Антинауковий підхід до «високолобих»
Національна академія наук перебуває в нервовому напруженні. Віце-прем’єр-міністр iз гуманітарних питань Микола Томенко в одному з інтерв’ю кинув ідею: «Більшість академічних інститутів мають працювати в системі університетів, щоб їхня робота мала конкретний результат, а не була проїданням грошей. Що ж до вчених ступенів, то моя позиція категорична: навіть фізично не можна суміщати високу державну посаду з написанням кандидатської, докторської дисертацій. На нещодавній зустрічі з головою Вищої атестаційної комісії я поставив завдання розділити бізнес, владу й наукове просування. Ми повинні викоренити корупцію у ВАК і незабаром знайдемо форму переатестації наших учених. Вважаю, для багатьох колишніх і нинішніх чиновників це буде хорошою нагодою хоч би дізнатися про теми «своїх» наукових праць».
Так, країна бідна й не виділяє належного фінансування академічній науці. У бюджеті-2005 на Академію наук передбачено 938 мільйонів гривень. За інформацією прес-служби Міністерства освіти й науки, новий уряд збільшувати цю суму наміру не має. Вчені роками регулярно пікетують Кабінет Міністрів із вимогами збільшити фінансування. Задавненою й серйозною проблемою залишається відплив інтелекту — з України виїхали понад 5600 вчених, серед них понад 500 професорів і викладачів вузів. Слова М. Томенка зачепили вчених за живе. Вони з уже давно забутою жвавістю взялися за обговорення ситуації, що склалася в науці, та шляхів її вирішення. Чого тільки не можна було почути з їхніх вуст останніми днями — і що наука при смерті, і що вона вже давно померла, залишивши по собі лише громіздкий монумент під назвою НАН.
Віце-президент НАНУ Антон НАУМОВЕЦЬ сказав «Дню» з приводу дискусії, що виникла, таке: «Хотілося б, щоб поради давали на основі глибокого аналізу. Щоб люди побували в нас, особливо нові люди. Тоді розмова була б більш кваліфікованою. Ми можемо довести, що не марно їмо хліб. Ці обвинувачення несправедливі, ми існуємо на голодному пайку. Всім відомо, що замість встановлених 1,7% ВВП ми отримуємо менше 0,5. Ми здатні зробити вагомий внесок у розвиток нашої країни, але при створенні відповідних умов». Як визнав А. Наумовець, слова М. Томенко викликали у працівників Академії наук почуття образи й обурення несправедливістю. Пропозицію підпорядкувати академічну науку університетам академік вважає неконструктивною: «Я згоден, що зв’язок між наукою й освітою треба розвивати. Але є таке явище, як міждисциплінарні зв’язки та міждисциплінарні дослідження. Вони дуже важливі. Тільки Академія наук, як цілісний організм, здатна встановлювати ці зв’язки. Без неї вчені з різних галузей говорили б різними мовами». Висловити свою думку «День» запропонував й іншим вченим.
Володимир КУЗНЕЦОВ, доктор філософських наук:
— Перш ніж щось міняти, слід з’ясувати, що ми маємо: провести інвентаризацію досягнень української фундаментальної науки. І тоді, ґрунтуючись на результатах, вибрати напрямок реформування. Потім необхідно визначити критерії реформування. Безсумнівно, судити вчених треба не за посадами і званнями, а за внеском у науку.
Крім того, владі слід визначитися, чи потрібна їй ця наука взагалі. Радянській владі вона, скажімо, була абсолютно не потрібна, не потрібна була за попереднього президента і, швидше за все, не потрібна й зараз. Мета фундаментальної науки — отримання нових знань про людину, про природу. Хіба це потрібно чиновникам? Наша держава не робить нічого для створення умов для отримання нових знань. Можна сміху заради подивитися будь-який звіт будь-якого наукового інституту. Ми не знайдемо в ньому конкретних результатів діяльності й нових знань. Ми знайдемо в ньому лише список праць і виступів працівників цього інституту. Тому, якщо держава все ж таки вирішить, що їй наука потрібна, насамперед вона має створити умови для отримання нового знання й ліквідувати умови для занять нісенітницею.
Як це зробити? Сьогодні в системі науки працює близько 30—50 тисяч людей — дивлячись кого рахувати. Слід з’ясувати, чи є серед них такі, хто реально працює на високому рівні. Тобто чи друкуються вони за кордоном, чи запрошують їх на міжнародні конференції. Адже це дуже показово — коли розробками людини в якійсь конкретній галузі цікавляться вчені з інших країн. Словом, треба знайти людей, які працюють, і саме під них перебудувати всю систему науки. А потім з цих людей можна спитати — чи виконали вони свої функції, чи виправдали виявлену їм довіру. Словом, реформувати науку можна. Але робити це слід вдумливо.
Володимир ШКОДА , доктор філософських наук:
— Переатестацію, звісно, слід було б провести. Скажімо, у СРСР працювали 25% вчених від їхньої загальної кількості у світі, тобто кожен четвертий вчений світу працював у СРСР. 80% радянських вчених працювали на військово-промисловий комплекс. Потреба у вiйськових замовленнях зникла, а вчені залишилися. Крім того, наука старіє — молодь до неї не йде. Натомість рвонули різноманітні навколонаукові діячі передпенсійного віку, просто тому, що наукова пенсія значно більша за звичайну — 1,5—2 тисячі гривень. Таким чином вони намагаються забезпечити собі старість. Однак, попри всю необхідність, атестацію провести буде дуже складно. Оскільки, знову ж, переатестуються ті, хто спритніший, хто ближчий до начальства. А молодих талановитих учених виженуть — треба ж когось вигнати.
Може здатися, що ліквідація НАН — надто радикальне рішення. Академія наук — як пологовий будинок. Його можна ремонтувати. Але через певну кількість років дрібні деталі й часткова профілактика вже не спрацьовують. Тоді цей пологовий будинок треба або спалити, або просто віддати приміщення під гараж — немовлят там тримати вже не можна. Загалом, в цьому випадку треба вирішити питання остаточно. Закрити НАН — єдиний можливий вихід. Для країни це буде дешевше, ніж часткове «заліковування ран». Як пологовий будинок — спалити, і всі бактерії, які в ньому є, помруть.
Наука, безсумнівно, річ дуже потрібна. І слід пам’ятати про те, що ми — бідна країна, а не гнатися за науковою славою Радянського Союзу. Бідна країна не може дозволити собі фундаментальні дослідження. Ці дослідження проводяться для підтримки іміджу країни, для репутації. А нам треба думати не про імідж, а про кожну копійку. Бюджет Гарвардського університету становить 18 мільярдів доларів на рік. Вони можуть дозволити собі відкриття. Звісно, наука має бути — її треба тримати. Але для конкретних інновацій, а не задоволення цікавості.
Євген ГОЛОВАХА , доктор філософських наук, головний науковий співробітник Інституту соціології:
— Томенко вважає, що від академічних інститутів за їх нинішнього стану чекати геніальних речей не випадає. Тому краще йти європейським шляхом — підвести академічні інститути під бази для університетів. Насправді ж чекати геніальних речей від академічних інститутів було б взагалі дивно. Геніальні речі народжуються в головах геніальних вчених, а не в інститутах. Навіть чекати геніальних речей від відомства за рішенням гуманітарних питань у нашому суспільстві було б вкрай наївно. Але питання в іншому — вчені тут займаються не тим, що виробляють геніальні відкриття, а вельми різнобiчною діяльністю, пов’язаною з розвитком технічного прогресу, впровадженням у суспільстві тих норм і правил життя, які грунтуються на сучасній світовій науці. Отже, з цього погляду говорити про реформування нашої науки треба. І це питання справді дуже серйозне. Тільки не треба одразу говорити про європейський шлях, бо європейські шляхи дуже різні. Країни, які значно випереджають нас на цьому європейському шляху, від соціалістичної системи — Угорщина, Чехія, Польща, не відмовилися від академії наук і не зробили її якоюсь базою для університетів. Відмовилися від АН у Грузії — такий досвід відомий. Ця країна перебуває загалом на передових рубежах розвитку науки. Але у тому, що грузинська академія наук була зовсім не тим, чим є українська. Звісно, зараз говорити про те, що наша наука може зробити стільки ж, скільки наука передових європейських країн або Сполучених Штатів, було б наївно. Адже наука не виконує лише одну функцію здійснення наукових відкриттів. Це нерозуміння може завести наше суспільство в глухий кут. Наука виконує багато інших функцій, серед яких найважливішою є експертна функція. Наприклад, оцінювання діяльності саме державних органів щодо відповідності їх сучасній науці, трансформація сучасного світового наукового знання в нашу реальну дійсність, підготовка наукових кадрів. Ось ці функції, звісно ж, треба не лише не пов’язувати з ліквідацією Академії наук, а навпаки покладати на НАН. І в цьому контексті, звісно, НАН має пройти шлях реформ. Що стосується завдань, які у зв’язку з цим постають перед урядом, то, звичайно, не висловлювання «на ходу» мають стати критерієм реформування, а серйозно розроблювана програма. Ось коли таку програму із залученням найбільш науково активних і кваліфікованих експертів із НАН буде розроблено, тоді ми зможемо говорити про те, потрібна чи не потрібна нам Академія наук у тому вигляді, в якому вона існує, і скільки часу необхідно, щоб без втрат для суспільства трансформувати її в руслі сучасних наукових тенденцій. Але для того, щоб цю програму створити, потрібна спеціальна комісія, в якій не чиновники мають стати визначальною силою, а самі вчені. Тому першим кроком реформування нашої академії я вважаю необхідність створення такої комісії, причому з широким громадським обговоренням. Маю досить цікаві дані опитування, яке ми проводили 2002 року. Запитання звучало так: якби ви шукали відповідь на запитання про найкращий шлях розвитку України, то думці яких категорій людей ви довіряли б? То на першому місці, згідно з громадською думкою, перебувають саме вчені — це 27,6%, на другому місці за рівнем довіри журналісти — 23,4%, на третьому місці — сусіди, друзі й родичі, і тільки на четвертому місці політичні керівники.
Назріла і проблема атестації наукових кадрів. Про це зараз багато говорять і говорять правильно. І цю атестацію наукових кадрів, зрозуміло, вже треба провести з урахуванням тих критеріїв, які вироблені світовою наукою. Це й публікація в науково визнаних міжнародних виданнях, це й участь у великих наукових, бажано міжнародних, проектах, це й здатність працювати з сучасною літературою, яка здебільшого виходить англійською та іншими міжнародними мовами, це комп’ютерна грамотність не лише на рівні механічного відтворювання тексту і роздрукування його на принтері, а на рівні володіння сучасними програмами обробки даних на комп’ютері тощо. Якщо атестацію здійснюватимуть з урахуванням цих даних, то можна буде визначити об’єктивний внесок наших вчених у світову науку. А деякі наші вчені вважають себе видатними тому, що про них є тисячі згадок в інтернеті. Це наївно. Досить сказати якусь дурість, що стане загальновідомою, і посилань на тебе в інтернеті буде багато тисяч. Це не критерій відбору. Звісно, крім критеріїв світових, треба запроваджувати і власні критерії, які співвідносяться з реаліями, в яких ми живемо. Тут дуже важливо було б виробляти ці критерії з урахуванням накопичених знань у сфері гуманітарних, суспільних наук.
Але й це ще не все. Звісно ж, стоїть питання про підготовку молодих вчених. Усі розуміють, що нині Академія старіє. Зрозуміло, забрати всіх тих, хто пропрацював в Академії десятиріччя, і поставити на їхнє місце молодь — шлях руйнування системи відтворювання наукових кадрів. Треба передусім створити умови для того, щоб молоді люди йшли в Академію наук, розширити аспірантуру. Створити при академічних інститутах спеціальні навчальні структури, які займалися б підготовкою студентів саме для наукової праці. Створити магістерські школи, школи перепідготовки, на базі академічних інститутів можна було б створити й систему перекваліфікації викладачів, які ще в дуже багатьох напрямах, зрозуміло, не відповідають вимогам сучасної світової науки — така в нас була система підготовки кадрів у минулому. Ось цей напрямок я вважаю вкрай важливим. Тоді б ми змогли не покірно дивитися, як найздібніші молоді вчені та студенти виїжджатимуть за кордон і працюватимуть на благо науки інших країн...
