Чужий серед своїх

Поява політичних партій у житті нашого суспільства зумовлена природним породженням боротьби різних фінансово-промислових груп за владу. Багато людей щиро душею й тілом віддаються владi партійних закликів. Разом з тим саме через партійну приналежність, а точніше партійні структури, йде втрата спільних уз, що загрожує єдності суспільства, і, як наслідок, і його благополуччю. Людину змушують відчути себе безсилою і незначною, її привчають у думках перенести всі свої сили на вождя, партію, яким вона повинна підкорятися і яких вона повинна обожнювати. Президентські та парламентські вибори 2004 — 2006 рр. продемонстрували, що політична структура українського суспільства складається вже з багатьох різних автономних груп, партій, організацій, які перебувають на різних ідеологічних платформах і в жорсткій конкурентній боротьбі. Політична боротьба в Україні роз’єднує людей через зіткнення різноманітних поглядів, думок, ідей і концепцій. Розподіл країни за лінією Захід—Схід, на мою думку, йде в минуле, оскільки сьогодні актуальним є взаємопроникнення ідей по всій Україні. У різних регіонах країни можуть знайти своїх прихильників НСНУ, БЮТ, КПУ, СПУ, ПР, Віче тощо. Їх кількість може бути незначною, але в сумі вони становлять вже не єдине чи двополярне (двобарвне) суспільство, як це було 2004 р., а багато дрібних груп, що ізолюються одна від одної. Нас сьогодні розділили вже не умовні кордони, не конфесійні, мовні та інші відмінності, а люди — наші «харизматичні лідери». Складається відчуття чергового, але вже ідеологічного закріпачення українців «новими» магнатами. Члени українського суспільства належать різним персоніфікованим соціальним групам і партіям — така реальність, такий діагноз нашому суспільству.

Після виборів була надія, що все якось нормалізується і люди в одному-єдиному пориві облаштовуватимуть країну, але залишилися переможці, а також переможені — скривджені, ображені й принижені. Одна частина суспільства починає керуватися принципом «чим гірше, тим краще», сподіваючись, що внаслідок чиїхось економічних прорахунків погіршиться соціально-економічна ситуація, розраховуючи на більш швидкий прихід до влади своїх кумирів. Інша ж частина суспільства їх засуджує і вважає ворогами. На наших вулицях люди усміхаються одним і похмуро дивляться на інших — усе залежить від ідеологічних елементів на вашому одязі чи автомобілі. Останні події в стінах Верховної Ради вже після виборів, а саме — загострення політичної боротьби з поступовим переходом протистояння на вулиці, до трудових колективів і нарешті до помешкань може свідчити, що українське суспільство приречене ще довго перебувати в стані війни «всіх проти всіх». Партійна боротьба, за словами філософа Володимира Соловйова, не може бути справедливою, оскільки вона змушує бачити все в білому кольорі на своєму боці та все в чорному — на боці противника, а такого рівномірного розподілу кольорів не буває і не буде, принаймні до Страшного суду. Одні виправдовують дії свого лідера, хоча вони й можуть бути аморальні та злочинні — він же свій, і засуджують дії чужого лідера, хоча він і здійснює правильні та виправдані вчинки — він же чужий. Все це називається партійним принципом, сутність якого — упереджено ставитися до подій, які відбуваються.

Внаслідок боротьби за політичний успіх потерпіли крах суспільні та етичні норми звичайної людської солідарності; значущість життя звелася до прагнення бути першим у конкурентній боротьбі. Більш за все непокоїть зникнення моральності основ міжособистісних стосунків, безперечного й абсолютного визнання іншої людини. Сьогодні можна спостерігати, що в нашому суспільстві переважно дружні стосунки складаються не на основі особистої симпатії чи потягу, а визначаються членством у партії чи спільністю ідеологічних поглядів. Унаслідок такого підходу через політичні, ідеологічні розходження та суперечності втрачається значення добросусідських, родинних, дружніх стосунків. У свою чергу це впливає на ставлення людини до людини: презирство, неповага, зневага стають нормою внутрішніх почуттів людини, що, як наслiдок, позначається на соціальній взаємодії людей одного з одним: втрачається практика взаємодопомоги, співчуття, милосердя, — це відбувається незалежно від регіону.

Політичний конфлікт охопив практично всі рівні стосунків людей у нашому суспільстві: від політичних конфліктів у державі і на міждержавному рівні до конфліктів у побуті. Особливо це виявляється в родині, де каменем розбрату стали політичні симпатії чи антипатії членів родини до того чи того політика, партії чи зовнішньополітичного курсу. За таких умов політичної ворожнечі важко розраховувати на співчуття один до одного, тоді як із нас роблять різних людей і впроваджується думка, що це свої, а це чужі. За таких умов ми не лише втрачаємо історичну можливість зв’язати Україну за вектором Захід—Схід, ми втрачаємо можливість її склеїти на рівні міжособистісних стосунків.

Вважаю, що головне завдання України — не боротьба проти того чи іншого політичного режиму, а зміна суспільної системи загалом. Цього можна досягти зміщенням акцентів від сьогоднішньої політикоцентричної орієнтації людини й суспільства в бік буденності та практики повсякденності, на які в Україні вже традиційно в останнє десятиріччя не звертають увагу ні влада, ні опозиція. Владі та опозиції необхідно припинити безперервно стрясати повсякденний побут суспільства, втягуючи його до політичної боротьби, а сприяти його відносній самостійності. Значущість повсякденної сфери важко переоцінити, оскільки вона сприяє індивідуальній адаптації людини до матеріального й духовного ладу життя, забезпечуючи фізичний і психологічний комфорт, формуючи ціннісні орієнтації та визначаючи комунікативні пріоритети. Важливу роль у цьому відіграє родина, яка й так неабияк постраждала від соціально-економічних змін у державі. Разом із тим повсякденність впливає на різні сфери соціального життя, будучи реальним контекстом економіки і політики, науки і техніки, релігії. І якщо повсякденність буде пронизано політичною та конкурентною боротьбою, це негайно може негативно відбитися на традиціях, культурі побуту, способі та якості життя, які є істотними елементами динаміки будь-якого суспільства. Відділення сфери повсякденності від політики, і вибудуване відповідно до реального світу повсякденною людською діяльністю зможе зберегти суспільство від частих руйнівних за своїм характером змін політичних режимів і політичних систем. Це найкраща альтернатива злиттю ідеологізованих опозиційних і владних структур, що породжує конфліктний суспільно-політичний організм, з новою ієрархією соціальних псевдоцінностей, таких як «хто не з нами, той проти нас» і «мета виправдовує засоби». Необхідно деполітизувати соціальні відносини, прагматизувати політику й тим самим дати можливість людям бути людьми, а не перефразовуючи Арістотеля — «політичними тваринами». Деполітизація не означає появу аполітичності. Аполітичність — така ж негативна крайність як і політизація, на відміну від неї деполітизація передбачає лише пріоритет повсякденних особистісних стосунків над суто політичними. Як один із способів деполітизації українського суспільства можна розглядати культивування такої важливої складової повсякденності, як міжособистісні зв’язки. Позитив міжособистісних зв’язків передбачає систему духовних стосунків. Їхню основу складають спроможність вийти за власні межі, вміння прийняти позицію іншої людини, великодушно взяти відповідальність за її долю, розділити її радощі та горе. У даному випадку особливе значення потрібно надавати життєвій практиці, а не ідеологічним установкам. Наприклад, для формування міжособистісного контакту потрібно надавати вирішальне значення стосункам, що складаються між людьми в невеликих співтовариствах, через організацію повсякденного спілкування людей у малих співтовариствах за місцем проживання — церква, школа, клуби, група сусідів і тому подібне. Це дозволяє людям iз найрізноманітнішими й часто протилежними один одному переконаннями жити разом, у терпимості, толерантності, не побоюючись того, що їм доведеться йти «правильним шляхом», проголошеним тією чи іншою групою осіб чи партією. Індивід, віддаючи суспільству свої найкращі сили, незважаючи на партійну та ідеологічну приналежність, і отримує від нього сили, що набагато перевищують його власні, оскільки йому відповідає сукупна натхненність суспільства. На мою думку, така стратегія розвитку суспільства дозволить закріпити такий соціальний порядок, який дозволить загальнолюдським цінностям домінувати не лише над політичними, ідеологічними уподобаннями, але й над вузькоконфесійними, національними та регіональними відмінностями. Це гарантуватиме суспільству політичну стабільність і, як наслідок, економічну, що хоча б тимчасово дасть можливість суспільству самовизначитися й вибрати життєві орієнтири.

Володимир СЕЛЕВКО, кандидат філософських наук, старший викладач кафедри політології та історії Національного аерокосмічного університету ім. М. Жуковського (Харківський авіаційний інститут)