Де християни?

Певно, архітектори «русского мира» думають над тим, як русифікувати українські національні символи й вартості. Одним із моментів цієї тенденції й стало поминальне богослужіння на Чернечій горі, яке відбулося 22 травня цього року, — на 150-ту річницю поховання Кобзаря в цьому святому для українців місці. Богослужіння здійснювалося духовенством УПЦ, що є частиною Російської православної церкви. Не буду торкатися різних аспектів цього дійства — юридичних, політичних і т.д. Поставлю лише запитання — наскільки воно відповідало поглядам та заповітам Тараса Шевченка?

Загалом з приводу релігійних поглядів Кобзаря написано чимало. Одні автори намагалися й намагаються представити його як глибоко віруючу людину, адепта православ’я. У той же час радянські літературознавці подавали Шевченка ледь як не атеїста. Причому й ті й інші цитували Кобзаря, віднаходячи для себе «потрібні місця».

Загалом питання ставлення Шевченка до релігії, його релігійності є непросте й потребує об’ємного дослідження. Ми ж зупинимося на питанні ставлення письменника до російського православ’я.

Варто вказати, що радянські літературознавці, часто цитуючи «антиправославні місця» в творах Шевченка, забували, що поет критикував не православ’я загалом, а конкретно Російську православну церкву, а також певні традиції, уявлення, що були пов’язані з нею.

Шевченко загалом схвально ставився до традиційної релігійності, вважаючи, що знущатися «з тих морально-релігійних перконань, які освячені віками і мільйонами людей, нерозумно і злочинно». Для українців традиційно-релігійні погляди набули православного оформлення. Можна навіть говорити про існування специфічної православної традиції в Україні.

Очевидно, Шевченко це усвідомлював. У деяких своїх творах (поемах «Слепая», «Невольник», «Петрусь», поемі та повісті «Наймичка») він говорить про паломництво до святих місць України (Києва й Почаєва); про певні релігійні дії, пов’язані з цими місцями, виражаючи своє позитивне ставлення до них.

Шевченко непогано був ознайомлений як з православною обрядовістю, так і православною релігійною літературою. У тодішніх українських селах участь у православних богослужіннях була традиційно обов’язковою, а поняття «православний», «християнин» були для селян важливими елементами ідентифікації. Вони давали можливість їм відділити себе від «поляка-католика», «жида» й «бусурманина». Така релігійно-етнічна ідентифікація простежується в низці творів поета, переважно тих, де мова йде про козаків та гайдамаків.

Окрім того, в дитинстві Шевченко наймитував у дяка П.Богорського, який посилав його замість себе читати Псалтир над померлими кріпаками. Також служив у кирилівського священика Г.Кошиці.

З релігійними текстами, зокрема Псалтирем, поет знайомився, навчаючись у школі-дяківці. Щоправда, судячи із «Автобіографії», повісті «Княгиня» й поеми «Гайдамаки», ця наука не викликала в нього особливого захоплення. У епілозі «Гайдамаків» Шевченко говорить про щонедільне читання у нього вдома батьком Четьїв-Міней — збірника, що містив житія святих та повчання, які були укладені відповідно до кожного місяця року. Знав грунтовно він і «Требник» Петра Могили.

Судячи з листів, «Щоденника» та інших матеріалів, настільною книгою Шевченка часто була Біблія. Це обумовлювалося не лише відповідним православно-релігійним вихованням у дитинстві, а також навчанням у Академії мистецтв, де слухачів орієнтували на використання сюжетів з біблійної історії. Певну роль тут могли відіграти впливи деяких його знайомих, для яких характерним був не лише високий рівень православної релігійності, а й своєрідний «бібліїзм». «Бібліїзм» православного спрямування був притаманний і слов’янофілам, з котрими Шевченко активно спілкувався як у Росії, так і в Україні.

Проте ставлення Шевченка до Біблії не можна вважати канонічно православним. Незважаючи на його відносно часті звернення до біблійних сюжетів, він шукав там передусім поезію. «...я неравнодушен к библейской поэзии», — констатував він у «Щоденнику». Про поетичну інтерпретацію Біблії засвідчують його переспіви окремих місць Псалтиря та Книг пророків. Як правило, ці твори вирвані з автентичного біблійного контексту, а при їхньому написанні переважно використовувалась поетична біблійна форма. У деяких випадках поет брав біблійні цитати як епіграф до своїх творів.

Все це разом узяте творило у свідомості Шевченка своєрідний православний український світ. У цьому світі відносно мирно з християнською символікою та віровченням продовжували жити дохристиянські звичаї й обряди. Водночас це українське православ’я мислилося як гуманне, добре й водночас естетичне. Воно в Шевченка протиставляється православ’ю російському.

Негативне ставлення демонстрував Шевченко щодо багатьох елементів тодішнього російсько-православного культу, розглядаючи їх як «ідолопоклонство». У «Щоденнику» від 27 вересня 1857 р. зустрічаємо достатньо осмислені міркування письменника щодо цього. Він описує враження від одного з православних храмів Нижнього Новгорода: «Проходя мимо церкви святого Георгия и видя, что двери церкви растворены, я вошел в притвор и в ужасе остановился. Меня поразило какое-то безобразное чудовище, нарисованное на трехаршинной круглой доске. Сначала я подумал, что это индийский Ману или Вишну заблудил в христианское капище полакомиться ладаном и деревянным маслицем. Я хотел войти в самую церковь, как двери растворились и вышла пышно, франтовски разодетая барыня, уже не совсем свежая, и, обратясь к нарисованнному чудовищу, три раза набожно и кокетливо перекрестилась и вышла. Лицемерка! Идолопоклонница! И наверное б... И она ли одна? Миллионы подобных ей бессмысленных, извращенных идолопоклонниц. Где же христианки? Где христиане? Где бесплотная идея добра и чистоты? Скорее в кабаке, нежели в этих обезображенных животных капищах. У меня не хватило духу перекреститься и войти в церковь; из притвора я вышел на улицу, и глазам моим представилась по темному фону широкого луга блестящая, грациозно извивающаяся красавица Волга. Я вздохнул свободно, невольно перекрестился и пошел домой».

Цей уривок не лише демонструє несприйняття поетом культу російського православ’я, небажання поклонятися «безобразным суздальским идолам». Він важливий для розуміння концептуальних релігійних поглядів Шевченка. Для нього справжня релігія є релігія естетично витончена, поклоніння красі, пре-красному. Тут давалася взнаки естетичність української ментальності, яка надзвичайно сильно була виражена в Шевченка, а також те, що він був художником і мав розвинуте естетично-художнє бачення світу. Російське православ’я видавалося йому «грубим», «неестетичним». І ось цьому «ідолопоклонству» Шевченко протиставляє «природнє», по-суті, архаїчне розуміння релігійності — треба молитися не в «безобразному» храмі, а серед пре-красних об’єктів природи, що, власне, він і робить.

У Шевченкових творах знаходимо й інші місця, де вказується на «язичництво» та неестетичність російського православ’я. Схоже, в нього ці поняття здебільшого збігалися. У сатиричному вірші «Кума моя і я» він проводить шокуючу паралель між російським православ’ям та давньоєгипетським «язичництвом»:

Кума моя і я
В Петрополіськім лабіринті
Блукали ми — і тьма, і тьма...
«Ходімо, куме, в піраміду,
Засвітим світоч». І зайшли.

Єлей і миро принесли.
І чепурненький жрець Ізіди,
Чорнявенький і кавалер,
Соромненько длань свою простер,

І хор по манію лакея,
Чи то жерця: «Во Іудеї
Бисть цар Саул». Потім хор
Ревнув з Бортнянського: «О скорбь,
О скорбь моя! О скорбь велика!»

Як бачимо, в цій поезії православний храм (очевидно, мається на увазі Петропавлівський собор у Петербурзі) саркастично іменується пірамідою, а православний священик жрецем Ізіди.

Однак Шевченкове несприйняття російського православ’я обумовлювалося не лише його неестетичністю, а й моментами політичного характеру. У поемі «Кавказ» говориться, що завдяки російському православ’ю

«Од молдаванина до фінна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує! У нас
Святую Біблію читає...»

Шевченко також критично ставився до російського православного духовенства, навіть називав його представників «пьяными косматыми жрецами» . Говорив про неестетичність їхньої поведінки: «...пошел я к заутрене; ...дьячки с похмелья так раздирательно пели, что я заткнул уши и вышел вон из церкви» . Письменник також вказував на невідповідність церковним канонам способу життя духовних осіб (вірші «Гімн черничий», «Ой виострю товариша...»), висміював їхнє показне благочестя (епіграма «Умре муж велій в власяниці»).

Шевченко закликає ігнорувати російське православ’я, «візантійського Саваофа,» як на рівні особистої поведінки («Ликері»), так і на рівні суспільному («Світе ясний...»). В останньому творі міститься заклик до антиклерикального бунту:

«...Будем, брате,
З багряниць онучі драти,
Люльки з кадил закуряти,
Я в л е н и м и піч топити,
А кропилом будем, брате,
Нову хату вимітати».

Аналізуючи ці слова, М. Драгоманов писав, що в цій поезії можна побачити «порив у поета почуття, середнього між тим, яке руководило анабаптистів-іконоборців ХVІ ст. і тим, яке почували ті деїсти часів Робеспієра, переробляючи католицькі церкви на храми бога-розума» .

Однак несприйняття як культових практик російського православ’я, так і інших його елементів, не означало в Шевченка заперечення православної обрядовості. Вище вказувалося, що він схвально ставився до традиційної української релігійності, котра мала православно-християнське оформлення. Письменник позитивно оцінював ту форму православної обрядовості, яка знайшла закріплення в «Требнику» Петра Могили. У «Щоденнику» від 15 липня 1857 р. він протиставляє цей твір тогочасним російським требникам.

Загалом можна констатувати, що Шевченко негативно ставився як до Російської православної церкви, так і до російської православної традиції. Це чітко простежується у багатьох його творах. Тому не думаю, що творчість Кобзаря буде так просто вписати в контекст «грандіозної» споруди «руського мира». Заповіт не дозволяє.