Чорнобильський перелам
Можливо, аварія на Чорнобильській АЕС, яка сталася цього місяця 20 років тому, навіть більшою мірою, ніж початок моєї перебудови, стала реальною причиною розпаду Радянського Союзу п'ять років по тому. Дійсно, Чорнобильська катастрофа була поворотним моментом в історії: була ера до катастрофи й почалася абсолютно інша ера після неї.
Того самого ранку 26 квітня 1986 року, коли на Чорнобильській атомній станції стався вибух, політбюро зібралося, щоб обговорити ситуацію, потім була організована урядова комісія, яка мала розібратися з наслідками. Комісія мусила контролювати ситуацію та гарантувати, що було вжито серйозних заходів, особливо щодо здоров'я людей, що опинилися в зоні катастрофи. Крім того, Академія наук визначила групу провідних вчених, які негайно були відправлені в Чорнобильську область.
У політбюро одразу не було достовірної й повної інформації, яка могла б вплинути на ситуацію після вибуху. Проте рішення, що ми маємо відкрито ділитися інформацією з її отриманням, було загальним рішенням політбюро. Це б відповідало духу політики гласності, яка до того часу вже укорінилася в Радянському Союзі.
Таким чином, заяви про те, що політбюро було задіяне в приховуванні інформації про катастрофу, далекі від правди. Однією з причин того, що не було ніякого навмисного обману, як я вважаю, є той факт, що коли відразу після катастрофи урядова комісія відвідала місце пригоди й залишилася на ніч у Поліссі, що поблизу Чорнобиля, всі її члени вживали звичайну їжу й воду, так само ходили без респіраторів, як і всі інші, хто там працював. Якби місцева адміністрація або вчені знали про реальні масштаби катастрофи, вони б, напевне, не стали так ризикувати.
По суті, ніхто тоді не знав правди, й тому всі наші спроби отримати повну інформацію про масштаби катастрофи були марними. Ми спочатку вірили в те, що найбільший вплив вибух матиме на Україну, але Білорусь, розташована на північному заході, виявилася ураженою ще сильніше, а потім від наслідків постраждали ще й Польща та Швеція.
Звісно, вперше світ дізнався про Чорнобильську катастрофу від шведських учених, які намагалися створити враження, що ми щось приховували. Але, правду кажучи, у нас не було нічого, що ми могли б приховати, оскільки самі не мали у своєму розпорядженні жодної інформації протягом півтора днів. Лише через кілька днів ми дізналися: те, що сталося, було не простим нещасним випадком, а справжньою ядерною катастрофою — вибухнув четвертий чорнобильський реактор.
Незважаючи на те, що перше повідомлення про Чорнобиль з'явилося в газеті «Правда» лише 28 квітня, ситуація все ще залишалася абсолютно незрозумілою. Наприклад, коли вибухнув реактор, вогонь швидко загасили водою, яка лише погіршила ситуацію, оскільки ядерні частинки почали поширюватися в атмосфері. Тим часом ми все ж змогли вжити заходів для допомоги людям, які опинилися в зоні лиха; вони були евакуйовані, а понад 200 медичних організацій були зайняті обстеженням населення на предмет радіаційного отруєння.
Існувала серйозна небезпека того, що вміст ядерного реактора просочиться в грунт, а потім потрапить у річку Дніпро й таким чином наразить на небезпеку населення Києва та інших міст, розташованих на берегах річки. Через це ми почали роботу із захисту річкових берегів, розпочавши з повної дезактивації заводу в Чорнобилі. Ресурси величезної країни були мобілізовані на те, щоб узяти під контроль розорення, включаючи роботу з підготовки саркофага, який мав накрити четвертий реактор.
Чорнобильська трагедія більшою мірою, ніж що-небудь інше, відкрила можливість свободи самовираження, так що та система, яку ми знали, більше не могла продовжувати таке існування. Вона зробила абсолютно ясним те, наскільки важливо було продовжувати політику гласності; і я мушу сказати, що я почав думати про час в до-чорнобильському і після- чорнобильському періодах.
Ціна Чорнобильської катастрофи була надзвичайно високою, не лише в плані людських жертв, а й у плані економіки. Навіть сьогодні спадщина Чорнобиля впливає на економічні системи Росії, України та Білорусі. Деякі навіть передбачають, що економічна ціна, яку сплатив СРСР, була настільки високою, що вона зупинила гонку озброєння, оскільки я більше не міг продовжувати нарощувати зброю й одночасно платити за очищення Чорнобиля.
Таке припущення неправильне. Моя декларація від 15 січня 1986 року є досить відомою в усьому світі. Я звернувся до проблеми скорочення зброї, включаючи ядерну зброю, і я запропонував, щоб до 2000 року жодна країна не мала атомної зброї. Я особисто відчував моральну відповідальність за необхідність закінчення гонки озброєнь. Але Чорнобиль відкрив мені очі, як ніщо інше: він показав жахливі наслідки ядерної моцi, навіть коли вона використовується не у воєнних цілях. Будь-хто тепер міг досить виразно уявити, що могло б статися, якби вибухнула ядерна бомба. Як стверджують наукові експерти, одна ракета СС-18 могла містити в собі сотню Чорнобилів.
На жаль, проблема ядерної зброї сьогодні все ще є дуже серйозною. Країни, що її мають, — члени так званого ядерного клубу — не поспішають позбутися неї. Навпаки, вони продовжують удосконалювати свої арсенали, тоді як країни, що не мають ядерної зброї, хочуть її отримати, вважаючи, що монополія ядерного клубу є загрозою миру в усьому світі.
Двадцята річниця Чорнобильської катастрофи нагадує нам про те, що ми не повинні забувати жахливого уроку, який світ пережив 1986 року. Ми маємо зробити все, що в наших силах, аби зробити все ядерне обладнання надійним і безпечним. Ми також маємо почати серйозно працювати над отриманням альтернативних джерел енергії.
Той факт, що світові лідери сьогодні все частіше говорять про таку необхідність, наводить на думку про те, що Чорнобильський урок нарешті засвоїли.
Михайло ГОРБАЧОВ — останній президент СРСР, нині — голова Фонду Горбачова в Москві та голова Міжнародного Зеленого Хреста
