Через домашній поріг — до зірок!

Колишня медсестра Віра Григорівна Писанська за 41 рік із дня запуску першого штучного супутника Землі назбирала стільки експонатів, що навіть космонавти, яких навряд чи можна здивувати, зупинялися вражені, переступаючи поріг квартири. І я себе відчув космонавтом! Щоправда, літати не зміг: зоряна кунсткамера настільки тісна (колись це була доволі простора кімната), що двом важко розминутися.

Дух Ціолковського витав під високою стелею, біля стелажів, реріхівських картин, між «пірамідами» масивних альбомів, галереєю погрудь космонавтів з їхніми автографами на скульптурах. Та ще два годинники над диваном змагалися за право першим відкрити еру третього тисячоліття.

«Альбомів близько сотні, оригінальні знімки космонавтів, фоторепродукції, марки

на космічну тематику. Усе

детально описано, підкреслює Віра Григорівна. А ось автограф: «Ніл Армстронг, 21 липня 1969 року, командир «Аполлона-11», першим із землян відчув під собою твердь іншої планети».

На домашню адресу Писанської надходять листи з різних куточків світу: Польщі, Болгарії, Ізраїлю, В’єтнаму, Туреччини...

— Якось мої старші сестрички (я була тринадцятою дитиною в сім’ї) пішли до сусідів по вогонь (у нас і сірників не було). А я, мала, за ними. Узяли — і додому. А я слідом. Боже, як же той вогник красиво горить! Навіть вітер не задуває... Та от вогонь кинули в пічку, і я розплакалася, побігла на город. Зіщулилася в картоплинні і підняла голову до неба. А там!.. Які ж там багаті люди живуть! Це ж скільки сірничків у небі горить. Я про цей випадок Павлові Поповичу розповіла в Зоряному містечку. Попович посміхнувся: «Віро Григорівно, ви так любите зірки. А скажіть, могли б полетіти в космос?» — «Без підготовки!», — відповіла.

Біля фігури античного юнака Віра Григорівна на якусь мить затримується, звертаючи увагу на лаконічну назву маленького шедевра — «До зірок!» скульптора Григорія Постникова.

— Уперше скульптуру чотири десятиліття тому побачили читачі «Литературной газеты», — пригадує Писанська. — Тоді я, простий херсонський медик, вирішила написати в «Литературку»: передайте скульптору Постникову мою велику подяку, бо він, не відриваючись від античності, створив такий шедевр. Це найперший варіант знаменитої скульптури, — погладжує рукою незвичайний експонат Віра Григорівна. — «До зірок!» художня рада спочатку не визнала за твір, вартий уваги. «Коли це трапилося, — писав невідомій шанувальниці його таланту Григорій Постников, — я, накривши скульптуру брезентом, сказав синові: «Хай вона буде моїм надгробком!» А тут Ваш лист. Я «одягнувся» в нього, мов у панцир, і пішов до голови художньої ради: «Ось лист із Херсона. Пише фельдшер. І цю скульптуру робив для таких людей, як вона. Прошу дозволити показати роботу на виставці». Худрада проголосувала. Тринадцять на тринадцять. Чотирнадцятим голосом був мій лист...

Теленькнув дзвінок над дверима. У помешкання зайшла симпатична дівчина.

— Це моя онука Оксана! — відрекомендувала Писанська. — Разом з екіпажем чорноморського теплоходу «Азербайджан» побувала більш як у п’ятдесяти країнах світу...

Оксанка зашарілася:

— Бабусю, ви розмовляйте. Я ж тут до чого? — Але до розмови все ж прилучилася, неначе побоюючись, що бабуся Віра забуде показати котрийсь із найцінніших експонатів. І десь із зимової напівтемряви, із правого кутка домашнього космічного музею подала дві прозорі плексигласові, півметра завдовжки, коробочки з дикими злаками.

— Що воно за рослини такі? — запитую.

— Як називаються, не знаю. Це колоски із самого Байконура. Їх я побачила в матері Сергія Павловича Корольова, коли мене запросили на 90-літній ювілей цієї мудрої жінки, — тримає дорогоцінний скарб Писанська. — Я її сама тоді запитала: «Маріє Миколаївно, що це за колоски?» — «Коли перші космонавти поверталися з космосу на Землю, то зривали в степу ці колоски і давали моєму Серьожі». — «Будь ласка, дайте мені хоч малесеньку гілочку», — надивитися не можу: це ж їх торкалися руки людей, перед котрими я завжди схиляла голову! — Подає листа від космонавта Джанібекова, одержаного за кілька днів до того: — І зараз не забувають...

— Хочеться запитати: «Чи вірять космонавти в Бога?» Пам’ятаєте, як лектори-атеїсти використовували політ у космос для пропаганди безбожництва?

— Бог — один, розум космічний — один, — відповідає Віра Григорівна. — Хоча релігії різні. Я космонавта Леонова, котрий першим у космос вийшов, про те ж саме запитала. Знаєте, що він відповів? «Я не заперечував і не збираюся заперечувати Бога. Я прагну до пізнання», — делікатно відповів космонавт, художник. Леонов, до речі, дуже любить Реріха, тут у нас любов одна, — Віра Григорівна звертає мою увагу на кілька картин (оригінальних!) учнів Реріха і цитує Миколу Костянтиновича: «Минуле, сьогоднішнє і майбутнє єдині. Якби люди всієї планети розуміли, що ми тут гості, що наше велике майбутнє тільки космос, то, безперечно, не було б війн...»

Два годинники наввипередки наближають вечір.

Десь у сусідній кімнатці за столом одна з херсонських школярок пише твір на космічну тему, бо навіть найбільша книгозбірня Херсонщини — бібліотека імені Олеся Гончара — не має такої унікальної інформації. А ще вдома в Писанської регулярно збирається співдружність «Схід» — люди, девізом яких є: «Через мистецтво — в безконечність». Зійшлися на одній духовній платформі люди, для яких космос і мистецтво — дві гілки великого дерева. Не осквернила б цивілізація, дедалі нахабніша, його плодів.

— Я глибоко вірю, що саме космос наше майбутнє! — в сказаному — жодної нотки всеперемагаючого фанатизму. Віра — ось і все. — Хоч би що казали, а Україні належить першість в освоєнні космічного простору. Українець Юрій Кондратюк першим зробив креслення щодо посадки на Місяць. Але немає пророка у власній вітчизні. Американці ідею перехопили і стали першими землянами на місячній поверхні.

— Українська тема у вашому зібранні майже не звучить...

— Ви не зовсім праві. Згадайте, в скількох космонавтів наше коріння. А от експонатів від Леоніда Каденюка в моєму музеї нема. Я просто не знаю його адреси. Передайте через вашу газету «День» вітання цій мужній людині. Може він мене знайде: Херсон усе-таки менший, ніж космос...

Музею Віри Григорівни Писанської в стінах колись досить просторої кімнати тісно, як багатодітній родині в однокімнатній малометражці. Кілька разів перед місцевою владою порушувала вона питання про передачу у власність міста зібраного нею неоціненного добра.

— Не погоджусь із тим, щоб мій музей колись перекочував хоч би і в столицю, — вкотре повторює співрозмовниця. — Хіба в Херсоні мало пристойних приміщень? Щоправда, багато з них захопили бізнесмени... — Пригадує: — А ви ще ж не бачили моїх книжок-мініатюр, я не показувала всіх марок, а розгорніть-но альбом, який я назвала «Реліквії серця». А ось унікальні знімки планети «Херсон» — подарунок астрофізиків...

Біля входу в космічний музей Віри Григорівни Писанської написані такі слова: «Людино, зроби добро, бо день мине і ти потім будеш сумувати за ним!»

День минув.

На ранок директор космічної кунсткамери зателефонувала до мене додому:

— Не забудьте передати вітання Леонідові Каденюку. Велике вітання! Буду рада, якщо моє зібрання поповнить і його автограф...

№250 28.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»