Бідна Міша, або Кінець канібалізму
Нарешті все з’ясувалося. Тепер усім достеменно відомо, звідки він узявся, якого роду-племені і кого першим... е е е... спожив.Загалом тема людожерства завжди цікавила кінематограф, але то був, сказати б, сором’язливий інтерес: знімалися здебільшого недорогі жахалки, фільми категорії «Б» про брутальних дикунів та зомбі з виряченими очима. Золота ж епоха канібалізму настала у часи великого звільнення народів — на межі 1980—90-х років, хоча серйозні спроби робилися й раніше. Наприклад, у «Вік- енді» Жана-Люка Годара (1967) і в «Свинарнику» П’єра-Паоло Пазоліні (1969) Проте і там, і там людожерство слугувало швидше елементом радикальної авторської естетики, як такий собі аргумент в ідейній системі обох режисерів, на той час чітко ультралівих переконань.
А перший справжній прорив відбувся в 1987 році — в «Серці ангела» Алана Паркера. Пам’ятаєте, там Міккі Рурк ласував серцем однополчанина? Для радянських глядачів це був чи не найперший високоякісний трилер на широкому екрані. Справжній же апофеоз вибухнув трохи згодом. Було таке враження, що тема поїдання людини людиною стала найнагальнішою і об’єднала абсолютно різних режисерів на різних континентах. За якихось неповні три роки у світовому прокаті прогриміли «Кухар, злодій, його дружина та її коханець» британського естета Пітера Грінувея (1989), «Делікатеси» (1991) французьких сюрреалістів Марка Каро і Жана-П’єра Жене і, звичайно, «Мовчання ягнят» Джонатана Деммі (1991). Дійсно, геть несхожі режисери — і наче змовилися. У Грінувея злодій, проливаючи гіркі сльози, давився вирізкою з жінчиного коханця. В Каро та в Жене зголоднілу комуну підгодовував суворий м’ясник. Ну а про «Мовчання ягнят» і так усі знають, так само як про п’ять його «Оскарів»: тема набула повної офіціалізації. Цікава подробиця: ідея «Делікатесів» спала на думку Жанові-П’єрові Жене під час подорожі Америкою. У тамтешніх готелях їжа була така несмачна, що, за його власним зізнанням, «смакувала як справжня чоловічина». Ось після того і прийшла ідея фільму.
Очевидячки, зведення Ганнібала Лектора на академічний трон є вершиною кіношного канібалізму. Стало зрозуміло, що без апетиту до ближнього добрий фільм не зробиш. Пізніше знімали багато чого, в тому числі і продовження «Ягнят», але з кожною новою картиною чимдалі відчувалися профанація і занепад. Нарешті в цьому році вийшов «Ганнібал: сходження» про дитинство, отроцтво та юність ненажерливого професора. Отам уже стільки всього — хіба що нема літаючих тарілок з печенею. І Друга світова, і Литва, і «Т-34», і «Месершміти», і страшні нацисти, і ще страшніші поліцаї, і фатальна японська красуня, і незграбна сталінська держбезпека, і фехтування на самурайських мечах... А головна причина трансформації малого Лектора — загибель його молодшої сестри. З’їденої, звісно, поліцаями. Сестрине ім’я — Міша. Таке просте, типово литовське жіноче ім’я.
Інколи смішно. Частіше — нудно. Мабуть, наїлися досхочу. Але ж і далі зніматимуть, ба навіть дивитимуться, а в нас ще й заборонятимуть те, що зняли в них, і від того ще більше дивитимуться. Нема на те ради. Хіба що, принагідно, епіграма Пушкіна:
«Вы любите ли сыр?» — спросили раз ханжу.
«Люблю, — он отвечал. — Я вкус в нем нахожу».
