Чоловіче свято з «червоною підбивкою»
Ось уже декілька років на виконання президентського указу від 23 лютого 1999 р. в Україні офіційно відзначають День захисника Вітчизни — фактично, поновлений у правах колишній День Радянської армії. Коли приймався вищезгаданий указ, це почасти було й даниною наявній політичній кон’юнктурі. Для частини українців святкування 23 лютого — стала традиція. Для багатьох — виклик, адже свято захисника української Вітчизни логічніше було б відзначати, наприклад, 29 січня — у День пам’яті героїв Крут. Хоч би як там було, але й цього року в Україні буде проведено відповідні заходи з метою «вшанування ветеранів війни та ЗС України», а також «сприяння патріотичному вихованню молоді». Але чи можна говорити про реальне патріотичне підґрунтя цього «чоловічого дня»? Звернемося до історії виникнення історичного міфу, пов’язаного з ним.
Небажання більшовиків 9 лютого 1918 р. у Бресті підписати мирний договір з державами Четверного союзу, серед яких основну роль відігравала Німеччина, спровокувало німців розпочати воєнні дії. Німецьке командування не могло не знати, що російські військові частини перебувають у стані деморалізації. Проблема була в тому, що на східному фронті німецьких військ не вистачало, а їхній бойовий рівень важко було назвати високим.
Та все ж 16 лютого німці повідомили, що відновлять воєнні дії о 12 годині 18 лютого, даючи тим самим більшовикам певний час на роздуми. Більшовики могли б негайно підписати договір і уникнути непотрібного кровопролиття. Однак вони керувалися іншими резонами. І далеко не останнім для них виявився пропагандистський ефект. На цей момент недвозначно натякає Лев Троцький, згадуючи про свою розмову з Владимиром Леніним у ті дні. Він тоді висловив такі міркування: «Звичайно, це означає нові жертви. Але потрібно, щоб німецький солдат фактично з боєм вступив на радянську територію. Потрібно, щоб про це дізналися німецький робітник з одного боку, французький та англійський — з другого». І «вождь світового пролетаріату» не мав нічого проти.
17 лютого на засіданні ЦК РСДРП(б) розглядалося питання про підписання мирного договору з державами Четверного союзу. Але пропозицію негайно підписати мир відхилили.
18 лютого німці почали наступ. Без особливих зусиль взяли Двінськ, Венден та інші міста. Діяли вони невеликими загонами й ніякого повномасштабного наступу німецької армії в той час не було.
Обороняти Петроград послали пробільшовицьки налаштованих моряків Балтійського флоту на чолі з головою Центробалту Павлом Дибенком. Та це воїнство не збиралося воювати й покинуло бойові позиції.
Через місяць П. Дибенка арештовують аж у Самарі. Він постає перед Верховним революційним трибуналом, його виключають з більшовицької партії, звільняють з поста голови Центробалту. Тим не менше, він воював на боці більшовиків під час громадянської війни, займаючи досить відповідальні пости. А в 1920— 30-х рр. належав до представників більшовицької верхівки.
Те, що ніяких героїчних боїв з німцями під Петроградом не велося, підтверджує В.Ленін у своїй статті «Тяжкий, але необхідний урок», яка була опублікована у вечірньому випуску «Правди» 12(25) лютого. Про народження Червоної армії, яке буцімто відбулося два дні тому, голова Совнаркому навіть не згадує.
Пiсля аналізу подій того часу іноді складається враження, що і з боку німців, і з боку більшовиків велася хитро продумана гра. Так, німці не вели серйозного наступу, як і більшовики реально не організовували оборону.
Німецький наступ у лютому 1918 р. на Петроград об’єктивно був вигідний більшовикам саме для вирішення їхніх специфічних пропагандистських завдань. Їм треба було показати, що вони «змушені» підписати мир з державами Четверного союзу. У контексті такої постановки питання зрозумілими стають панічні слухи про наступ німців на російську столицю. Чи не поширювалися вони спеціально більшовиками?
Наступ німецьких військ давав можливість вищому більшовицькому керівництву без якихось морально-політичних втрат погодитися на підписання мирного договору. 18 лютого, коли в Петроград дійшла звістка, що німці зайняли Двінськ, ЦК РСДРП(б) ухвалює рішення негайно повідомити німецькому уряду про свою згоду укласти мир. Наступного дня від імені Раднаркому направляється радіограма, де висловлювалася згода на укладення миру.
Проте наступ німців продовжувався. 20 лютого Раднарком заслухав доповідь про становище на фронті, вирішив звернутися з відозвою до населення та розпочати евакуацію із Петрограда, створивши для цього спеціальну комісію. 21 лютого Радднарком приймає декрет «Социалистическое отечество в опасности!». Його підписав В.Ленін, і цей витвір постійно вміщували в збірках творів цього більшовицького вождя. Насправді ж проект цього декрету написав Л.Троцький.
Аналіз декрету показує, що тут взагалі не йдеться про Червону армію. Конкретні вимоги декрету зводяться до такого: 1) відступати й нищити все цінне на своєму шляху, щоб не дісталося ворогові; 2) мобілізувати людей під наглядом червоногвардійців для копання окопів (треба тут врахувати той момент, що в лютому, коли замерзла земля, копати окопи річ не дуже приємна, тому не дивно, що відказників пропонували розстрілювати); 3) пропонувалося закрити опозиційні газети, а їхніх співробітників, щоб вони не займалися антибільшовицькою діяльністю, відправити копати окопи (до речі, серед цих співробітників могли виявитися відказники, що давало привід для їхнього розстрілу); 4) організувати терор, проводячи розстріли без суду й слідства антибільшовицьких опозиціонерів. Фактично з наступом німців у Росії розпочався період (поки що неофіційного) червоного терору.
Більшовики, які самі ж спровокували наступ німців, тепер вирішили вміло скористатися цим наступом, розправившись зі своїми ворогами. Не виключено, що ця багатоходова комбінація була прорахована заздалегідь.
Але давайте повернемося до хронології конкретних подій у період з 18 по 24 лютого 1918 р. Отже, 18 лютого німці почали наступ. Того самого дня ввечері, коли прийшло повідомлення, що Двінськ опинився в руках німців, засідав більшовицький ЦК. Більшість його членів проголосувала за те, щоб негайно повідомити німців про згоду підписати мир.
19 лютого більшовицький Раднарком послав уряду Німеччини радіограму, де заявляв про своє бажання укласти мир. Однак згоду з боку німців підписати договір уже на нових, принизливих для Росії умовах, він отримав лише (зверніть увагу!) 23 лютого.
Того ж дня більшовицький ЦК після непростої дискусії прийняв «героїчне рішення» підписати мирний договір із державами Четверного союзу. Отже, можемо вважати 23 лютого днем капітуляції більшовиків перед колишніми противниками Російської держави в період Першої світової війни.
Ніякої Червоної армії ні 23 лютого 1918 р., ні в найближчі дні не було створено. Питаннями військового будівництва більшовики зайнялися тоді, коли народним комісаром у військових справах став Л.Троцький. Сталося це 14 березня 1918 р. Не без впливу Л. Троцького 22 квітня Центральний виконавчий комітет приймає декрет про загальне обов’язкове військове навчання трудящих (Всевобуч), а 10 липня 1918 р. 5 йВсеросійський з’їзд Рад прийняв постанову «Про організацію Червоної армії». Саме тоді реально вона й була створена.
Зрозуміло, відразу після так званої громадянської війни, коли люди ще добре пам’ятали події тих часів, ніхто не збирався святкувати 23 лютого як день народження Червоної армії. Але роки йшли, людська пам’ять притуплювалася. І ось у кінці 1930-х рр. 23 лютого стало офіційним радянським святом.
Тоді з великою помпою відзначили 20-ліття цієї міфічної події. 24 січня 1938 р. заснували першу радянську медаль «20 лет РККА». Нею нагородили багатьох бійців Червоної армії. До 23 лютого 1938 р. було приурочено ряд святкових заходів.
Варто мати на увазі, що даний період — це час остаточного утвердження сталінізму. Виникає запитання: чи випадково сталіністи «призначили» вказане свято на цей день?
У даному випадку маємо справу із класичним пропагандистським прийомом, коли відбувається приховування негативної інформації й вип’ячування позитивної. Більшовикам важливо було приховати те, що 23 лютого 1918 р. вони фактично капітулювали перед німцями, цинічно зрадивши російські (чи точніше — великоросійські) національні інтереси. Власне, для приховування цього факту був запущений міф про героїчні бої, які вели з німцями більшовики в лютому 1918 р.
Однак далеко не лише цим обмежувалося символічно-пропагандистське значення цієї дати. Вона також мала антитроцькістський контекст.
Зазначимо, що в даний час Л.Троцький був фактично головним суперником Й.Сталіна в комуністичному русі. І хоча Й.Сталіну вдалося розправитися із прихильниками Л.Троцького, а його самого вислати з країни, авторитет цього колишнього вождя в Радянському Союзі залишався високим.
Багато радянських людей у 30-х рр. ще продовжували вважати, що організатором Червоної армії був Л.Троцький. Сталінську пропаганду це не влаштовувало. Потрібно було відшукати, а то й просто вигадати якісь події, щоб довести, ніби Червона армія існувала до того, як Л.Троцький очолив народний комісаріат у військових справах. «День народження» Червоної армії, призначений на 23 лютого 1918 р., якраз і послужив цьому.
Це свято, окрім вищенаведених контрпропагандистських аспектів, мало також відносно самостійне значення. У кінці 1930-х рр. Радянський Союз, готуючись до війни, активно нарощував збройні сили. А більшовицька пропаганда всіляко намагалася підняти авторитет Червоної армії. У цьому плані святкування 23 лютого мало свій сенс.
Друга світова війна, участь СРСР у цій війні на боці сил, що воювали проти Німеччини, надала в очах більшовицьких пропагандистів святкуванню 23 лютого ще більшої ваги. Адже відповідно до міфології цього свята, воно було засноване в честь того, що частини Червоної армії виявили супротив німецьким військам. І хоча кайзеровська Німеччина та Німеччина націонал-соціалістична — далеко не одне й те саме, однак певні паралелі напрошувалися.
Після Другої світової війни святкування 23 лютого як дня Радянської армії (так у 1946 р. була перейменована Червона армія) набуло постійного й систематичного характеру.
Щоправда, комуністична пропаганда 1950—1960 рр. певним чином видозмінила ідейно-політичне та психологічне навантаження свята. На далекі події лютого 1918 р. особлива увага не зверталася. Акцент робився на порівняно недавніх здобутках Радянської армії.
Армія трактувалася як «школа мужності», а служба в її рядах вважалася священним обов’язком для чоловіків. До цієї думки громадян Радянського Союзу привчали змалечку. І святкування 23 лютого тут теж відігравало свою роль.
