ЧОРНА ГОРА
Так чи інакше, кожен з нас відчуває свою приналежність до слов’янської спільноти, хоча слов’яни, як правило, мають мало ресурсів, аби допомагати один одному. Історично вийшло так, що всі слов’янські країни Європи (за межами Європи їх немає) об’єднує одна спільна риса — жодна з них не ввійшла досі до клубу заможних країн Західного світу. Тому за підтримкою доводиться звертатися не до братів-слов’ян, а, головним чином, до англосаксів, які, на щастя, вже давно відкинули родові чи конфесійні пріоритети.
Країна казки. У будь-якому разі, вельми цікаво було їхати до невідомої слов’янської країни в центрі Європи під незвичайною назвою — Чорногорія або ще краще — «Чорна гора» — Montenegro. Назва, згодьтеся, лунає дещо похмуро, викликає в уяві сумний край у чорно- білих тонах. Але який сюрприз очікує там мандрівника, особливо такого, який досі не бував у дійсних субтропіках! Різнобарвна яскрава краса Чорної гори вражає з першого погляду, до неї неможливо звикнути, на неї не перестаєш дивуватися. Де б ти не був, у який би бік не повернувся, куди б не глянув — перед тобою завжди сяюча фарбами моря, рожево-зелених гір, середньовічною архітектурою, красою засмаглих і струнких людей казкова країна. Що за природа! Там можна побачити зелено-червону від ягід звичайну вишню, стовбур якої має товщину в три обхвати, а висотою вона не поступиться 200- літньому платану. (Думаю, що вишні збирають з дерева не інакше, як вертольотом.) Такі самі чорногорські шовковиці — гігантські розкішні дерева, кожне з яких може нагодувати своєю незвично смачною ягодою ціле місто і до того — всіх горобців Адріатики. Всюди сліпуче зелені кущі, сади, дерева, а також зарості з квітів всіх кольорів райдуги, тільки набагато більш яскравих, ніж веселка — у дворах, на підвіконнях, на дахах, на вулицях, на стінах старих фортець, на схилах гір з верху до низу, вдовж доріг, біля церков, на погостах. Хто розводить ці квіти? Не знаю, — враження таке, що сам Господь Бог.
Суворе сьогодення. Головний економічний ресурс Чорногорії — міжнародний туризм та відпочинок, розрахований, насамперед, на західного клієнта. Ще кілька років тому порівняно дешева Чорногорія приваблювала чимало європейців, особливо німців. Тим більше, що німецька марка є державною валютою країни. Після війни НАТО з Мілошовичем ситуація різко змінилася. Чорногорці, як і серби, все ще не зможуть ні пояснити, ні, тим більш, пробачити Заходу ту страшну кампанію. Важко зустріти у Чорногорії людину, яка могла б спокійно розмовляти на цю тему або якось сприймала б аргументи західних політиків на користь бомбардування. На вустах у кожного жахливі розповіді про смерть, знущання, несправедливість; частина цих історій є, вочевидь, продуктами антинатівської ідеологічної війни уряду Мілошовича. Але для людей те все є чистою правдою.
Таке ставлення пояснюється ще й тим, що війна зруйнувала імідж Чорногорії як міжнародного курорту. Західні люди просто бояться туди їхати. І мають рацію. Варто подивитися на обличчя чорногорців, коли до них заговорять німецькою чи англійською мовами. Деякі відвертаються чи відходять, немов глухі, інші — починають щось доводити, погрожувати, втрачають контроль над собою. Така ситуація триватиме мабуть не дуже довго — економічний інтерес своє візьме. Сьогодні ж міжнародний курортний бізнес країни спирається, головним чином, на східних слов’ян.
Сучасні стосунки між сербами і чорногорцями нагадують російсько-українські. 57% мешканців республіки виступають за незалежність Чорногорії. Серби про це і слухати не хочуть, бо глибоко переконані, що чорногорці — то ті самі серби, що різниці між ними немає, а чорногорська мова є тільки діалектом сербської. Цікаво, що навіть у розмові з іноземцем серби не приховують почуття своєї вищості, «натурального права» на Чорногорію. Один із співрозмовників у відповідь на мої сумніви, відповів: «Я серб! Цього достатньо!» І якось наче змінився на очах — розправилися плечі, заблищали очі: «Де знаходиться серб — там і Сербія!» Що то воно — імперська нація! Незалежно від розмірів, успіхів чи міжнародного статусу країни.
Поки чорногорцi ведуть дискусії — відокремлюватися чи ні від залишків Югославії, їхню країну активно прибирає до рук белградський капітал, зокрема, «сім’я», що групується навколо дружини Мілошевича п. Маркович. Велике занепокоєння викликав, зокрема, продаж одній белградській фірмі мальовничого острова св. Миколи у курортному центрі Будва. Зараз там розгорнулися масштабні роботи — вирубують ліс, вирівнюють красуню-гору, розчищаючи місця під ресторани та готелі. Як кажуть чорногорці: «Ще трохи, і вже нічого буде відокремлювати. Поки ми тут мітингуємо.»
Щодо Мілошевича, то його ненавидять не тільки чорногорці, а й чорногорські серби. Перші за те, що не надав країні незалежності, другі — що «не зумів зберегти Велику Югославію, розвалив Таку Країну!».
Чорногорія і Крим. Чорногорія трохи схожа на Крим, хоча постійно нагадує, що Середземне і Чорне моря — то таки різні широти. Різниця між ними, втім, не тільки в тому, що дала природа, але також у використанні того подарунку.
Як відомо, за останні 10 років Південне узбережжя Криму змінилося дуже мало — курортний Крим продовжує вражати контрастом між красою природи та результатами діяльності людини. Кримські так звані міста — то мішанина найгірших за виглядом (неможливо вжити термін «за архітектурою») багатоповерхових будинків та жалюгідних халуп, залишених нам у спадщину до- і післяреволюційною імперією. Нечисленні палаци імперської знаті та вілли дореволюційної інтелігенції й буржуазії не здатні змінити загальної картини. За радянської влади житлове та промислове будівництво повністю ігнорувало естетичні принципи, не переймалося так званою гармонією з пейзажем. Злети пролетарської промислової «архітектури» загальновідомі. Ця картина брутального нехтування красою курортного місця, яке претендує на статус міжнародного курорту, зберігається й зараз.
Не так у Чорногорії. Там на побережжі неможливо побачити будівлю — помешкання, офіс, якусь майстерню, не згадуючи вже про курортні об’єкти, які не гармоніювали б з чудовою природою. Не важливо де — біля самого моря чи високо в горах, у містах чи маленьких селищах. Усі будівлі під червоною черепицею, зі світлими стінами, всі — за проектами архітекторів, усе пишно декороване квітами. Жодного промислового монстра (їх, мабуть, просто не помічаєш), чи багатоповерхової коробки, чи мазанки.
Ми ж волаємо про необхідність залучення іноземних туристів, відпочиваючих. Мовби справа у залученні. Йдеться про те, щоб знести принаймні половину забудови в курортній частині півострова, а потім спроектувати і звести міста й містечка заново.
Впадає у вічі ще одна приваблива риса Чорногорії, вірніше, чорногорців. Вона особливо помітна, коли йдеш вздовж села, у дачному містечку чи в горах, де поодинокі вілли безстрашно розташовані просто в лісі. Вдень там тихо, пусто, навкруги жодної душі, навіть собачої, — мешканці, мабуть, заробляють гроші десь на узбережжі. А скільки добра лежить у дворах, часто неогороджених навіть низенькими парканами! Матеріали для недобудованого дому, шезлонги, машини для стрижки газонів тощо. Одного разу довга стежка вивела мене на віллу під назвою «Липа», розташовану в центрі поляни, під розкішною старою липою. Кругом скелі, густий ліс, висока трава. Біля зачинених дверей — купа майна, вочевидь у поспіху вивантажена з машини. Чого там тільки не було — дорога пральна машина, ультразвукова піч, торшер тощо. На поляні там-сям залишенi шезлонги, книги, ракетки, футбольний м’яч. Що за люди, однак, ті чорногорці!
Чорногорська церква. Більшість мешканців колишньої Югославії (але далеко не всі) здавна сповідують православ’я і є членами Сербської православної церкви (СПЦ), яка входить до складу 15 незалежних церков світової православної спільноти. На чолі церкви — патріарх Павло.
У 90-ті роки, у зв’язку з розпадом Югославії та з намірами Чорногорії стати незалежною державою, у Сербської церкви виникли серйозні проблеми. Проблеми, які можна назвати «штатними» для помісних церков — вони майже завжди виникають при появi на карті світу нової незалежної держави.
Стародавній помісний принцип адміністративного церковного устрою православ’я жорстко пов’язував церковну територію із державною. Щось на зразок — «одна держава — одна православна церква». На відміну від структури світової західної Католицької церкви, яка керується із одного центру.
З плином часу помісний принцип ввійшов у протиріччя з імперським державним принципом — завоювання («приєднання») тієї чи іншої країни майже завжди супроводжувалося «воз’єднанням» її церкви з імперською. Згадаємо, що включення Київської митрополії до Московського патріархату відбулося невдовзі після Переяславської ради, а древня Грузинська православна церква була підпорядкована царському Синоду Росії майже одночасно з завоюванням Грузії. (Сьогодні Російська православна церква за структурою вельми нагадує Католицьку церкву — має митрополії, екзархати чи парафії в багатьох країнах світу, далеко за межами свого державного «помістя»).
У ХIХ ст., коли та чи інша країна виборювала незалежність, вона, як правило, проголошувала автокефальність своєї церкви (наприклад. Греція, Румунія, Польща). Так трапилося також у Чорногорії, яка 1850 року стала, хоч і на короткий час, незалежною державою із незалежною церквою. На той час автокефалію Чорногорської церкви визнали всі інші православні церкви, навіть Сербська, від якої вона відділилася. Після Першої світової війни, однак, чорногорці були включені до складу Югославії і втратили, разом із державністю, також церковну незалежність.
Сьогодні церква Чорногорії робить — паралельно з політичним рухом за незалежність країни — чергову спробу вийти з під юрисдикції Сербської церкви. 1993 року було проголошено автокефалію Чорногорської церкви, хоча досі далеко не всі чорногорці її підтримали. Резиденція церкви знаходиться у стародавній столиці Чорногорії Цетін’є, а її предстоятелем став Чорногорський митрополит Михайло. Сербська церква розгорнула активну агітацію проти відділення і тільки минулого року Чорногорську церкву — попри опір дуже впливового сербського духовенства — було зареєстровано; її підтримує, головним чином, інтелігенція — науковці, люди мистецтва, письменники. Чимало прихильників автокефалії є також в уряді Чорногорії — саме серед тих політиків, які виступають за незалежну Чорногорію. Всі чорногорські святині, древні славетні монастирі досі залишаються, однак, в руках Сербської церкви.
Перебуваючи у Цетін’є, я скористалася можливістю відвідати резиденцію митрополита Михайла і мала задоволення говорити з ним. Це освічена, спокійна й дуже сумна людина. «Гірко, боляче, — каже митрополит Михайло, — що чорногорці мало думали про свою історію, не зважали на власну самобутність і бездумно приймали сербські владу, мову, церкву. Між тим був, хоч би й короткий, період (ХIХ ст.), коли ми отримали легітимну незалежність — як держави, так і церкви. Цей важливий прецедент, одначе всі навколо наче викреслили з пам’яті, з історії; буцімто й не було ні держави, ні мови, ні церкви. І зараз нашу церкву не визнає жодна православна церква.» Велику надію Митрополит покладає на те, що отримавши державну незалежність, чорногорці згадають, зрештою, і про свою церкву.
У розмові з митрополитом Михайлом з’ясувалося, що від добре обізнаний з українськими церковними справами і персонально знайомий з патріархом УПЦ КП Філаретом. Ось що він сказав: «Вважаю патріарха Філарета досвідченим єпископом, обдарованим керівником, тонким церковним політиком, одним із видатних сучасних православних патріархів. Впевнений, що з таким першоієрархом Україна матиме незалежну Церкву. Молюсь за УПЦ, за Україну.»
Чорногорія, яка саме зараз виборює незалежність, ще раз нагадала про те, як запізнилися деякі слов’яни з самовизначенням, із урегулюванням міжнаціональних стосунків, із державністю. Живемо начебто в Європі, дехто зi слов’ян навіть у Центральній Європі, а вельми відстали від сусідів — ще коли формувалися ті західні національні держави! Тому й зараз крокуємо не в ногу, «під свій, нікому іншому нечутний, барабан». Люди займаються інтеграцією, а ми — чимось протилежним, бо відстаємо по фазі. Часто чуєш: «Навіщо дробити країни, церкви, коли світ все рівно об’єднується»? Дійсно — навіщо? Скажімо, навіщо це Чорногорії із її 635-тисячним населенням? Хто знає — коли щось таки трапляється, «значит, это кому-нибудь нужно!»
Може бути і так, що саме зараз і саме завдяки таким країнам, як Чорногорія, історичний фатум формує — непомітно для людей — нову модель структури світового суспільства. Для умов майбутньої тотальної глобалізації, яка може зробити непотрібними, як уже побоюються аналітики, уряди великих політичних конгломератів (Німеччини, США, Росії та інших). І тоді на землі залишаться тільки два структурні рівні. Зверху — світові центри координації та інформації, знизу — компактні регіони, в оболонці яких буде збережено культурну цілісність і самобутність населення. У гігантському «комунальному домі» для людини буде дуже важливо мати свою рідну, знайому, затишну «квартиру». Регіон буде для кожного чимось на зразок атмосфери навколо земної кулі, яка захищає нас від космосу, — всюди рідна мова, земляки, «своя» церква, свої традиції. Бо бути постійно громадянином світу, мабуть, вельми стомливо.
