Борці здобувають світ

Відроджена незалежна Україна потребує, з одного боку, максимального зміцнення державних структур (адже, на превеликий жаль, на наших очах відбувається вкрай небезпечний процес «розмивання», якщо не руйнування, самих основ державності), а з іншого боку — могутньої духовної наснаги нації, без чого українці ризикують швидко стати пасивним знаряддям в руках чужоземних недоброзичливців. Що ж може бути найміцнішим джерелом цієї духовної наснаги? Передовсім, думається, історія національно-визвольної боротьби нашого народу, історія самовідданої, жертовної, часто нерівної боротьби за досягнення святої мети — державної незалежності України.

Ця думка єднала всіх учасників науково-практичної конференції, присвяченої 80-річчю створення Організації Українських Націоналістів, що її проводила в Києві 28 лютого одна з ідейно-політичних спадкоємниць Євгена Коновальця, Андрія Мельника, Олени Теліги, Олега Ольжича, Миколи Сціборського, а саме ОУН (державників), скорочено ОУН(д). Відкриваючи науково-практичну конференцію, керівник ОУН(д) Павло Дорожинський підкреслив особливе значення для національної історії того факту, що 80 років тому, на Конгресі у Відні 29 січня — 3 лютого 1929 року, лідери численних українських націоналістичних організацій зрозуміли, що вони нічого не зможуть зробити поодинці й об’єднались навколо однієї організації — ОУН, завдяки чому спромоглися давати відсіч будь-яким окупантам України. «Ми свідомі того, — відзначив Павло Дорожинський, — що сьогодні нам ще часто-густо бракує єдності — головного здобутку і заповіту наших попередників. Тому єдина дорога — наслідувати тих, хто торував нам шлях».

Це вступне слово передувало циклу доповідей, темою яких були політичні та духовні передумови створення Організації Українських Націоналістів, різноманітні аспекти історії ОУН. Так, професор Київського педагогічного університету імені Михайла Драгоманова Анатолій Доценко виголосив доповідь «Микола Міхновський — теоретик і практик українського націоналізму», де, в широкому контексті історії націоналізму як політичної та ідейної течії (до речі, сам термін «націоналізм» був, за словами промовця, застосований ще в 1774 році видатним німецьким філософом Йоганном Гердером), проаналізував життєвий шлях та творчу спадщину Миколи Міхновського — людини, в чиїх працях були уперше обгрунтовані теоретичні засади та політична мета українського націоналізму.

Ці праці, на думку професора Анатолія Доценка, повністю зберігають свою актуальність і в наші дні, через 100 років після їх написання (своєрідною точкою відліку для прихильників націоналістичної доктрини може бути 1900 рік, час публікації знаменитої брошури Міхновського «Самостійна Україна»). Докладно розповівши про політичну, ідейно-пропагандистську та організаційну діяльність Міхновського у період національно-визвольних змагань 1917—1921 рр., Анатолій Доценко навів висловлювання сучасного українського історика та письменника Романа Коваля: «Міхновський — це герой, який не зміг врятувати Батьківщину». Справді, якби гетьман Павло Скоропадський поставив Миколу Міхновського на чолі уряду, як йому пропонували, уся подальша історія України могла б скластися інакше...

Один з очильників ОУН(д) Олег Ціборовський зупинився на передумовах виникнення Організації Українських Націоналістів й на ролі в об’єднавчому процесі Української військової організації (УВО) та інших націоналістичних організацій 20-х років ХХ століття. УВО та її керманич Євген Коновалець жорстко протидіяли, наголосив Олег Ціборовський, усім ворогам незалежної України (Польща, «балі» Росія, підтримувана Антантою, більшовики; свої претензії також висували Угорщина, Румунія). В одному з документів Української військової організації, політичної наступниці Українських січових стрільців, вказувалось (1921 рік): «Причиною катастрофічного положення, що в ньому опинилась Україна, є катастрофічний брак волі до праці, плутанина у гаслах й бездумне поборювання один одного». Саме УВО, що, за власним визначенням, «є організацією, для якої інтереси української нації були й будуть визначальними для її діяльності», і стала організаційним кістяком майбутньої ОУН.

Наступний доповідач — Наталія Колотило — обрала темою своєї доповіді «Створення Організації Українських Націоналістів. Перший конгрес ОУН. Євген Коновалець та його соратники». Носієм ідеї української державності, сказала пані Наталія, виступило покоління, що пройшло криваву й жорстоку школу Першої світової війни, покоління, що, відкинувши нарешті взаємні образи та звинувачення, вперто шукали відповіді на запитання: чому 40 мільйонів українців не змогли досягти того, що здобули поляки, фіни, прибалтійські народи — вибороти власну державу. Відповідь націоналістів була такою: головна причина — брак віри в себе, у свій народ. Причому думки майбутніх чільних діячів ОУН були гранично жорсткими й критичними. Так, Микола Сціборський з гіркотою писав про притаманне багатьом українським політикам, в тому числі щирим патріотам, прагнення задовольнитися найскромнішим мінімумом внаслідок тривалої боротьби (аж ніяк не максимумом!), схильність йти на неприпустимі поступки, невміння пожертвувати будь-чим заради України та бачити перспективу... То що, історія воістину йде по колу?

За браком місця тільки коротко зазначимо назви інших виступів учасників конференції: «Націократична концепція Миколи Сціборського» (доповідач — Григорій Ковальський), «Діяльність ОУН у міжвоєнний період. Загибель Євгена Коновальця. Розкол ОУН: причини та наслідки» (доповідач — Дмитро Вєдєнєєв), «ОУН і Карпатська Україна» (доповідач — Станіслав Аржевітін). Але важливим є ось що: домінантою усіх виступів було усвідомлення українською національної держави як найвищої цінності. Це залишиться чинним і надалі, в майбутньому. Поки живе Україна.