Чи доцільно сьогодні дозволяти приватизацію пам’яток культури?
Ігор ШПАРА, архітектор:
— Гадаю, що приватизація деяких об’єктів неминуча, оскільки у держави немає коштів на їхнє утримання: якщо далеко не всі пам’ятки національного значення фінансуються в повній мірі, то що говорити про,так би мовити, «рядові», об’єкти, які, наприклад, є фоновою забудовою початку минулого сторіччя? Зараз багато з пам’яток по-варварськи перебудовуються, і програма, за логікою, покликана буде захищати їх від переробок — принаймні такий основний сенс подібних документів, що приймаються в західних країнах. Однак подальша доля приватизованих пам’яток цілком залежатиме від того, наскільки чітко буде прописано механізми їх передачі в приватну власність. І, чесно кажучи, в українських реаліях, коли навіть при наявності добре виписаних законодавчих актів, окремі урядовці залишають собі поле для маневрів, чекати, що приватизація завжди проходитиме цивілізовано, не випадає. Що говорити, коли, наприклад, масове будівництво в столиці вже який рік ведеться за відсутності проекту детального планування? Єдина, на мій погляд, можливість стримувати маніпуляції в цьому питанні — залучати як до розробки закону, так і до розгляду кожного процесу приватизації професійну громадськість.
Ігор ГИРИЧ, старший науковий працівник Інституту археографії і джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України:
— Ситуація в пам’яткоохоронній сфері поліпшиться лише за умови, коли в цю сферу, прийде приватний капітал. Хоча, звичайно, в Україні багато які благі почини загрожують закінчитися «як завжди» — невисока платня урядовців породжує їхня залежність від бажань людей із грошима. Не треба забувати й про те, що для багатьох поняття про естетику наразі, залишається другоплановим. І якщо держава не здійснюватиме контролю над станом переданих об’єктів, а також не визначить жорсткі умови їх експлуатації, може трапитися так, як сталося в Луцьку при створенні заповідника. Там розробили план реконструкції споруд старого замку, і окремі «квадрати» реконструкції віддали приватним особам, однак вигляд відродженого замку, м’яко кажучи, перестав відповідати історичній правді.
Окреме слово варто сказати з приводу приватизації археологічних цінностей, про доцільність якої в останні роки ведеться полеміка. На мій погляд, ці речі (природно, про умови подібної приватизації також потрібно домовлятися) припустимі і допоможуть державі, яка через відсутність необхідних коштів не в змозі захистити свою спадщину, зберегти багато які цінності. У нас є колекціонери, у яких є гроші на музеї світового рівня, і з ними потрібно домовлятися, адже, власне, вони займаються державною справою.
Лариса СКОРИК, архітектор:
— Для початку про законодавчу обмовку щодо неможливості приватизації окремих об’єктів у зв’язку з їхнім статусом: якщо в даний момент якусь пам’ятку віднесено до об’єктів регіонального значення, це не говорить про те, що через декілька років вона не змінить свого статусу на національну, тому в світі таких категорій, у принципі, не існує. І тут нам потрібно бути дуже обережними.
Я за те, щоб багато які з об’єктів знайшли свого господаря. Однак для цього має існувати розгалужена система законодавчих і підзаконних актів. Мене дивує, що закон про охорону пам’яток історії та культури, який писався років із десять, ухитрився при цьому вийти незавершеним — «коридорчиків», які дозволяють злодіювати на архітектурі, там маса. Скільки в столиці будівель, яких «вшанували» таблицею, що свідчить: їх руйнування карається законом? І скільки з цих будівель, «завдяки» нинішній практиці їх переробок, вже «кричить» про кримінал, скільки з них за останні декілька років були незаконно знищені, щоб звільнити місце для новобудов? Так що поки необхідні регулюючі документи, які враховуватимуть усі можливі нюанси, не з’являться, дозволяти приватизацію не можна ні в якому разі. Це стосується не лише нерухомих пам’яток: якщо вести мову про археологічні надбання, необхідно приймати відповідний закон. Тим часом, останній якось підозріло залежався в комітетах Верховної Ради.
