Чужі свята й скандали

У колишні часи гасло «Олiмпiада тiльки для олiмпiйцiв» звучало навпаки і це було цілком логічно і виправдано. Бо ж Олімпіадою зветься весь чотирирічний цикл між Олімпійськими iграми, які вінчають собою чергове олімпійське чотириріччя. Таким чином, упродовж чотирьох років наша спортивна молодь мала б масово займатися спортом, удосконалювати свою майстерність, щоб згодом найсильніші поїхали на Олімпійські iгри представляти свою країну. Логічно і красиво. А головне — так було!

Дав айте тепер пробіжимося оком по програмі зимових Ігор, які щойно фінішували, і знайдемо хоча б один вид спорту, яким би українська молодь могла масово займатися чотири роки. У недалекому минулому широким масам аматорів були легко доступні катання на лижах і ковзанах або гра в хокей. І сьогодні це можна робити. Якщо маєш гроші, щоб заплатити за путівку в Карпати, де можна взимку без перешкод їздити на лижах. Якщо потрапиш на одну із трьох(!) штучних ковзанок на всю країну, де грають у хокей, або ще на дві ковзанки, де займаються фігуристи. Так звані «народні ковзанки», де проводили дозвілля хлопців та дівчата 30—70-х, залишились лише в спогадах та міських романсах. Решта олімпійських видів і раніше не були масовими, але і стрибати з трампліна на лижах, і ганятися по спеціальних трасах на спортивних санях та «бобах», і цілити із рушниці на біатлонних трасах спортсмени приходили із перелічених вище масових видів зимового спорту. Не будемо торкатися наших «успіхів» у фрістайлі, досягнутих шляхом навчання акробатів приземлятись на лижі. Це окрема і досить неприємна для обговорення тема.

Проведений вище побіжний аналіз стану зимового спорту в Україні доводить, що у колишньому розумінні цього спорту у нас вже практично немає. Є окремі групи ентузіастів в окремих видах, які працюють на свій страх і ризик, самі шукають собі спонсорів, самі їздять на змагання без особливого, щоправда, успіху. Якщо розглядати наш зимовий спорт саме з цього боку, то наші спортсмени на Олімпійських іграх виступили чудово. Маючи із усіх спортивних споруд лише кілька напіваварійних ковзанок, застарілої конструкції трамплінів та небезпечних для життя лижних трас, наші спортсмени в Солт-Лейк-Сіті випереджали спортсменів із країн, де ковзанки та лижні траси рахують тисячами, трампліни сотнями, бобслейно-санні траси десятками. І всі ці споруди там працюють цілий рік на радість тисячам дітей і дорослих. То чи не заслуговують нерукотворного пам’ятника наші спортсмени, які примудряються виходити на світовий рівень без усього цього. Бо ні умов для занять спортом, ні масовості, ні централізованого державного фінансування наш зимовий (і не тільки зимовий) спорт вже давно не має.

Ми зберегли лише одне — численну групу вгодованих чиновників, які регулярно їздять за спортсменами в заокеанські подорожі і щось говорять про медалі. Звітують щось, обіцяють по своїх міністерських вертикалях і горизонталях. Ні лижного ні ковзанярського спорту, як ми тільки що з’ясували, в країні немає, зате є відповідні федерації і управління з нормально укомплектованим штатним розкладом. На всю країну залишились один лижник і двi лижницi, яких не соромно вивезти на міжнародні змагання, ковзанярів немає, гірськолижників немає, стрибунів з трампліна немає… Ні, краще рахувати те, що у нас є. Так легше. І медалі було б легко рахувати, якби вони були.

Так і уявляється, як на фоні біатлоністки Зубрилової з хоч якою медаллю на шиї фотографується вся могутня олімпійська делегація чиновників плюс політичний блок «За ЄдУ!» плюс купа спонсорів та інших бажаючих погрітися у променях олімпійської слави. Поки немає у нас зимової олімпійської слави. Два роки тому ситуацію врятувала плавчиха Клочкова, двома олімпійськими перемогами якої ніби фіговим листком прикрили занепад вітчизняного олімпійського руху. Тепер ховатися немає за чим.

Зрозумівши, що на олімпійських подіумах нам не бути, наше спортивне начальство почало відігравати назад, заявляти, що українські олімпійці виступили достойно і ніяких оргвисновків не буде. Та й навіщо?

Чимала група людей, які вже друге десятиріччя спочивають на залишках радянського спорту в Україні, черговий раз пересидять у затінку, тим більше, що зараз всім якось не до них. Потім у черговий раз реорганізуються, перейменуються і успішно продовжуватимуть справу знищення спорту в нашій країні.

Просто не знаєш, що робити. З одного боку, хочеться від душі вболівати за мужніх одинаків, які не дають спортивному світу забути про те, що є така держава Україна. З іншого боку, розумієш, що кожна перемога українського спортсмена подовжує нескінченну агонію структури, що справно проїдає бюджетні кошти.

Щодо олімпійських скандалів, про які говорить нині спортивний і не тільки спортивний світ, то вони нам не загрожують. Тому що скандали бувають тільки навколо чемпіонів.

Продовження теми на стор. "Тайм-аут"