те, що для кожної нормальної людини наймиліше на світі звучить її ім’я. Кілька разів повертався до цієї думки, висловленої, звісно ж, з іншої нагоди».
Факт, що це — бізнесовий проект. Одначе він щиро говорить, що цей здоровий фінансовий інтерес має емоційну «облямівочку». І це саме так, а не інак: «Я планую за свій кошт покласти плити біля входу до лялькового театру. На цих плитах будуть викарбувані персонажі вистав, що вже були і ще будуть поставлені на сцені цього мистецького закладу».
Наразі Василов виписує до свого щоденника афоризми, що також будуть викарбувані «на глибину вісім міліметрів і залиті пластиком» на плитах із штучного граніту. Запевняє: «Ці плити, що з афоризмами, також будуть виготовлені за мій кошт, покладені поміж замовленими клієнтами».
Чи вірив у успіх своєї справи, інвестуючи непересічний проект? «Я без тверезого розрахунку за жодну справу не берусь. Мій молодший брат Олександр — світла голова. Разом бізнес- план склали», — мовить молодий буржуа. Говорить, що і його дружина, в якої друга вища освіта — психолог, виступила натхненницею задуму.
Знання психології стали у добрій пригоді. Хмельницький віднедавна зажив світової слави своїми підприємливими людьми, які серед перших у країні напитали дорогу до Туреччини й Китаю, стали магелланами комерційних рейсів. У 260-тисячному Хмельницькому — зо тридцять речових ринків. Уже сюди, до міста над річкою Південний Буг, їдуть з далеких і близьких міст країни по гуртові партії краму. «Найпросунутішим» у дорозі до капіталізму вже, може, тільки одного бракує — упевненості, що «ім’я його та слава переживуть віки». Володимир Ілліч — про свої спостереження: «Представники молодого покоління зустріли мою ідею на «ура». Та відсотків вісімдесят з отих, які привітали ідею, не вірили, що «Алея автографів» буде. Пішов поголос, що збере гроші і зникне хтозна куди. Пора «кидал» у бізнесі минає безповоротно.»
«Алея автографів» змінить панораму найдавнішої вулиці Хмельницького», — вважає Володимир Василов. Гарантує, що перехожі не вичовгають викарбуване у штучному граніті й за шістдесят літ: «Нас не буде, а «Алея автографів» буде». Хай майбутній Хмельницький знає, що й на початку третього тисячоліття кохали, переживали, дбали про своє продовження».
Володимир Ілліч говорить, що як тільки виколисав свій творчий задум, звернувся до міського голови Михайла Чекмана: «Михайла Костянтиновича довго переконувати не довелося. Він тут-таки згадав, що коли їздив до США, бачив щось подібне у місті Цинциннаті...»
