Антилiбералiзм
У коментарях, які поспішили зробити деякі учасники других громадських слухань звіту Кабінету Міністрів, прозвучали оцінки про те, що опоненти прем’єр-міністра нібито були непереконливі в критиці. Насправді ж для серйозних критичних зауважень аргументів не знайшлося у Кабінету. Можна критику спростовувати, можна на неї не звертати уваги, але в принципі сьогодні варто говорити не стільки про те, хто саме очолює Кабінет, а про реальні результати його діяльності й про те, як ці результати позначилися на економічному і політичному становищі держави.
Повертаючись до минулої весни, варто відзначити, що мандат довіри і «свобода рук», які отримав Кабінет, були значними. Перші кроки, зроблені Віктором Ющенком, вселяли оптимізм. Але далі цього оптимізму справа не пішла. По суті єдине досягнення, яким він може реально похвастатися сьогодні — це часткове впровадження західних PR- технологій в організацію власної роботи. Враховуючи, що апарат Президента не поспішає повторити цей прогресивний досвід, різниця в оцінках якості цих двох структур вражає.
Нова технологія керівництва Кабінетом справила таке враження на інтелігенцію, котра тусується навколо владного Олімпу, яке справляли супермаркети західних столиць на совкового обивателя. У Вікторові Ющенку побачили ледве не носія цивілізації, такого прозападного профі, здатного всю народногосподарську машину поставити на рейки ліберального капіталізму.
Однак впродовж року все виразніше ставало очевидним те, що поїзд нікуди не рухається, а стоїть на запасному шляху. Навівши елементарний порядок на робочому столі і полічивши фінансові можливості держави, Кабінет прем’єра-фінансиста став перед вибором — приступити до широкомасштабної лібералізації економіки, або продовжити тактику запізнілого реагування, і, різко нарощуючи масу консолідованого капіталу, спробувати звести кінці з кінцями в умовах реально працюючого бюджету. Було обрано другий шлях. І під лозунгами «боротьби з олігархами» почався переділ фінансових потоків, авторитарне управління якими дозволило відгородитися від назрілих проблем і приступити до підготовки бюджету нового року.
Збільшенням податкового навантаження на гаманці пересічних громадян і за рахунок зниження їх реальних прибутків були виплачені пенсії та зарплати. У відсутності об’єктивної та доступної широкому загалу інформації про стан споживчого ринку почалося формування позитивної громадської думки про Кабінет реформаторів. При цьому західні PR-технології в організації управління аж ніяк не розповсюдилися на реформу самої економіки. Більше того, аналіз хваленого бездефіцитного бюджету показує, що хвалитися просто немає чим. По-перше, економіка почала жерти трудовий ресурс держави і в прямому і в переносному розумінні слова. Заради цифр, підтверджуючих поступальний розвиток, захисники Кабінету закривають очі на те, що цей розвиток здійснюється не для підвищення «добробуту громадян», а навпаки, за його рахунок і досягається. По-друге, аналізуючи структуру бюджету, можна зі всією відповідальністю сказати, що він не просто не соціально орієнтований, а швидше навпаки — антисоціальний. Якщо в нього закласти реальні цифри потреб місцевих бюджетів, в яких так само порожньо, як і в кишенях пересічних громадян, то його бездефіцитність лусне як мильна бульбашка.
Замість аналізу цих проблем громадянам починають задавати питання про Віктора Ющенка, а не про реальний рівень їхнього життя. Цими висновками проурядові політтехнологі грають як хочуть. Ті, у кого сил замало, мовчать. Середнячки загалом підтримують, скриплячи зубами і потроху огризаючись. Сильні відкрито заявляють про своє невдоволення. Без захисту залишилися тільки громадяни, яких втягують в піар-кампанію. Ми, мовляв, підтримуємо прем’єра. Але як його можна підтримувати, якщо народ залишився єдиним суб’єктом у цій державі, який не має впливу на розподіл податкових пільг і не може ухилитися від сплати ПДВ?
Якщо оцінювати роботу Кабінету з погляду того самого «добробуту», заради якого уряд реформував сам себе, то останні соціологічні опитування свідчать про те, що 80% громадян нашої країни цього року стали жити гірше. Падіння рівня життя не просто не вдалося припинити. Воно нарощує темпи, що в свою чергу штовхає людей до політичного протистояння. Кризовий вибух невдоволення — найяскравіший аргумент, який пiдтверджує наявність в урядовій програмі серйозних концептуальних прорахунків політичного характеру, які не можна ігнорувати.
Одним iз таких є принцип розширення сфери (або бази) оподаткування. Справа в тому, що починаючи його впроваджувати, Кабінет Міністрів ігнорував той факт, що існуюча в Україні система оподаткування не базується на реально отриманих прибутках. Тому цей принцип став розширятися на сферу прав людини і на сферу створення додаткової вартості та додаткового продукту. По суті бюджет держави з кожним днем все менше стає залежним від прибутковості бізнесу. Сьогодні він на 90% не залежить від ефективності економіки. За звітний період надходження до бюджету від податків на прибуток скоротилися майже на два відсотки. А від податків на прибуток підприємств на 0,6%, і складають всього 4,4% державного бюджету. При цьому неподаткові надходження зросли більш ніж в два з половиною разу і становили 6,9%. Прямі ж надходження до бюджету від податків iз прибутків громадян становлять 3,7%, а непрямі — більше нiж на половину. По суті весь промисловий і фінансовий потенціал держави дає до бюджету менше, ніж податки на прибутки громадян і на їхнi права. У цій ситуації про соціальну спрямованість політики Кабінету Міністрів говорити не доводиться. Цифри свiдчать самі за себе. Політичним нюансом цього є той факт, що зростання економічних показників і всі рішення, що приймаються Кабінетом, спрямовані на зростання маси консолідованого державного капіталу. Про яку демократію і про який ринок можна говорити? Це не просто прорахунок уряду. Це, по-перше, відхід від принципів лібералізації економіки. А по-друге, це не більш ніж примітивний спосіб захистити споживчий ринок від інфляції.
Виступаючи на слуханнях в четвер, прем’єр сказав, що якщо сьогодні повернути вклади і виплатити всі борги, то станеться інфляційний вибух. Він правий. Але вся справа в тому, що про необхідність створення ринкових механізмів захисту споживчого ринку від інфляції експерти говорили давно. Нічого в цьому напрямі за рік Кабінет так і не зробив. Тому єдиним обмежувачем інфляції залишається «методика порожнiх гаманців», знищення бюджетів місцевих рад і стагнація споживчого ринку. Хоч пропозиції з вирішення цієї проблеми надходили у Кабінет ще в лютому минулого року.
Ще одним важливим прорахунком в діяльності Кабінету є та обставина, що адміністративна реформа так і залишилася безхозною і безвідповідальною. Кабінет не хоче брати на себе відповідальностi за неї, і це сталося не випадково. Вся справа в тому, що ефективно провести таку реформу можна було б тільки у тому разі, якби були визначені основні її цілі та задачі. Такою метою могло б стати зниження собівартості бізнесу як бази для підвищення його конкурентоспроможності. Або підвищення продуктивності праці, як основи підвищення темпів обороту капіталу на внутрішньому ринку. Однак цілі були інші і в результаті адміністративний апарат не зменшився, а виріс. Більше того, реформування не вийде за рамки відносин між структурами виконавчої влади. Хоч на початку реформи мова йшла про зміну суті відносин між державою і громадянами, про перерозподіл повноважень між Кабінетом і регіональними структурами управління. Повинні були змінитися і функції держапарату, і повноваження Кабінету. В чомусь вони змінилися — але по відношенню один до одного. А громадяни так і залишилися в колишньому безправному положенні. Єдиною державною структурою, яка такі зміни у бік демократизації провела, стала, як це не парадоксально, служба ДАІ.
Одним iз показників псевдопрозорості в роботі Кабінету є закритість процедур кадрових рішень і повна відсутність у ЗМІ статистичної інформації про стан споживчого ринку країни. Інформація про те, скільки і чого ми зробили — є. А інформації про те, скільки реально реалізовували із зробленого — відсутня. І ніякі сучасні західні технології в організації власної роботи не зробили її доступною для вивчення й аналізу. А бартерні та взаємозалікові операції всіляко проштовхуються на рівень міждержавних відносин.
Своєрідні політичні акценти в процесі громадських слухань звіту уряду поставили директор Iнституту політики Микола Томенко і перший віце-прем’єр Юрій Єхануров. Слухаючи їх, у мене виникло запитання — чи є робота Кабінету Міністрів реалізацією програми Президента чи вона йде врозріз з нею? Сьогодні виходить так, що все, що зроблено, добре — це заслуга особисто прем’єр-міністра Ющенка, який і в опозиції, і поза нею одночасно. А ось усі прорахунки і недоробки — це проблеми і провина Президента. Автор не збирається ставати на бік будь-кого з них, але вважає, що реальна політика і особисті переконання вимагають принципового висловлювання і послідовних вчинків. В іншому випадку всі зусилля Кабінету виглядають не більш ніж продуманою стратегією і тактикою боротьби нинішнього прем’єра за пост майбутнього президента.
Принаймні той факт, що фігура прем’єр-міністра стала використовуватися опозицією як символ протистояння, не може ігноруватися парламентом. Це дестабілізуватиме політичну та економічну ситуацію в Україні, завдає величезної шкоди її репутації на міжнародній арені та породжує питання про істинні цілі й задачі учасників кризи. Якби Віктор Ющенко аргументовано і недвозначно визначив свою позицію у всьому комплексі питань, пов’язаних з політичною кризою, то можна було б повірити його щирості. Але позиція його двозначна і неконкретна. Він поводиться як політик поза політикою. А це виглядає, м’яко кажучи, дивно.
У своєму виступі М. Томенко здивувався тому, що стосовно уряду співпали інтереси комуністів і «олігархів». Насправді ж нічого дивного в цьому немає. Ситуація, за якої громадяни розплатилися за тотальний фінансовий диктат Кабінету своїм добробутом, не може ігноруватися комуністами. Вони сподіваються і на наступних виборах «акціонувати» третину парламенту і продовжувати розмахувати знаменами захисників інтересів народу.
Знамена — це, звичайно, добре. Але! Як сьогодні можна ігнорувати той факт, що вперше інтереси тієї частини олігархії, яка володіє легальним законним бізнесом, і більшості незаможних, співпали? Причому не на ідеологічному мітингу, а на твердому ґрунті — на основі спільних матеріально-фінансових інтересів. Олігархи не можуть не реагувати на факт падіння реальних прибутків громадян тому, що це позбавляє їх платоспроможного покупця товарів та послуг, які вони виробляють. Вони втрачають ринки збуту і прибутку. Їм не вигідно підтримувати прем’єра, діяльність якого веде до викорінювання споживача на внутрішньому ринку. Громадянам же залишилося визначити своє місце в цій боротьбі інтересів. Прийшов час дати відповідь на запитання — який же нам потрібен прем’єр-міністр. Прозападний, проросійський або можливо, все ж таки — ПРОУКРАЇНСЬКИЙ?
