<I>Батьківський день</I> <BR><BR>Ганна ЧМIЛЬ: «Учусь у дочки раціонального підходу в реалізації мети»

Заступник держаного секретаря Міністерства культури та мистецтв Ганна Чміль вважає зміну цінностей в наступних поколіннях закономірним явищем і пропонує своє бачення можливості поєднання різних поглядів батьків та дітей для загальної користі.

ДОРОГА ДО СЕБЕ

— Нема такого дня, щоб чи свідомо, чи підсвідомо я так чи інакше не згадувала батьків. Мами вже нема, вона померла, а батько живий, йому в жовтні виповнилося вісімдесят років. Як для батька, так і для мами, все, що представляло у цьому світі певний сенс, певну сутність, так чи інакше оживлялось чи обожнювалось. Мова йде про святість ставлення до всього живого, я вже не кажу про ставлення до людей.

Я пам’ятаю, коли мене, шестирічну дитину, будили влітку о четвертій годині ночі і вели ще зовсім сонну в ліс по ягоди або по гриби. Спочатку я ходила в ліс з дідом, потім цей шлях «пророблявся» з матір’ю чи з батьком. На цьому шляху і відбувалося пізнання світу, формувалось ставлення до нього як до живого організму. Не дай, Боже, було зламати гілку в лісі! Сьогодні, як і в дитинстві, я можу розмовляти з деревом, з травою, з водою, небом. Це зовсім не означає розмови в прямому розумінні цього слова, йдеться про звернення до самої себе як до форми очищення, як це буває, до речі, і в церкві. Дорога до себе завжди опосередкована, вона ніколи не буває прямою. Вона завжди лежить через когось або через щось. Це шлях роботи над собою, це шлях до самопізнання, шлях власного піднесення над оцією буденністю, оцією суєтністю, над звичайним побутуванням.

Ще одним моментом серед цінностей моїх батьків було святешне ставлення до людей, це було на рівні сімейних заповідей, сімейних кодів. Не дай, Бог, було про когось сказати погане або осуджувати когось. Я ніколи не забуду, як ми з мамою працювали в полі, і про одну зі старших дівчаток з нашої вулиці одна з жінок почала розповідати, що та ввечері якось не так з хлопцем повелась, принаймні так вважала оповідачка. Інші жінки включились в розмову, осуджуючи дівчину. Маму запитали, чому вона не підтримує розмову. Вона відповіла: «Мовчу, і вам раджу. У мене росте дві доньки, я не знаю, яке в них буде життя і як колись вони вчинять. Я найбільше за все боюся, що такі, як ми з вами, будемо їх осуджувати, не розуміючи ситуації». Це для мене стало уроком на все життя. Коли зараз мені деякі «доброзичливці» кажуть, що хтось про мене погано говорив, то я відповідаю, що значить в ту хвилину ця людина саме так думала про мене. Я вважаю, що людина в певній життєвій ситуації може не мати достатньої інформації або просто помилятись, або мати підстави зробити певний висновок. Так мене навчили мої батьки. З позиції свого життєвого досвіду я розумію, що це дуже глибинна філософія, яка здатна зупинити потік негативу, цю навалу, якій, якщо ти піддасишся, то вона тебе просто звалить з ніг — і ти будеш знівельований, спаплюжений. А з другого боку, така позиція надає можливість не відчувати себе приниженим. Для мене це проста життєва мудрість.

ЗУПИНКА БУДЕННОСТІ

— Я не можу похвалитися тим, що у нас в сім’ї якось особливо відзначалися родинні свята, зокрема дні народження. Взагалі дні народження в нашому селі не прийнято було відзначати. День народження — це возвеличення тебе, а за великим рахунком у цей день потрібно хвалити батьків і Бога. Коли вже в дорослому віці ми почали приїжджати до батьків на день народження, їх це дуже розчулювало. Цього року батько сказав, що, може, ми раніше в житті неправильно робили, що цього в житті не відзначали, а через тиждень сказав: «Мабуть, усе було правильно, бо для того, щоб усвідомити цей день як певну віху в житті, відзначати дні народження потрібно дуже рідко».

У сім’ї завжди відзначались усі християнські релігійні свята, особливо Великдень. На Різдво ж завжди холодно, і до церкви маленьких не брали, бо треба було йти в інше село. Воскресіння Христове — це було найкраще свято, бо, з одного боку, оживала сама природа, а з другого — оживали самі люди. Прибирали подвір’я, наводили лад у будинку, викидали все зайве. В хаті вивішувались святешні рушники, які прикрашали не тільки образ, а й фотографії на стінах, картини. Також вивішувались святешні килими, застелялись святкові доріжки. Словом, хата буяла різнобарв’ям, це було справжнє свято краси. Якщо оцінювати з погляду сьогодення, то це була постмодернова культура у найкращому вияві і розквіті. Були різностильові підходи, навіть в одній хаті. Перед цим люди постили, постили і ми, діти. Справжнім святом був родинний сніданок на Великдень, коли неспішно велися сімейні розмови начебто й зовсім на буденні теми, навіть розмови «ні про що», без всіляких пишномовних слів. Але відчувався момент якоїсь зупинки в цьому буденному житті, який фіксувався свідомістю навіть на підсвідомому рівні.

Свято — це зупинка буденності, яка здатна перервати отой безперервний процес буття для осмислення. Усвідомлення це відбувається не тільки на рівні раціо, воно відбувається на рівні емоцій, рівні підсвідомого. Але я особисто в житті більше ціную не саме свято, а сам процес підготовки до нього. Бо свято — то вже результат, тобто власне кінець того початку, відлік якому було дано давно. Дуже добре, коли цей кінець, завершений результат, стає початком чогось — тоді це дійсно велике щастя. Коли вже все закінчується — то це вже не радість, а лише процес, який вже відбувся. Я ж завжди ціную сам процес досягнення результату, досягання мети.

У КОНТЕКСТІ ДОРОСЛОСТІ

— Стиль життя нашої родини був строгий, подарунки дарувались дуже рідко. Це не означає, що не було ласки, тепла, просто не було якоїсь підвищеної уваги до дитини. У нас в сім’ї до дітей ставились як до рівних. Я дуже вдячна батькам, що вони дуже рано почали залучати нас до сімейної ради і всі сімейні питання обговорювали за нашої участі. Інколи наші дитячі пропозиції були дуже наївними, але батьки дослухалися нашої думки і ніколи не сміялися з нас. Таким чином виховувалось почуття рівності, самодостатності, з’являлось відчуття себе в контексті дорослості. На мій погляд, це дуже важливо для дитини, бо з нею не можна цяцькатися як з меншовартістю, або, не дай, Боже, як з іграшкою. Це трапляється зараз дуже часто, коли батьки мають для цього фінансові можливості. Як правило, такі батьки «ставлять свою дитину на ескалатор» — і везуть до надання різних послуг. Всілякі гуртки, музика, іноземні мови. На цьому ескалаторі з дитини вихолощують душу. З одного боку, з неї роблять абсолютного знавця процесу, і вона виходить у світ всебічно ознайомленою, але не освіченою. Бо освіта передбачає, в першу чергу — наявність душевності. Як правило, з такою дитиною в контексті душевно ніхто не працює, дитина залишається наодинці сама з собою. На певних етапах до неї хтось долучається і щось в неї вкладає. Але чи вкладене відтворюється або актуалізується, чи стає основою для олюднення, для зародження та формування людського в цій маленькій людині, — невідомо.

«ЕСКАЛАТОР» РОБОТИ НАД СОБОЮ

— Моїй доньці Лесі зараз 29 років, і я, як мама, завжди намагалася вкладати в неї і розум, і душу. Вона закінчила українську школу з поглибленим вивченням англійської мови саме в той час, коли ще не модно було віддавати свою дитину в школу з українською мовою викладання. Леся школу закінчила успішно, потім закінчила Київський університет, факультет соціальної психології, зараз написала дисертацію. Але мова не про це. Я дуже хотіла, щоб вона була освіченою, я її теж ставила на ескалатор, але це був «ескалатор» роботи над собою. Навчити важко, навчити можна тільки власним способом життєдіяльності і власним життям. Коли донька була маленькою, я працювала, писала дисертацію, чоловік писав дисертацію. Наша дитина нас з чоловіком завжди бачила над книгами, у будь-який час — чи то вранці, чи то пізно ввечері. Згодом вона також засіла за книжки — пізнавала, шукала. Я рада, що в неї сформувався потяг до постійної роботи над собою. Згодом вона вивчила англійську мову на рівні вільного володіння, студенткою працювала, намагалась навчитись сучасного менеджменту. Це не складний процес, це відпрацьовані технології, просто раніше у нас цього не було. Наша школа як основа і освіти, і як школа формування світогляду була дуже серйозною і якісною. Вона закладала концептуальні засади пізнання світу і усвідомлення себе в цьому світі. На мій погляд, це дуже суттєво і важливо. Інша справа, що сьогоднішній світ вимагає якраз перш за все знання оцих вузьких технологій. Як би ми сьогодні не характеризували наше суспільство, реально ми просто спустились до рівня суспільства споживачів. Раніше ми не обмежувались лише споживацьким існуванням, виховувались і естетичні смаки, прищеплювались якісь норми і цінності.

Час координує систему цінностей, спосіб освоєння світу. Я, наприклад, часто не погоджуюсь з позицією дочки щодо тих чи інших питань. Зараз на підприємстві, яке вона очолює, виникла необхідність скорочення штату і потрібно визначитись, кого саме скорочувати. Я необхідність позбавлення когось роботи сприймаю більш болісно, ніж донька, і на її місці ніколи б не скорочувала найбільш незахищених людей. Позиція ж доньки інша. Вона вважає, що залишатись повинні кращі й наполегливіші, залишатися повинні професіонали. Для виявлення цих людей створено систему атестацій, випробування можна проходити тричі, підтягуючи раз за разом свої знання. Таким чином люди доводять свою придатність для виконання тієї чи іншої функції та переконуються в справедливості рішення керівництва стосовно їхньої долі. Моя дочка, як і більшість молодих людей сьогодні, раціональніша у своїх виборах за старше покоління, впевненіша у своїх рішеннях, хоча вона при цьому й не позбавлена сумнівів. Я вважаю, що допоки людина сумнівається і мучиться вдіяним або невдіяним, вона залишається нормальною людиною. Я жахаюсь тих людей, які ні в чому не сумніваються, які все знають і однозначно роблять присуд, я їх просто боюсь і намагаюсь триматись від них подалі. Безапеляційність завжди говорить про обмеженість. Інтелектуальна, інтелігентна людина завжди неоднозначна у своїх оцінках. Я боюсь, щоб донька в мотиваціях своїх вчинків не користувалась тільки одним критерієм. Я намагаюсь завжди утримати в доньці момент сумніву при прийнятті будь-якого рішення, намагаюсь аргументувати необхідність збереження здатності бути багатокомпонентною.

Багато в чому я зараз і сама вчусь у доньки. Вона вважає, що моя проблема перевантаження на роботі пов’язана з тим, що я не делегую повноваження іншим, а все намагаюся зробити сама. Це вже інший спосіб управління і я часто ловлю себе на тому, що таки донька права і мені потрібно подумати, як зекономити свій час для чогось більш складного і суттєвого. Учусь у дочки більш раціонального підходу в реалізації певної мети, вчусь мотивувати і знаходити критерії для прийняття певного управлінського рішення, навіть час від часу з цих питань раджусь з дочкою.

Ми з чоловіком завжди ставилися до своєї дитини як до дорослої. Леся завжди знала, де в сім’ї зберігаються гроші і завжди мала можливість взяти, скільки їй було потрібно, потім вона повідомляла, на що вона ці гроші витратила. У сім’ї панувала повна довіра, допоки донька була маленькою. Коли ж Леся почала дорослішати, то стали виникати конфлікти. Ці конфлікти були мотивовані моїм страхом за дитину. Я не знаходила собі місця, коли донька затримувалась з поверненням додому ввечері. А страх паралізує не тільки твою волю, а й розум, і в першу чергу — розум! Сьогодні мені соромно згадувати, що не могла зрозуміти доньку та через свій батьківський егоїзм заставляла її страждати. Молодий вік не давав можливості Лесі зрозуміти, і я мала це враховувати, бо це ще й був час самоствердження дитини, що дорослішає. Цей етап проходить кожна сім’я, тут старшим потрібно бути особливо обережним, щоб не зламати дочку чи сина. Єдиного рецепта тут немає. Батьківський же егоїзм будується на страху втратити власний спокій, бо в цей час порушується звичний розмірений спосіб життя і потрібно приймати нестандартні рішення. А стати над своїми емоціями і своїм егоїзмом буває дуже важко. З часом ми з Лесею змогли зробити кроки назустріч одна одній і конфлікт цей було вичерпано. Ми сьогодні на багато речей дивимось по-різному, але це тільки означає, що в нас є база для цікавішого діалогу, можливість подивитись на знайомі нам речі під іншим кутом.