Чи настане ренесанс українського хокею?
ВГОРУ СХОДАМИ, ЩО ВЕДУТЬ ДОНИЗУ
Нинішні проблеми українського хокею розпочалися на початку 90-х років. Прикро, але це сталося саме тоді, коли він перебував на підйомі. Повернення київського «Сокола» до вищої ліги першості СРСР наприкінці 70-х викликало справжній хокейний бум. Були створені ще дві команди майстрів: дочірній клуб «Сокола» та харківське «Динамо», розширилась матеріальна база — були побудовані нові хокейні майданчики із штучним льодом; окрім київської, були також відкриті юнацькі хокейні школи у Харкові та Сіверськодонецьку. Як результат: «Сокол» у 1985 році завоював бронзові медалі всесоюзної першості, харківське «Динамо» увiйшло до вищої ліги, київські юнацькі та молодіжні команди ставали переможцями та призерами першостей СРСР; чемпіонами світу у складі збірної СРСР стали гравці «Сокола» Валерій Ширяєв та корінний киянин Дмитро Христич; усе частіше у складах молодіжної та юнацької збірних СРСР стали з’являтися вихованці українського хокею, у «Соколі» та «Динамо» грало все більше талановитої молоді. Маючи фінансову підтримку з боку держави та профспілок, український хокей бурхливо розвивався.
Але економічна криза 90-х років спричинила різке скорочення, а потім і припинення державного фінансування. Київський «Сокіл», що у 1992 — 1996 роках виступав у новоствореній Міжнаціональній хокейній лізі, існував лише завдяки підтримці спонсорів, які щороку змінювались. Харківське ж «Динамо» було розформовано. Проблеми із фінансуванням виникли й у національної збірної, яка з 1993 року почала брати участь у чемпіонатах світу. Скоротився набір до юнацьких хокейних шкіл — в умовах мізерного фінансування витрати на хокейне спорядження і на поїздки на змагання лягли на плечі батьків, що не всі могли собі дозволити. А найприкріше те, що талановита хокейна молодь, не маючи перспектив грати і вдосконалювати свою майстерність у себе на батьківщині, подалася шукати щастя до клубів Росії, Європи та Північної Америки. Фактично ми втрачали майбутнє нашого хокею, бо рівень підготовки молодих гравців був достатньо високим — молодіжна збірна України за два роки пройшла шлях із групи «С» до вищої ліги чемпіонату світу.
Серед спортивного керівництва почали лунати голоси: мовляв, хокей нам не потрібен, оскільки він втратив популярність в Україні, а наші кліматичні умови не сприяють його розвитку, який потребує значних коштів. Рішенням Держкомспорту хокей був викреслений з числа пріоритетних видів спорту, що підтримуються державою. Хокей продовжував триматися лише на ентузіазмі тренерів і гравців, а також завдяки поодиноким спонсорам, які не давали українському хокею остаточно зникнути. Не дивно, що збірна України останньою зі збірних пострадянських країн (Латвії, Білорусі та Казахстану) залишила непрестижну групу «С» чемпіонату світу. Але саме це й дало поштовх до зміни ставлення до національної збірної та її подальших успішних виступів. По-перше, збірну взяла під свою опіку Киівська міська держадміністрація, і, по-друге, її очолив відомий фахівець Анатолій Богданов, з ім’ям якого пов’язані всі успіхи київського «Сокола» у 70 — 80-х роках. А найголовніше те, що почала давати віддачу копітка праця з молоддю у минулі роки — саме гравці, які з дитячих років навчались азам хокею саме в Україні і через зазначенi вище обставини змушені були грати у закордоних клубах, вивели Україну до вищого дивізіону світової першості та завоювали путівку на Олімпійські ігри.
ІНОЗЕМНИЙ ЛЕГІОН УКРАЇНСЬКОГО ХОКЕЮ
Якщо у 60 — 80-х роках українські команди майстрів майже повністю складалися з гравців, яких збирали мало не з усього Радянського Союзу, то на початку 90-х розпочався зворотний процес — українців почали запрошувати до клубів інших країн. З’явилися вони навіть у північноамериканській Національній хокейній лізі. Першими «ластівками» у 1990 році були «соколята» Дмитро Христич і Олександр Годинюк. Слідом за ними у НХЛ почали грати киянин Олексій Житник та вихованець донецької школи хокею Олег Твердовський. Щоправда, два останні були заграні за збірну Росії і для нашої збірної втрачені. Уже в цьому сезоні в НХЛ успішно дебютували молоді кияни Руслан Федотенко і Олексій Понікаровський. У північноамериканських лігах нижчого рівня та у фарм-клубах НХЛ пограли і зараз грають півтора десятка українських хокеїстів, більшість з яких є кандидатами до національної збірної. Ще майже два десятки виступають за клуби Росії і Європи. І в цьому немає нічого поганого, адже рівень Східноєвропейської хокейної ліги, у якій зараз виступають три київські команди, безперечно, нижчий. Те, що здібна молодь прагне вдосконалювати свою майстерність у чемпіонатах відомих хокейних країн, тільки на користь національній збірній. Але біда у тому, що процес від’їзду молодих хокеїстів набув неконтрольованого, стихійного характеру. Внаслідок цього виїжджає багато перспективних гравців, переважно у віці 15 — 17 років. Виїжджають, як правило, самостійно, і клуби, витративши кошти на їх підготовку, не отримують ніякої компенсації. Так Олег Твердовський вже у 16 років опинився у московських «Крыльях Советов», і гроші за його перехід до НХЛ отримав російський клуб; Олексій Понікаровський 15-річним почав грати за юнацьку команду московського «Динамо»; Руслан Федотенко підписав контракт з «Філадельфією Флайєрс» у статусі вільного агента. Усе це приклади втраченого прибутку, який міг бути використаний на розвиток вітчизняного хокею.
Є й кадрові втрати для національної збірної — ряд талановитих українських юнаків змінили громадянство заради виступів за юнацьку та молодіжну збірні Росії. Але саме те, що наші легіонери добре зарекомендували себе у хокейному світі, може стати тією обставиною, яка допоможе відродженню українського хокею.
ТАК У ЧОМУ Ж ПОЛЯГАЄ ВИХІД?
Насамперед зазначу, що запропоновані нижче шляхи вирішення проблем українського хокею є викладенням особистої точки зору автора і без претензій на повноту.
Відродження і подальший розвиток хокею в Україні напряму залежать від забезпечення сталими джерелами фінансування та від суттєвого скорочення від’їзду за кордон перспективних гравців у юнацькому віці. Ці два чинники тісно пов’язані між собою: з одного боку, наявність коштів дозволить усунути більшість з причин від’їзду здібних юнаків, а з другого — наведення ладу в трансферній політиці дасть змогу отримати одне з джерел фінансування.
За нинішніх умов сподіватися на вкладення державних коштів у розвиток хокею не доводиться, а намагання залучити більш-менш суттєві кошти спонсорів, попри всі зусилля, поки що бажанного ефекту не дали: особистостей, подібних Григорію Суркісу та Рінату Ахметову у футболі, в українському хокеї, на жаль, немає. Не в останню чергу, через те, що ніхто не стане вкладати кошти, не бачачи перспектив їх хоча б мінімальної віддачі. Зараз гроші, витрачені на підготовку перспективного юнака у хокейній школі, у більшості випадків, образно кажучи, зникають одночасно з його від’їздом за межі України: ані хокейна школа, ані клуб нічого не отримують за гравця, фактично працюючи задарма на «чужого дядька».
Цілком природно, що молоді здібні гравці прагнуть підвищувати свою майстерність, граючи у командах вищого рівня, які до того ж можуть запропонувати їм більш-менш пристойне грошове забезпечення. І якщо зараз в Україні такі умови відсутні, то перешкоджати таким переходам немає сенсу. Але, по-перше, у кожному конкретному випадку треба враховувати, чи дійсно 15—17-річний юнак досяг такого рівня майстерності, що подальше зростання можливе тільки за межами України. А по-друге, у цивілізованому спортивному світі існують загальноприйняті правила переходу гравців із команди в команду, які передбачають виплату відповідної компенсації клубу, що підготував гравця. Настав час і нам встановити такі правила, можливо, доповнивши їх умовою, за якою, у разi подальшого переходу українського хокеїста до НХЛ, клуб, що його виховав, отримає певну частину трансферної суми. А щоб наша хокейна молодь не піддавалась на спокусливі пропозиції різних ділків від спорту, доцільно було б увести юридичне зобов’язання учнів хокейних шкіл компенсувати кошти, витрачені на їхню підготовку, у разі самовільного від’їзду. За таких умов спонсори почали б охочіше вкладати кошти у розвиток хокею.
Скороченню від’їзду здібних юнаків за межі України сприяло б і створення умов, за яких вони могли б грати і підвищувати майстерність на батьківщині. Кваліфікований тренерський корпус, який складають колишні гравці, що пройшли «вищу школу» радянського хокею, в Україні є. Можна було б додатково створити команди майстрів у Харкові та Донецьку, включивши їх до чемпіонату СЄХЛ, а за наявності п’яти — шести команд цілком можливо паралельно проводити і національний чемпіонат.
Не згас інтерес до хокею й у наших уболівальників, про що переконливо свідчать заповнені трибуни київського Палацу спорту в ті рідкісні дні, коли там відбуваються матчі першості СЄХЛ. І дуже шкода, що гру національної збірної ми маємо змогу спостерігати тільки на екранах телевізорів.
Тож, як бачимо, навіть у нинішній кризовій ситуації існують цілком реальні перспективи відродження українського хокею. Але для цього нашому спортивному керівництву треба найскоріше здійснити реальні кроки у напрямi розв’язання існуючих проблем.
