«Блискучі камінці» Олександра Білозора

СКЛОЕМАЛЬ, ПОРОДЖЕНА ЕКСПЕРИМЕНТОМ

«Образний шар — це від Бога, — вважає художник Олександр Білозор. — Можна досконало оволодіти технологією, але так і не досягнути художньої досконалості, коли в кожній, навіть найпростішій, здавалося б, роботі лунають смислові нотки».

Художньою емаллю Олександр займається 10 з 35 років прожитого життя. І хоча в результаті постійних дослідів — а свою роботу інакше ніж експериментаторством він не вважає — Саша може сміливо говорити про авторську техніку склоемалі та власну графіку в емалі, він усе-таки переконаний, що стоїть лише на початку шляху.

ЛІМОЗЬКІ ЕМАЛІ Й ЕМАЛЬОВАНІ КАСТРУЛІ — ОДНОГО ПОЛЯ ЯГОДИ

За сучасними поняттями емаль — це солі кремнієвої кислоти. У підготовлений основний безбарвний сплав додаються різні фарбувальні оксиди металів, й це дозволяє отримати практично необмежену палітру, глуху чи прозору, легко- й тугоплавку.

Розмаїття емалей, різні способи досягнення художніх ефектів дозволяють класифікувати їх на виїмчасті, перегородчасті чи суцільні, кожна з яких має свої різновиди.

Найдавніші — виїмчасті (коли окремі колірні плями вводяться в композицію на загальному металевому тлі) були відомі ще єгиптянам, ассірійцям і фінікійцям. Особливого розквіту виїмчаста емаль досягла у Візантії. Майстерні зразки збереглись у курганах домонгольської Русі. У наші дні цю техніку застосовують при виготовленні значків і ювелірних виробів.

Класичними зразками суцільних живописних емалей служать лімозькі XV — XVI століть. А в 60-ті роки минулого століття поширилися гладкі емалі, які мали утилітарний характер і використовувалися з метою захисту металевих виробів від корозії: з емальованим посудом кожен із нас щодня зустрічається в побуті.

КЛАСИЧНА ТЕХНОЛОГІЯ

виглядає досить просто: підготовка виробу, накладення емалі й випал. На підготовлену основу (зазвичай це мідь, яку заздалегідь випалюють у муфельній печі) наносять порошкоподібну емаль (її випускають у вигляді плиток). Не слід забувати, що зворотній бік вкривають шаром контремалі, аби метал не так деформувався. Потім у цій же печі при температурі від 600 градусів емаль «спікається» з основою.

Проте це лише в книжках усе легко, просто і доступно. Насправді ж, переконаний Олександр Білозор, автор завжди щось недоговорює, пропускає якийсь істотний нюанс, без якого вся робота може піти нанівець.

У ПОШУКАХ ВЛАСНОЇ ТЕХНІКИ

Природна допитливість, а значною мірою й відсутність необхідних матеріалів змусили Білозора зайнятися пошуками власної техніки.

— Я почав із того, чим багато хто займався до мене, просто плавив скло, — згадує Олександр. — Для мене це було не що інше, як гра без певної мети. А коли з’явилися перші результати, робота стала цілеспрямованою, почалися пошуки грані між матеріалом і технікою.

Невдачі не засмучували, адже відсутність результату — також результат, а в житті, як відомо, багато що складається з випадковостей.

Олександр Білозор цілком замінив «промислову» емаль поєднанням кольорового (вітражного) скла з іншими компонентами — різноманітними окисами, закисами, окислами металів, які надають матеріалу колір, і назвав це склоемаллю, позаяк скла в ній більше, ніж у традиційній емалі. А основу замінив звичайною керамічною плиткою, більше відомою обивателю як кахлі.

МОЛОДИЙ ФАХІВЕЦЬ

Малювати Саша почав у дитинстві, а в 13 років його роботи експонувалися на районній виставці в Борзні, де минули шкільні роки.

— Тато трішки малював, але не мав художньої освіти й не міг мене чогось навчити. Я навчався за книжками, і, захопившись малюванням, часом жертвував дискотеками, а іноді й уроками в школі. Вступив на художньо-графічний факультет Одеського педагогічного інституту, який, на мій погляд, має переваги навіть перед художніми вузами: нас навчали всього, а далі можна було обрати близьке за духом і вдосконалюватись у певній техніці.

Після інституту Бєлозор за розподілом поїхав учителем образотворчого мистецтва в Макарів, а менше ніж через рік — Чорнобиль, евакуація й восени — запрошення до Чернігова, міста, в якому народився.

Нині він живе з родиною в гуртожитку профтехучилища, де працює маляром, і досі жартома вважає себе молодим фахівцем, котрий так і не отримав власної квартири.

КАРТИНИ, ЯКІ ВИПІКАЮТЬСЯ В ПЕЧІ,

аж ніяк не міф, а щоденна робота Олександра Білозора. Авторський задум втілюється в різних формах і образах, і це зовсім не свідчить про вигадливість заради себе самої: і колір, і форма, і лінія несуть певне смислове навантаження.

Вже зараз, поставивши на «потік» оригінальні роботи, які мають попит, майстер запросто міг би «випікати» картини, аби забезпечити собі безбідне існування.

Та прагнення нового й досконалості, пошуки лаконічності допомогли «відкрити» графіку в емалі, від чого автор отримує справжню насолоду. А таїнство творчості часом відсуває на другий план виставкову діяльність.

Його графіка в емалі — це лінія на площині, іноді посилена незначними, але виразними вкрапленнями «чистої» емалі. Аби лінія «трималася» й відповідала авторському задуму, необхідно бездоганно підготувати матеріал. На глазуровану плитку (глазур — це своєрідне тло, але воно не може замінити емаль, бо не має достатньої товщини і прозорості) наноситься малюнок — мідний дріт, який спочатку закріплюється за допомогою клею. Залежно від температури печі він залишає різний слід і «розтікається» до певної ширини. І останній «мазок» — емаль, своєрідна родзинка, що вдихає життя. Тут багато залежить винятково від майстерності й інтуїції. І кожна робота — неповторна, навіть коли використовується один малюнок.

ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ ДО ВИЗНАННЯ

Талант Олександра Білозора, без перебільшення, багатогранний. Він пробував себе у різьбленні, удосконалюється в емалі, працює в техніці живопису, колажу, асмабляжу, використовуючи різні матеріали — від битого скла, старих дощок до звичайних простирадл. Його роботи експонувалися на багатьох виставках в Україні, Чехії, Німеччині, Франції. Дві персональні виставки в Чернігові, персоналки у Славутичі й у Лаврі (остання викликала цікавість і зібрала «хорошу пресу» в квітні 1997 р.) дають змогу говорити про певний професійний рівень майстра.

Бєлозора-художника в столиці знають, мабуть, навіть краще, ніж у Чернігові, де він ніяк не може стати членом Спілки художників. Двічі місцеві метри «відторгали» його: результати таємного голосування обидва рази були не на користь Білозора. Проте й це, зрештою, не головне. Головне, що його праці привертають увагу й купуються, а це свідчить про популярність.

Не відстає від татка і його 11-річна донька Ярослава, чия перша персональна виставка відбулася, коли дівчинці виповнилося шість років, а через рік на фестивалі народної творчості в німецькому Клаусталь-Целлерфельді її назвали «чернігівським вундеркіндом». Восени 1994 року Ярославі вручено Гран-прі міжнародного конкурсу «Золота надія» в Києві. І нечувана цікавість до робіт юної художниці на фестивалі «Золота осінь Славутича-96». Отже, татові є на кого рівнятися.