Чорнобиль, Ходорковський і вічне нещастя

Середина Берлінале вийшла російсько-українською: впродовж одного дня були показані три фільми за участю пострадянських режисерів або ж на особливо важливі для цього простору теми.

Очікувана вітчизняними критиками друга режисерська робота Олександра Міндадзе «В суботу» відкрила п’ятий фестивальний день.

Місце дії — Прип’ять. Час — доба з ранку 26 квітня 1986 року до ранку 27-го, страшна Чорнобильська субота. Головний герой — партробітник Валерій (Антон Шагін) — одним із перших, ще вночі з 25 на 26-те, коли місцева влада все засекречує, дізнається, що сталося на ЧАЕС. Сюжет відштовхується від метань героя, який розривається між службовим обов’язком зберігати таємницю і бажанням урятувати красуню Віру (Світлана Сирнова-Марцинкевіч), з якою у нього, по суті, і близьких стосунків немає. Втім, герой метушиться лише спочатку. Потім якось непомітно безпосередні мотивації відступають на задній план, і починається найцікавіше в картині — життя на краю безодні.

Виїхати найближчим потягом не вдалося. У ресторані весілля. Друг Валерія одружується. Наречена вагітна. На сцені Віра, співає з ансамблем. Ансамбль — теж старі друзі героя. Він сам з ними грав колись, був барабанщиком. Зараз, оскільки новий драммер Карабас (В’ячеслав Петкун, поп-группа «Танці Мінус») напився до нестями, Валерій знов сідає за установку.

Всі, хто бачив «Відрив» — перший фільм Міндадзе як режисера, — зможуть легко уявити собі, як саме зроблений фільм «В суботу». Знову камера, що стрибає і метушиться, люди, які бігають, падають і натикаються одне на одного. Спочатку це виглядає нарочито — так було і в «Відриві», та невдовзі виникає відчуття внутрішньої необхідності саме такого прийому. У сум’ятті, в невиразно промовлених фразах, нетверезих танцях, п’яних бійках поступово проступає екзистенціальне, тобто сутнісне вимірювання. Майже за Чеховим: люди на екрані пиячать, б’ються, танцюють, цілуються, ділять гроші, тоді як за кадром нечутно руйнуються їхні долі. Фінал фільму — апогей цього руйнування, справді убивчі кадри.

Ще один фільм, на який дуже чекали, — «Ходорковський» (демонструвався в рамках паралельного конкурсу «Панорами»). Це той випадок, коли актуальність вмісту компенсує суто кінематографічні недоліки. Режисерські здібності Кирила Туші — помірні, але він виконав величезну роботу, необхідну для якісної документалістики: об’їздив Росію і Європу, записав інтерв’ю з усіма, з ким міг записати — політиками і чиновниками (тими, хто не відмовився), з колишніми колегами і співробітниками Ходорковського по ЮКОСу, з родичами МБХ та із самим МБХ — перше і єдине на сьогодні відеоінтерв’ю з опальним олігархом, дозвіл на яке знімальній групі вдалося отримати просто дивом.

Починається і завершується фільм довгою панорамою засніженої рівнини, з одного боку якої, — церква, з іншого — нафтова вежа. Сніг, православ’я, нафта — те, на що перетворилося хрестоматійне «самодержавство, православ’я, народність». Фільм побудований традиційно: інтерв’ю і коментарі, кіно- і фотохроніка, закадрові монологи самого режисера. Слабке місце — недоладні анімаційні вставки, вочевидь, вони мали компенсувати брак матеріалу. Спочатку здається нудним, та непомітно для себе втягуєшся, помічаєш, що вже і увесь зал подався вперед. Без зайвих хитрощів Туші вдалося якщо не зрозуміти, то хоч би наблизитися до розуміння феномену (візьму на себе сміливість вдатися до такої гучної фразеології) Ходорковського — фігури настільки ж типової для території колишнього СРСР, наскільки і в своєму роді неординарної. Погляд на героя наданий з багатьох точок зору, що дозволило режисерові запропонувати відповіді на головні запитання — чому все-таки посадили МБХ, кому це було вигідно, чому Ходорковський, знаючи, що на нього чекає ув’язнення, все-таки повернувся до Росії. Фільм змусив замислитися, справив враження досить сильне задля того, аби прес-конференція знімальної групи пройшла в атмосфері, що часом межувала зі скандальною.

Інший конкурсант «Панорами», «Мішень» Олександра Зельдовіча за сценарієм Володимира Сорокіна — антиутопія на матеріалі сучасної Росії. Загальне панування Китаю в культурі та бізнесі, відеофони, дорожні покажчики на китайській, кулінарно-політичні ток-шоу і дуже знайомий гламур. Кілька чоловіків, відповідно до духу цієї реальності, хочуть стати вічно молодими, знаходять джерело необхідної для цього енергії, та щодо щастя, на відміну від безсмертя, у них не складається. Прилизана яскрава картинка як кіноприйом могла б бути стерпною: Зельдовіч знаходить виморочну візуальну форму, адекватну стилю автора «Блакитного сала». Тут же і проблема, загальна для всіх фільмів за текстами Сорокіна, що випливає із специфіки його творчості: адже у нього діють не люди, а конструкти, людиноподібні схеми, причому діють в таких же штучних ситуаціях. Іншими словами, є поверхня історії за відсутності самої історії. Тому «Мішень» авторові цих рядків було не дуже цікаво дивитися.

Фестиваль добігає кінця. Явних фаворитів у конкурсі немає. З великою часткою вірогідності, один із важливих призів отримає «Туринський кінь» (Угорщина — Франція — Німеччина —Швейцарія — США) — новий фільм одного з найвідоміших і одночасно герметичних європейських режисерів, угорця Бели Тарра. Зав’язка, що залишилася за кадром, — реальний випадок: у Туріні 3 січня 1889 року Фрідріх Ніцще побачив, як кучер б’є впертого коня. Філософ, колишній кавалерист, вийшов на вулицю і поклав край биттю, з риданнями обвивши руками шию тварини. Он втратив розум із цієї хвилини і наступні 10 років провів у мовчанні. Про долю коня нічого не відомо — саме її лінію і показує Тарр.

Чорно-білий фільм. Ураганний вітер. Рябий кінь. Мовчазний старий кучер із паралізованою рукою, його жалюгідна халупа, його дочка, що порається у будинку, варена картопля, самогон на продаж, вода з колодязя. Чимало кадрів настільки прекрасні, що час їх вішати на стіну як картини, деякі — з воістину рембрандтовським відчуттям світла і композиції. Візуальна досконалість фільму велика; інша справа, що ця стилістика, при всій бездоганності, представляється дещо застарілою. В будь-якому разі, високе авторське кіно представлене на фестивалі саме фільмом Тарра.

Високі шанси також у драми «Надір і Симін, розлучення» (Іран). Режисер Асгхар Фархаді намагається через конфлікт між двома пересічними іранськими сім’ями показати ситуацію в іранському суспільстві в цілому. Релігійні обмеження як прикриття для власних інтересів, необхідність брехати, аби захистити своє благополуччя і свободу, утиск прав жінок — все показано через ланцюжок побутових ситуацій, що втягують героїв у вкрай неприємну ситуацію. Нічого нового щодо розвитку кіномови фільм не пропонує; проте тут спрацьовує актуальність вмісту, що дуже цінується на фестивалі. При тому, що нинішній Берлінале відбувається під знаком солідарності з репресованим іранськими властями режисером Джафаром Панахі, явно опозиційно налаштованого Фархаді можуть відзначити просто через відчуття солідарності.

У будь-якому разі, в рейтингу кінокритиків, що публікується в авторитетному міжнародному кіножурналі Screen, найвищі оцінки — якраз в «Надіра і Симін» (3,6) і «Туринського коня» (3,5), найнижча — у соціально-підліткового фільму «Волаючі до небес» Вікторії Махоні, також США (1,4).

Пряма мова — Олександр Міндадзе:

— Задум цього сценарію з’явився у мене давно, ще в 2005 році. Писав довго, важко, останні три роки я займався цим фільмом без перерви. Торік влітку були зйомки. Ось зараз ми тут. Тема чутлива і для Європи, і для нас. Річ не лише в тому, що ціна людського життя в Європі дуже висока, але і в тому, що Чорнобиль завжди з нами. І ментально це абсолютно супроводжує наше життя, завжди, і це вже генетично вироблене ставлення до небезпеки, коли ти знаєш, що ти можеш загинути, та в той же час життя в цю хвилину парадоксально розцвітає найяскравішими кольорами.

Повністю інтерв’ю з Олександром Міндадзе, інтерв’ю зі знімальною групою гучного фільму «Ходорковський», а також підбиття підсумків Берлінського кінофестивалю читайте в найближчих номерах «Дня».