Блискучий герцог
Звістка про те, що в Донецьку встановлено пам’ятник Анатолієві Солов’яненку, разом з радістю викликала й зовсім інші — суперечливі почуття. Важко собі уявити одного з найулюбленіших співаків у бронзі... Та й не кожен пам’ятник виконує своє призначення — зберігати й передавати пам’ять про велику особистість. Пам’ятникобудування, як спосіб увічнення дрібної амбіційності чиновників стало вже поганою традицією. Багато які пам’ятники — це й нагадування про те, що ми не завжди вміємо цінувати своїх героїв за життя.
Подібно до того, що «поет в Росії більше, ніж поет», в Україні значення Співака виходить за межі мистецтва і стає явищем громадянського, всенародного звучання. У пісні найбільш яскраво та повно розкривається душа українського народу, краса його солов’їної мови. Починаючи з «Бояна віщого», оспіваного в «Слові о полку Ігоревім», протягом віків кращі українські співаки об’єднували народ, запалюючи в душах людей ту «національну ідею», про яку так люблять просторікувати політики. Не випадково десятиріччя, що передували народженню Української держави, були осяяні найяскравішим сузір’ям співаків з іскрою Божою. Їхнiй внесок у здобуття Україною незалежності поки що ще не усвідомлено, його ще не зрозуміли й не оцінили гідно. Ті, хто усвідомив значення співаків для народу, не лише погрілися в променях їхньої слави, але й постаралися максимально використати її у своїх інтересах. На зміну союзу «робітник і колгоспниця» прийшов передвиборний дует «політик і співак». Чи не через це сьогодні так мало яскравих співочих зірок і так багато чадних зірок від політики, які не світять і не гріють? Анатолій Солов’яненко не вступав у жоднi альянси з політиками. Він завжди був народним співаком. Його любовно називали українським соловейком. Солов’їне українське прізвище він успадкував від співучих дідів- прадідів. А титул шахтарського герцога йому «присвоїв» кореспондент газети «Известия», який описав дебют А. Солов’яненка в опері Дж.Верді «Ріголетто» на сцені Київського оперного театру 22 листопада 1963 року. Це була перша в житті актора вистава. А стаття так і називалася: «Шахтарський герцог».
Донецьк — мала батьківщина співака, тут багато що нагадує про початок його життєвого та творчого шляху. Дитинство та юність Анатолія пройшли в селищі Перемога на околиці міста. На шахті «Першотравнева» працював його батько Борис Степанович. Студентом-третьокурсником Анатолій спускався до вибою «Першотравневої», коли проходив гірничу практику. Вчився він у Донецькому політехнічному, де згодом став викладачем кафедри нарисної геометрії. А тут, у будинку №78, що на вулиці Артема, Анатолій уперше зустрівся зі своїм учителем Олександром Миколайовичем Коробейченком. Завдяки його школі Анатолій Солов’яненко став співаком високого класу, його запросили до Київського оперного театру, направили на стажування до Італії. Але де б він не був, завжди пам’ятав про свого вчителя, часто радився з ним.
Пам’ятник Анатолієві Солов’яненку встановлено в сквері біля оперного театру, який носить нині ім’я співака. На цій сцені він не раз радував земляків своїм мистецтвом. Першою партією, яку співак виконав у Донецьку, була партія Герцога. Мабуть, тому співака зображено в костюмі героя опери Верді. До пам’ятника постійно підходять люди, запитують, з якого матеріалу його зроблено і чому він так блищить. Молода пара поцікавилася, хто такий А.Б. Солов’яненко. І це не дивно, адже телебачення з ранку до вечора «зайняте» політиками, метрам мистецтва там часто бракує місця. Одна жінка розповіла, що знала Анатолія Борисовича, він викладав у них нарисну геометрію. Пам’ятник їй не сподобався через засліплюючий блиск. ( Це при тому, що недільний день був хмарним). Розглядаючи пам’ятник у різних ракурсах, я ніяк не могла зрозуміти творчого задуму авторів. Здавалося, вони вирішили показати блискучий талант артиста в буквальному значенні цього слова. Або ж, це — сяйво золотого голосу України. А можливо, блиск підкреслює вдачу оперного героя, що засліпив собою закохану Джільду...
Хоч як би там було, а до пам’ятника постійно йдуть люди, приносять квіти, діляться враженнями, думають про мистецтво, із захопленням згадують виступи співака чи вперше дізнаються про нього. Герцог не залишає нікого байдужим.
