Без мажору
Проте нинішній День Перемоги мав і свої особливості. Ні, йдеться не про конфлікт правих і лівих політичних сил у Львові. Певне, сьогодні, за два роки до 60-літнього ювілею Перемоги, спостереження кореспондента «Дня» змусять нас багато над чим замислитися.
Близько трьох десятиріч поспіль День Перемоги був чи не єдиним офіційним святом, яке в Україні дійсно відзначалося всенародно. 9 травня наші співгромадяни масово йшли до пам’ятників, монументів, споруджених на честь цієї події, чи до місць поховань полеглих на тій війні радянських воїнів, серед яких були мільйони українців. Йшли не за вказівками влади чи партійних функціонерів, а за покликом душі, ведучи за руки дітей і онуків. І віддавали щиру шану тим, хто виборював перемогу над нацистською Німеччиною. Завжди велелюдними були ці урочистості і в Житомирі. Збирали вони загалом близько 10 тисяч городян. Але цього року до Монумента Слави, що здіймається на одному з пагорбів над річкою Тетерів, прийшло незвично мало людей. Мало — це тисячі дві чи три житомирян, включаючи ветеранів Другої світової війни, яку у нас більшість називає Великою Вітчизняною. Причому самих ветеранів у колоні, що пройшла традиційним маршрутом від площі Перемоги у центрі міста до монумента, було хіба що кілька сотень. Судячи з інформаційних повідомлень, схожа картина була і в цілому по Україні. І це вже може свідчити про певну тенденцію. Щоправда, дехто пояснює меншу кількість учасників урочистостей дачно-городніми клопотами пересічних громадян. Однак навряд чи це може бути головною причиною. З кожним роком, який відділяє нас від травня 1945-го, з життя йде все більше тих, хто із зброєю в руках воював з фашистами. Нині наймолодшим з ветеранів Великої Вітчизняної, які залишаються серед нас, вже за 75, а рани і хвороби невблаганно позбавляють їх сил. Батько автора, колишній комбат, не зміг дістатися навіть до місця збору колони ветеранів, незважаючи на те, що міг безкоштовно викликати таксі. За офіційними даними, зараз в нашій країні проживає близько півмільйона учасників тієї війни, і скільки з них зустріне 60-річчя Перемоги, яке на державному рівні збираються відсвяткувати вельми пишно і урочисто, наразі спрогнозувати дуже важко. Як розповів «Дню» заступник голови Житомирської міської організації ветеранів війни, праці та військової служби Володимир Цирюк, загалом в обласному центрі проживає близько 1500 інвалідів війни і 4300 учасників бойових дій. Він же підтвердив, що переважна більшість з них уже не може брати участь в урочистостях саме через погане здоров’я.
Ще один штрих. У живому коридорі, який кожен рік 9 травня утворюють школярі Житомира на маршруті проходження колони ветеранів (це трохи менше двох кілометрів), останнього разу було помітно менше учнів, більшість з яких нетерпляче очікували кінця церемонії. Причому деякі вголос обговорювали свої плани на цей день: хтось збирався пити пиво в компанії друзів, інші — послухати нові записи рок-груп. Вочевидь, ці підлітки вже не сприймають ані Вітчизняну війну, ані День Перемоги як щось для них значуще. І дивуватися цьому або обурюватися «невдячністю нащадків» навряд чи варто. Для покоління правнуків переможців події, що відбулися шість десятиліть тому, не є безпосередньо пов’язаними з їхнім повсякденним життям. На відміну від їхнiх батьків і дідів, які виховувалися поряд із тими, хто пережив війну, і це, безумовно, мало велике значення для формування шанобливого ставлення до ветеранів. Соціальним психологам відома загальна закономірність — чим віддаленіша у часі якась історична подія, тим менше наступними поколіннями вона сприймається як факт їхньої особистої біографії.
Яким би блюзнірством це декому не здавалося, але, можливо, саме нинішній рік стане тим рубежем, за яким всенародне і щире відзначення Дня Перемоги все більше замінюватиметься набором звичних офіційних ритуалів. Під час них звучатимуть завчені фрази про невмирущість подвигу воїнів, що у кривавих битвах наближали цей день, про вдячну пам’ять тощо. Але чим далі, тим менше буде в тих словах істинної шани і справжніх почуттів. І на це, вочевидь, немає ради. Автор дуже хотів би помилитися, але, за багатьма ознаками, це свято поступово але невпинно буде відходити в історію. Водночас у списку державних свят не залишиться такого, яке б більшістю наших громадян сприймалося як щось дороге і особисте. День незалежності, на жаль, поки таким святом не став. Але причини цього лежать в іншій площині.
