Чому, на ваш погляд, у нашому суспільстві немає культури діалогу?
— Я дивлюся на це в контексті близької історії. Інтенсивний діалог відбувався в середовищі людей, які хоч і не практикували внутрішнє почуття свободи, проте відчували свою причетність до процесу оволодіння свободою — як приклад можна навести відродження національної свідомості у 80-ті роки. Це давало не тільки відчуття ризику, сміливості, а й ейфорію надії. Потім відбувся злам, і, на мій погляд, замість оволодіння територією душі та свободи (тобто започаткування діалогу й толерантності в суспільстві та відносинах) відбулася герметизація особистості. Звідси — елементи зневіри, недовіри до офіційних носіїв культури діалогу та яскравих особистостей, а часом навіть і до найближчих людей. Знов-таки, на мій суб'єктивний погляд, стан справ тут вельми песимістичний. У той же час треба зробити над собою зусилля — заради відновлення діалогу з самим собою, зі своєю душею, а це й буде шляхом до суспільного діалогу... Особисто я займаюся цим свідомо, постійно, і це дуже важливий елемент фестивалю «Мистецьке березілля». Навіть його несприйняття офіційними інстанціями — це вже вельми напружена форма діалогу.
Лесь ТАНЮК, голова Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності:
— Я думаю, культура діалогу можлива тільки в моменти стабільності життєвих цінностей. Зараз же в Україні — перестрибування з одних орієнтирів на інші. В перехідні періоди не буває культури діалогу. Згадаймо 1917, або ті ж сталінсько-хрущовські 1950-ті. Будь-яка епоха це підтверджує. Ніякої культури діалогу не було під час Великої Французької революції, коли аристократію як носія культури просто відтіснили з суспільного життя. В такі періоди різко змінюються людські орієнтири, падають певні ідеали, зникають цілі, на поверхню виходять владні інстинкти. Засоби підміняють собою мету, котра, в свою чергу, виправдовує засоби. В мене є надія, що в Україні, як тільки скінчаться вибори, вгамуються пристрасті, з'явиться зовсім інша тональність діалогу. Відсутність останнього — це, втім, ознака не стільки політичної, скільки морально-етичної кризи. Просто різкі зміни протипоказані культурі, яка диктує поведінку у суспільстві. Навіть у радянську епоху виникали якісь цінності, що продукували діалог між собою — згадаймо Сахарова з його етичними нормами, засудження ГУЛАГу Солженіциним. Таке становище було характерне саме для стабільного протікання життя. Всі знали, що радянський уряд хоче того, США — іншого, дисиденти також прагнуть свого. Була можливість все це порівнювати. Не було постійного перелітання від одних ідеалів до інших. Взагалі нестабільність у суспільстві створює ілюзію швидкого захоплення життєвого простору. Починається розштовхування одне одного, деперсоналізація суспільства. А при стабільності виникає потреба в іншому «я», незалежному й недоторканному, а звідси і повага до «я», до особистості, до її змістовної сторони.
Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, мистецтвознавець:
— Не задля образи східнохристиянської церкви зауважу, що її культура абсолютно монологічна. Фактично вона побудована на тому, що говорить Бог, а ми слухаємо. А в секулярній цивілізації такі функції бере на себе сучасник. У нашому випадку, в умовах спочатку сторічної імперії, а потім СРСР, у нас не було можливості для діалогу. З'явилася всього одна книга, що справді всерйоз досліджує культуру діалогу і закликає до діалогу — монографія Бахтіна про Достоєвського. Але, за незначними винятками, діалогу не було. Така, до речі, радянська драматургія — трагічна сумнівність її безперечна, згідно з жанром вона повинна була б бути побудована на діалогах, але вони там присутні тільки формально. Спроби змінити ситуацію робилися тільки з приходом до влади Горбачова. Але майже відразу на арену вийшли політичні течії і засоби масової інформації, що вели кожне тільки власний монолог.
На жаль, і на Заході ситуація не набагато краща. Це я спостерігаю на прикладі того ж французького кіно — після побудованих на найвищій культурі діалогу фільмів 1940-60-х років прийшло покоління режисерів, які в основному також схильні слухати тільки себе. У світі ще немає діалогу. Ми не вміємо слухати співрозмовника, але і він прагне перекричати нас.
Юрій РИБЧИНСЬКИЙ, поет:
— 70 років ми говорили одне, а робили інше. Вірили в Бога, але називали себе атеїстами. Лозунгами у нас підміняли ідеологію. А на пустому місці нічого вирости не може. І тому з 1991 почалася епоха, яку я називаю «епохою заперечення». З однієї крайності — загального схвалення — ми ударилися в іншу — огульну критику. Нам, передусім, треба навчитися слухати і чути свого опонента, брати до уваги його аргументи. Сьогодні ж ні про який діалог нема і мови. Істина — безпартійна! Преса і телебачення відображають лише ті думки, які близькі їм за партійною, бізнесовою чи клановою належністю мас-медіа. Поки ми не визначимося, яким курсом маємо намір рухатися в майбутнє, нічого у нас не зміниться. Ми ж дружимо один проти одного. Діалог — це коли відповідь шукають двоє. Мені здається, що культура діалогу з'явиться у наших внуків, а ми, на жаль, можемо про це тільки мріяти.
Павло ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ, письменник:
— Пригадалася розповідь мого друга, дагестанського поета Расула Гамзатова. Ще у часи Радянського Союзу він поїхав у відрядження в Арабські Емірати. У складі делегації був один український міністр. Расул потім дивувався, як чиновник вправно відповідав на питання, які йому ніхто не задавав. Я думаю, що ми всі були такі, як цей міністр. Цей стереотип досі панує в нашому суспільстві, яке десятиріччями виховувалося під барабанний бій урочистих заходів: зльотів, сесій, з'їздів. Діалог — це не тільки запитання і відповідь. Дуже часто співрозмовники чують лише себе. Треба вміти задати кваліфіковані запитання, добре розбиратися в проблемі. У нас, на превеликий жаль, таких людей дуже мало. На мене справила незабутнє враження бесіда відомого італійського письменника Альберто Моравіо з Клаудією Кардинале. Там такі цікаві були запитання, що навіть відповіді актриси відійшли на другий план. Сьогодні у нас ніхто з журналістів до подібного навіть не може наблизитися. Усі метушаться, часто перекручують мову, не вміють зосередитися на головному, «зависають» у деталях або, навпаки, самі заплутуються в нетрях. Мене часто представники преси, радіо і телебачення просять дати інтерв'ю. Доводиться відмовляти. Ну така виходить примітивна й одноманітна розмова. Мені здається, що вести діалоги можуть священики і письменники. Перші спілкуються з Богом. Вони задають запитання без кінця, чекаючи відповіді з небес. Комусь із них вдається почути. Другі — письменники. Ми ведемо діалог з вічністю, створюючи свої твори. Такий діалог сущий, все решта — суєта! Пройде великий історичний відрізок часу, перш ніж наше суспільство навчиться культури діалогу. Ми весь час говоримо, що перебуваємо в перехідному періоді: політичному, економічному, соціальному. А я б додав, що сьогодні перехідний період ще й діалоговий. Погано, що долаємо ми його дуже повільно.
Лесь ЗАДНІПРОВСЬКИЙ, актор:
— Останнім часом (з наближенням президентських виборів) я відчуваю, як культура діалогу між опонентами абсолютно зникає. Кожний вважає свої ідеї правильними, намагається нав'язати їх оточенню. При цьому абсолютно не слухають нікого іншого. Відмахуються від всіх і вся, якщо це йде врозріз з їхнім баченням ситуації. Суспільство нині дуже політизоване. Тут хочеш — не хочеш, а і сам втягуєшся у вир пристрастей. Трибуну Верховної Ради перетворюють на театр абсурду. Діалогу немає ні у верхах, ні в низах. Це як грип. Один чхнув, а заразилися десятки людей. Мені здається, що цей психоз скоро закінчиться. А поки що діалоги відбуваються на рівні сім'ї. У більш виграшній ситуації знаходимося ми — актори, оскільки внаслідок професії слухаємо один одного тому, що часто говоримо мудрі думки, написані драматургами.
Едуард МИТНИЦЬКИЙ, режисер:
— Щоб почути ближнього, потрібен розум. У першому посланні святого апостола Петра сказано: «Брати, не будьте дітьми за розумом. На зле будьте немовлятами, а за розумом будьте повнолітніми». Така, як мені здається, елементарна, умовна схема людських контактів зі світом. Але розум наш — тоді розум, коли він зрощений на сократівській гіпотезі: «Я знаю тільки те, що нічого не знаю». Потреба знати закладена в людині і стає такою ж органічною, як дихання, як сон. З першого годування молоком матері. Далі: сім'я, оточення розвивають інстинкт. У тому числі й інстинкт сприйняття. Фізіологічну необхідність бачити, чути і слухати. Ідеться, зрозуміло, про культуру спадкову, яка передається з покоління в покоління. Про витворення особистості сім'єю, суспільними інституціями, державою. А також про правовий, морально-етичний грунт. Коли в людині прокидається відчуття внутрішнього зв'язку з природою, чиєю похідною вона і є, її найдовершенішим витвором. Маю на увазі прищеплення прихильності, любові, поваги до природи, а отже — і до людини. За десятиріччя, сплюндровані тоталітаризмом, який знов воскрешається на наших очах, у людини вироблявся інстинкт страху, а не поваги до ближнього. Інстинкт недовіри, а не уваги до людини, байдужості, а не співпереживання. Сьогодні, на етичних руїнах нашої батьківщини ми збираємо плоди недавнього минулого, так віртуозно схрещеного з теперішньою «демократією», із владою, що пограбувала кожного з нас і всіх нас разом. Як же ж тут почути ближнього?
