Чи завжди рівний собі «Гамлет»?
Сергій Борисович Кримський, один із найвизначніших наших ерудитів, а, можливо, і найбільш серед них визначний, склав для газети «День» список із десяти творів світової літератури, що мали найбільш помітний та тривалий вплив на людські почуття і розум, а тому, природно, і на саму літературу або ще ширше — культуру.
Список це такий: «Оповідь про Гільгамеша», «Книга буття», платонова «Апологія Сократа», «Божественна комедія» Данте, «Дон Кіхот» Сервантеса, «Гамлет» Шекспіра, «Думки» Паскаля, «Фауст» Гете, «Борис Годунов» Пушкіна та «Кобзар» Шевченка.
У тому, що Сергій Борисович є найбільш відповідна для згаданої мети фігура, я мав нагоду не раз пересвідчитися. Але та, що особливо серед них запам’яталася, — це його участь у академічних зборах Київського будинку вчених, де професор Кримський однаково вражав і маститих фізиків, і яскравих біологів, і економістів, що добре розуміються на своїй справі, блискучою ерудицією саме на ниві їхніх власних спеціальних знань.
Тому, коли редакція «Дня» звернулася з таким самим, що і до Кримського, проханням до мене, я дещо розгубився. А потім вирішив все ж таки спробувати. Адже десять назв, Сергієм Борисовичем запропонованих — нехай навіть і найвагоміших — усіх досягнень світової культури, зрозуміло, не вичерпують. Отже, може статися, і мені пощастить зробити свій внесок...
Але я зазнав поразки: список мій не побажав складатися. Не тому, однак, буцімто не вистачало матеріалу. Швидше, його виявилося забагато. І я, нарешті, дійшов висновку, що, ймовірно, шкутильгає сам принцип: адже тут начебто силкуєшся обійняти неосяжне зі всіма передбаченими Козьмою Прутковим наслідками...
І я вирішив придивитися до списку Сергія Борисовича не з погляду вагомості кожного із елементів (бо вона безперечна — хіба що «Оповідь про Гільгамеша» можна б за бажання «замінити», скажімо, «Рамайяною»?), а виходячи з нев’янучості зазначених елементів. І тоді раптом виявилося, що у бік такої собі музейної напівтемряви зовсім не зрушилися лише два із названих Сергієм Борисовичем творів: біблійна «Книга буття» і «Дон Кіхот» Сервантеса. Останній, щоправда, ніби перемістився до розряду дитячого та юнацького читання, однак за кількістю тиражів як і раніше посідає друге місце після Старого і Нового Завітів...
Хтось, слід думати, не без певного роздратування заперечить: «А «Гамлет»?». Але, поклавши руку на серце, спитайте себе, чи стали б ви так вже часто звертатися до трагічної долі датського принца, якби видатні сучасні режисери раз у раз не оновлювали її інтерпретацію на сучасних сценах?
Зрозуміло, всі мої сумніви спрямовані не так на адресу Сергія Борисовича Кримського або його ерудиції, як на адресу певного, як і раніше існуючого у нас принципу, що в цілому зводиться до того, що культура єдина, а велика культура ще й вічна у кожній своїй іпостасі.
Коротше кажучи, списка, у бездоганності (або хоча б незаперечній корисності) якого я був би переконаний, у мене, на жаль, не вийшло. Але деякого досвіду я при цьому набрався. Принаймні замислився, що, сподіваюся, як правило, не буває зайвим.
Один із батьків атомної бомби (я, на жаль, забув який, але точність передачі висловленої ним думки гарантую) під кінець свого дуже тривалого життя сказав, що технічний прогрес, якщо рахувати від його дня народження до дня сьогоднішнього, вкрай змінив усе наше буття. Адже вчений цей і справді народився ще до автомобілів та літаків, не кажучи вже про атомну бомбу та усе інше... І постає питання, чи міг світ залишитися таким, яким був до усього цього? Чи здатний був не розгубити безліч ілюзій? А втрата ілюзій, у свою чергу, не могла не позначитися на ставленні до колишніх кумирів... Отже навіть «Книгу буття» усі ми сьогодні прочитуємо трохи інакше, ніж наші діди.
Мав місце і ще один, здавалося б, майже «приватний» момент. Десь після Першої світової війни в європейських школах перестали викладати грецьку та латинь. І один із видатних західних філософів XX століття (я знову забув його ім’я — старію, але точність передачі висловленої ним думки знову ж таки гарантую) відзначив, що подібне коректування шкільних програм призвело до втрати західною культурою своєї колишньої багатовікової єдності. Не більше і не менше...
Або, можливо, навпаки: втрата єдності й зумовила згадане коректування? До речі, на території колишньої Російської імперії його було сприйнято як чисто ідеологічне (якщо не взагалі суто політичне!): адже більшовики позбувалися «проклятої» (або «великої» — як подивитися!) спадщини минулого...
Але за всіх обставин зміни у наявності, і уявляти собі, буцімто навіть «Дон Кіхота» (не кажучи вже про все інше) ми здатні і сьогодні прочитувати так — або хоча б майже так — як сучасники цього автора, було б дуже прикрою помилкою.
Тому я й не в змозі запропонувати свій список із десяти (або навіть ста!) творів світової літератури, які були й залишаються настільними книгами мислячого людства. Але не тому, що воно не мислить, а тому, що воно змінюється...
Водночас немає у мене й жодних у тому сумнівів, що список, складений Сергієм Борисовичем Кримським, потрібний і корисний: адже він звертає читацьку увагу на книги безперечно великі. Але щоб такий катехізис скласти, треба беззастережно ВІРИТИ у незламність саме його вічного впливу. А я такої віри, на жаль, позбавлений, бо вважаю, що навіть «Гамлет» не завжди рівний собі...
