Бути чи не бути Україні в НАТО?
Iз самого початку постановка винесеного в заголовок шекспірівського запитання саме в такій редакції вже наполовину приречена на неуспіх. Вона співзвучна таким українським прислів’ям, як: «Або пан, або пропав», «Як помирати, то з музикою» й т. ін.
Нещодавно перший заступник міністра закордонних справ України Антон Бутейко (й не лише він один!) заявив, що в Україні може бути проведений всеукраїнський референдум щодо вступу України в НАТО, але тільки після проведення в повному обсязі роз’яснювальної роботи з цього приводу.
Гадаю, й перша частина думки щодо проведення референдуму є небезспірною, та й друга частина щодо роз’яснювальної роботи є надто задипломатизованою. Перефразовуючи відомий вислів, скажемо, що хто хотів, той почув і побачив. Годі й сподіватися, що Держкомтелерадіо та «іже з ним» структури проведуть належним чином роз’яснювальну роботу щодо українських перспектив у НАТО.
Отже, чи варто щоразу посилатися на необхідність отримання «українським народом» об’єктивної інформації щодо переваг і викликів, які випливають із членства України в НАТО після вікових експериментів із цим народом?
Ідеологічно неправильно поставлене питання спроможне перекреслити весь наступний хід його реалізації. Спроба ухилитися від відповідальності за прийняття ефективного управлінського рішення щодо стратегічного вибору України може з такою ж ефективністю бути похована референдумом.
Питання, як на мій погляд, має стояти в іншій площині: чому досі Україна не в НАТО? І за це має відповідати як колишня правляча еліта, так і сучасне її керівництво, а не «поінформований народ».
Відповідно до планів керівництва України, наша держава протягом двох-трьох років повинна модернізувати Збройні сили (ЗС), реформувати економіку та інфраструктуру, й бути готовою до входження в НАТО. Чому й за чиєю вказівкою формується громадська думка щодо неготовності вступу України в НАТО? Чому представники аналітичних центрів, на відміну від міністра закордонних справ України Бориса Тарасюка, майже в один голос заявляють, що вступ України в НАТО можливий, але... не 2008 року, а десь у туманних 2010 — 2011 рр.
До речі, як відзначив В. Фесенко (голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента»), «найближчими двома-трьома роками буде важко реалізувати цю мету — вступ України до НАТО». Для цього потрібен й інший президент, й інший парламент і т.д. Звичайно, ідеальним для вступу була б ситуація, коли б Україна та її населення вже зараз було б іншим. Та іншого нам не дано, й слід виходити з того, що маємо.
«А я, натомість, можу стверджувати, що протягом цих трьох років Україна не вступить до НАТО», — ці слова належать Олесю Донію (голові Центру досліджень політичних цінностей). Основною проблемою, за О. Донієм, є наявність радянських міфологем щодо НАТО як агресивного блоку. Але чому ж О. Доній не бачить реальні загрози існування українського народу разом з його Українською державою. Невже така коротка пам’ять у наших людей щодо хронології винищення української нації впродовж багатьох століть.
А ось політолог Кость Бондаренко зовсім псевдонаївно задає, напевно, сам собі запитання: «...для початку потрібно запитати: навіщо Україні НАТО?» Очевидно, таке запитання слід розуміти як можливість альтернативного вибору. То ж чи мають українці альтернативу НАТО в сьогоднішніх умовах?
Складається враження, що всі намагання «кремлівських яструбів» узяти реванш за попередні програші й поразки впродовж 15 років не помічаються українськими політиками й політологами. Спробую лише цитатно, мовою оригіналу привернути увагу шановних читачів газети до цих проблем — проблем погроз і загроз національній безпеці України.
1. «Государство Украина как fail state, государство, которое не состоялось».
2. «Одно — Галиция, а другое — Восток и Юг Украины».
3. «Россия готова платить и щедро платить, за новый союз с Украиной».
4. «Украина после российской приватизации предприятий Украины, после энергетической блокады будет не нужна ни в НАТО, ни в ЕС».
5. «Украина не способна будет стать «санитарной зоной» между ЕС и Россией».
6. «Проблема сторонников «европейского выбора» Украины состоит в том, что без поддержки со стороны России экономика страны просто рухнет».
7. «Государственная, политическая и идеологическая конструкция в Украине перспектив не имеет».
8. «На карту поставили судьбу Украины как страны, потому что большая ее часть — это и есть Россия»
9. «Украина — это наша (російська. — І.Р. ) страна, и там должны быть наши политические силы».
10. «Юго-Восток Украины выиграет колоссально, потому что от него отвалится огромный паразитический народ, который перейдет на содержание ЕС».
11. «Если мы не сохраним в нашем пространстве в той или иной степени значительную часть Украины, нашей Украины, русской Украины, то о чем нам говорить? Сняв голову, по волосам не плачут».
Здебільшого автором цих «епітафій» є Міхаїл Лєонтьєв, відомий українофоб.
За три тижні до помаранчевої революції в газеті «Известия» Віктор Черномирдін заявив наступне: «Росія завжди була самостійною державою. Україна нею ніколи не була. Не існувало такої країни ніколи». Що цікаво, що цитований матеріал подається авторами як факт довершений.
Факт визначення основної стратегічної цілі — Європа й входження в ряд важливих європейських структур — сприймається Росією вкрай ревниво. На думку «кремлівських яструбів», якщо Україна визначилася з вектором руху в НАТО й ЄС, то це означає розлучення з Росією, а відтак, це означає «виховувати нові покоління жителів в антиросійському дусі».
То ж може лиховісний нейтралітет, з ідеєю якого очманіло носився майже в повному складі український парламент, порятує український суверенітет? Мовляв, Україна — позаблокова країна, нейтральна, тому вона повинна добиватися статусу нейтральної держави. Яким чином це відобразилося на конкурентноздатності нашої економіки, про це говорити не доводиться. Підтримки з боку Росії якось не відчувалося в тих кризових ситуаціях, які, власне, й ініціювалися Росією. Для кого й для чого потрібен був розафішований нейтралітет у контексті національної безпеки, який і досі намагаються використовувати? Кость Бондаренко вимагає від ініціаторів і прихильників вступу України в НАТО «якогось логічного чи раціонального пояснення».
Дивно, що сьогоднішні фахівці оперують набором методологічних прийомів, зведених лише до «логічного» й «раціонального», хоча є ще й ірраціональне, яке спрацьовує на підсвідомості, інтуїції. У наш час від керівництва вимагають давати логічний, завершений, обґрунтований висновок, а ще запевнення, як у «добрі, радянські часи», що все буде добре. На кшталт: «А ви переконайте нас». Не претендуючи на роль злого провидця, здається, що всі програми та комплекс заходів (а за ними гроші... гроші... й великі гроші) будуть приречені на неуспіх у нашому несформованому демократичному суспільстві, суспільстві, що не має критичної маси інтелектуалів та національно-свідомої еліти, оскільки логічно запропонована інформація для простих людей є незрозумілою для сприйняття. Складні речі слід просто подавати, як слово на ВІРУ. Складні речі слід подавати емоційно, акцентуючи на підсвідомість. Винесення складних речей на референдум — ознака слабкості, страху, невпевненості, а не сили демократії; це спроба розписатися у свої безсилості, прикриваючись демократією та всенародним обговоренням.
Проблеми будуть, будуть і невдачі на цьому шляху, — це потрібно усвідомити кожному українцю. Але буде й результат — національна безпека, захист від зовнішніх посягань.
Допускаю думку, для чого є підстави, що як тільки розвалиться остання імперія (Росія), то відразу не стане актуальним і НАТО для України в європейських геополітичних широтах. Правильно зазначає Сергій Дацюк (консультант корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»): «Питання безпеки не є питанням консенсусу. Безпека — це питання компетенції, тобто знань». Можна було б погодитися з цілим рядом дослідників цього питання, що для вступу України в НАТО потрібно досягти багатьох показників. Якщо мати на меті, то й причин для невходження України в НАТО можна, при бажанні, знайти багато. Здебільшого саме таким арсеналом користуються, щоб пояснити свою поведінку, діяльність або ж бездіяльність. Та народна мудрість нагадує: людина, яка не хоче щось робити, шукає причини, а інша шукає засобів для реалізації поставленої мети.
Так, Валерій Чалий (директор міжнародних програм Українського Центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова) ділиться своїми міркуваннями наступним чином: «Більше всього мене цікавить не дата вступу в НАТО, а досягнення критеріїв НАТО й Європейського Союзу в самій Україні, адже 80% завдань Плану дій Україна — НАТО й цільових щорічних планів стосується не зовнішньополітичної чи воєнної сфери, а сфер, які потребують модернізації саме для українців, не залежно від вступу чи не вступу в НАТО». За інших історичних і геополітичних обставин така думка могла б залишатися бездоганною. Та, власне, зараз ніхто й не ставить під сумнів такий сценарій розвитку, але запитаймо себе, по-перше, а чи відведено Україні для цього час і, по- друге, чи потрібні нам будуть НАТО й ЄС, разом узяті, якщо ми досягнемо необхідних і достатніх умов забезпечення нормального розвитку українців у своїй країні? Питання риторичнi.
Завдяки так званій українській поміркованості та зваженості наші показники, починаючи з 1991 р., все більше відділяються від стартових умов, з яких починали свій рух Балтійські країни. За такими показниками проглядається намагання надати видимості прагматичності, логічності, послідовності в русі до цивілізованих норм і форм. І стократ правий міністр закордонних справ України Борис Тарасюк, коли відстоює й цілі, й дати вступу України в НАТО, коли прагматично підходить до вирішення цих життєвих для України питань.
Упевнений, процес розширення й реформування НАТО необхідно розглядати не тільки як розширення меж політичного й військового впливу, а й як активний фактор формування архітектури національної безпеки, що має комплексний характер і складові: економічна, політична, військова, гуманітарна, які повинні розглядатися у форматі загальнолюдських цінностей, не створюючи прецедент виключної особливості.
Доречним для українців має стати не лише споглядання, а найкраще — студіювання карти Європи, де на сході й півночі від України існують Росія й Білорусь, об’єднані військово-політичним договором (Білорусь не ратифікувала Угоди про білорусько-український кордон, а Росія гальмує процес демаркації російсько-українського кордону), на заході та півдні — Словаччина, Угорщина, Польща, Румунія, Туреччина, Болгарія — члени НАТО.
Шлях удосконалення краще торувати з досвідченим і сильним партнером, а не з тим, хто підступно прагне повернути тебе в підневільний стан. А ще краще було б, коли б процеси інтеграції українця в Україну та України в європейські структури не заперечували, а доповнювали один одного. Відтак, на мою думку, рішення щодо вступу в НАТО лежить не стільки в соціально-економічній чи гуманітарній сферах (хоча й вони є дуже важливими), скільки в політичній — у «затромбованості» належної політичної волі.
Якщо ставити питання про те, бути чи не бути, то відповідь завжди буде: «НЕ БУТИ!»
