Час експериментів закінчився
Коротко про підсумки турніру. У п’ятницю команди грали у півфіналах. Спочатку Україна перемогла збірну Сербії і Чорногорії з рахунком 2:0, потім Росія зіграла внічию 1:1 з Білоруссю, поступившись у серії пенальті. У неділю третє місце вибороли колишні югослави, перемігши росіян по пенальті після нічиєї 1:1, а переможцями стали білоруси, які обіграли наших з рахунком 2:0.
Звісно, що росіяни, програвши «свій» турнір були засмучені менше за всіх — вони, як відомо, їдуть на фінальний турнір першості світу, а в Москві мали одну із останніх репетицій перед головною футбольною подією року. Решта учасників «LG Cup» має більш віддалене у часі завдання — відбірковий турнір наступної першості Європи, що стартує восени.
Команда Сербії і Чорногорії, несподівано програвши минулого року відбір на Кубок світу, шукає нині заміну кільком заслуженим ветеранам. Серед перспективних новачків — і київський динамівець Гавранчич. Проблема тренера югославів Савичевича полягає в основному у вдалому виборі серед десятків висококваліфікованих футболістів, які успішно виступають у провідних клубах Європи. Те, що «напакована» зірками команда програла у Москві українцям, свідчить лише про те, що пошук триває.
Зовсім інший підхід до справи у білорусів. Тренеру Малофєєву, напевно, більше за всіх хотілося виграти головний приз московського турніру, аби здобути впевненість самому і вселити її у свою команду. Наші північні сусіди грали майже тим самим складом, що й у відбірковому турнірі світової першості. Команда, кістяк якої складають досвідчені Гуренко, Ромащенко, Белькевич, Хацкевич, яких «підпирають» перспективні Кутузов, Глєб та ще ряд молодих гравців, вже є серйозною «бойовою одиницею». Білоруси не вдавалися до експериментів, грали на результат і досягли його. А два м’ячі Белькевича ще раз довели високий клас нинішнього лідера київського «Динамо».
Україна на московському турнірі знову постала у експериментальному складі. В команді дебютували Мусолітін із криворізького «Кривбасу» та Калиниченко із московського «Спартака». З різних і не завжди зрозумілих причин на турнірі не грали донеччани Зубов і Тимощук і міланець Андрій Шевченко. Хоча останній був у Москві з командою.
Менш за все хотілося б зважати на результат. Проте футбол без результату неможливий, тому і настрій після перемоги та після поразки різний. Наші за однаково невиразної та сумбурної гри перемогли югославів і програли білорусам. У грі з балканцями українцям відверто пощастило: суперники не використали кілька стовідсоткових нагод забити і навіть не реалізували одинадцятиметровий. Наші ж відкрили рахунок завдяки неузгодженості воротаря та захисників у чужому штрафному майданчику. Югослави, як ведеться, пішли відігруватись, а українці реалізували одну із нечисленних контратак. Вдало вписався у гру Мусолітін, який забив гол. Не першої футбольної молодості форвард вже давно на виду у вищій лізі і здатний в разі потреби допомогти головній команді країни. І не більше, поки що. Сказати, що українці переграли команду Сербії і Чорногорії, було б перебільшенням. У нашої збірної практично не було гри у центрі поля, відзначалися українці хіба що старанною боротьбою за м’яч у кожному епізоді. Замало як для команди, від якої ми чекаємо успішної гри вже восени.
Фінальна гра із білорусами підтвердила враження півфіналу. Наші знову нічого не створили у центрі поля, а щасливої нагоди забити цього разу так і не було. Поставлений у центр півзахисту Калиниченко відверто провалив гру, знітився Мусолітін, а Ващук, відправлений грати у середину поля, так і не знайшов там собі місця. Нічим особливим не відзначились і білоруси, проте, це не завадило їм забити нам гол «на класі», коли Ромащенко з Белькевичем однією передачею пошили в дурні всю нашу оборону. У нас зіграти «на класі» просто не було кому. Навіть нормальної навали на ворота суперника у кінці гри українці не зуміли організувати. Кожен другий м’яч йшов в ноги супернику.
Привітавши команду Малофєєва із заслуженим успіхом, подивимось на українську збірну. Мети досягнуто. Тренерський штаб Буряка передивився велику групу кандидатів до національної збірної, переконавшись і переконавши всіх, що реально підсилити команду немає ким. Чи потрібно було для цього провести за три місяці п’ять контрольних матчів? Безперечно. Ми на власні очі побачили те, про що Буряк говорив вже наступного дня після свого призначення на посаду тренера національної команди — вибору виконавців належного класу для збірної ні в Україні, ні за її межами немає. Тому слід надовго забути заклики привезти до збірної того чи іншого українця, який відзначився в одній із маловідомих команд. Розраховувати доведеться на тих, хто є.
Можна, ясна річ, посилатися на те, що провідні ролі в кращих вітчизняних командах відіграють нині іноземці. Але це не причина, а, скоріше, наслідок відсутності вітчизняних футбольних талантів. Тому Буряку на позаздриш. Найбільший потенціал у нинішніх лідерів українського футболу був у 1999 році. З того часу тренери витискують все, що можуть, практично з одних і тих самих гравців. Навряд чи щось принципово зміниться за найближчі півтора року. Тому шлях у нашої збірної один — награвати основний склад із найсильніших на сьогодні футболістів, чиї імена всім добре відомі. Національна команда повинна зіграти хоча б два-три матчі бойовим повноцінним складом перед тим, як стартувати у відбірковому турнірі. Ми вже достатньо побачили експериментів і мали нагоду оцінити дебютантів. Точніше, на фоні дебютантів збірної ми побачили рівень гравців основного складу, який явно вищий. Чи вистачить цього рівня аби боротися за вихід «на Європу»?
Футбольними зірками не народжуються, ними стають. Так само команди-зірки не створюються шляхом автоматичного підбирання на ігрові позиції найкращих футболістів. Одинадцять зірок — це ще не команда. Команда — це одинадцять гравців. об’єднаних ігровою ідеєю, які прагнуть спільної мети. Саме так виглядала минулої осені збірна Німеччини, якій всі спророкували кризу. Тому не будемо поспішати із сумними прогнозами. Майстерність провідних футболістів України, помножена на волю і характер, може принести результат.
