«Дефіцит вугілля створюється штучно»,

— Що відбувається з вуглевидобувною промисловістю й чому вона, образно кажучи, стала «краховою» ланкою паливно-енергетичного комплексу України?

— Так можна сказати, якщо ПЕК у нас взагалі існує. Для загального розуміння я почав би з того, що в усьому світі й у колишньому Союзі вугільна галузь завжди була дотаційною. Навіть у Німеччині, де вона приватизована на 80%, дотації все одно надаються державою. Це специфіка галузі. В нас переломна ситуація у вугільній промисловості почалася із середини 90-х років, коли Україна почала активно брати кредити, а кредитори, наскільки я розумію, вимагали перевести галузь на самоокупність. Нагадаю, що державна підтримка необхідна для покриття тієї частини витрат, яку ми не можемо забезпечити власними силами при видобутку вугілля, розвитку лав, зносі стаціонарного обладнання. Вливань вимагає й соціальна сфера, тому що шахта — це селище, місто й наші «резервації» — Терновка, Першотравенськ, де склалася найважча ситуація й звідки почався знаменитий піший похід. Проте, залишившись у той період без дотацій, підприємства змушені були брати гроші з обігових коштів. Як наслідок, ми залишилися без коштів на розвиток виробництва й прийшли до розриву соціальної сфери. Через брак обiгових коштів включився так званий бартер, на якому лише при «Павлоградвугіллі» в Західному Донбасі жило до 1200 фірм. Відсоток бартеру сягав 97%. Наживалися всі, крім шахтарів. Усе це закінчилося тим, що 1998 року шахтарі, котрі місяцями не отримували зарплати, без будь-якої профспілки зібралися й пішли на Дніпропетровськ. Потім уже їх «використали», приїхав П. Лазаренко, й шахтарів «пустили» на Київ. Щоправда, «виходили» вони тільки те, що їм обіцяли відразу, в Дніпропетровську. Після цього ситуація в нас трохи почала повертатися назад — з’явилося держзамовлення, коли держава гарантує запас вугілля на електростанціях (вугілля в Західному Донбасі на 75% енергетичне). Оплата за відвантажене вугілля тоді становила 10—12%. І з грудня — 1999-го у нас знову почалися страйки. Пам’ятаю, що на з’їзді профспілок шахтарів ми порушували перед Президентом питання — чи зможе наша галузь вижити? Нам гарантували підтримку, тому що вугілля — по суті єдиний енергоносій, яким Україна може сама себе забезпечити. А потім ліквідували Міністерство вугільної промисловості й створили Міністерство палива й енергетики, де за пріоритетністю ми опинилися на останньому місці.

Річ у тім, що чимало шахт Східного й Центрального Донбасу, отримуючи дотації, основну частину своїх коштів пускають на зарплату, й їм не вигідно добувати вугілля, розвивати виробництво. А в нас регіон перспективний, за ним майбутнє. Тут покладів на 400 років роботи. Й у разі поліпшення якості це вугілля буде гарантовано ліквідним. Тим паче, що з січня 2000 року частину шахт переведено на видобуток коксованого вугілля, нехай і низькосортного, марки «Г». Головне, що воно запитане. Західному Донбасу для розвитку необхідні як капітальні вкладення, так і нормальна оплата праці. Тому ми вирішили «чинити опір». Не чекаючи на центральне керівництво профспілки, на підставі закону створили трудовий конфлікт, вийшли на Кабмін і почали доводити, що вливання в Західний Донбас — це перспектива України. Наші пропозиції дійшли до Президента, хоча він не може контролювати кожну шахту. Ми вимагали погашення заборгованості, розвитку регіону, підвищення зарплати, яка, зазначу, береться не зі стелі, а чітко розраховується за наявними законами й угодами. Чогось, зокрема й підвищення зарплати, ми добилися. І хоч би що там було, але в «Павлоградвугіллі» минулого року стали до ладу 45 лав, що показало наші можливості.

— Виходить, уся річ у тому, щоб примусити енергетиків розраховуватися із шахтарями «живими» грошима, а уряд — виділяти необхідні дотації, й дефіциту вугілля в Україні не буде?

— Дефіцит вугілля в нас створюється штучно. На першому місці за важливістю стоїть коксоване вугілля, енергетичне — на другому плані, оскільки є ще атомники, є газ. Визначає все металургія, а вона й коксохімічна промисловість сьогодні на 70–80% уже в руках приватників. Це стосується головним чином Донецького регіону, але «наступ» iде й на Дніпропетровщину. Якщо порівнювати ціни на коксоване вугілля тієї ж марки «Г», то на лондонській біржі тонна коштує $60, а в нас — трохи більше ніж 60 грн. А коштувала 45, і ми насилу добилися підвищення. Металотрейдери говорять на рівні уряду про те, що якщо підняти ціну на коксоване вугілля, то це вдарить по конкурентоспроможності української металургії. А потім і Україна нібито розвалиться, оскільки металургія дає в державну скарбницю 40% валюти. А як же бути шахтарям? За нашими підрахунками, собівартість тонни коксованого вугілля становить близько 135 грн. Держава дотує 10 грн. Хто на себе візьме витрати? Магнати від металургії кажуть: давайте зробимо інакше: підвищимо ціну на енергетичне вугілля й компенсуватимемо різницю. Але ж із цього випливає підвищення ціни на електроенергію, за яку й без того не платять. Виходить, що вони забезпечили свої інтереси за чужий рахунок? І передусім, за рахунок шахтарів, державної вугільної галузі. Адже в нас не лише виробництво потерпає, а й соціальна інфраструктура розвалюється. Західний Донбас став чимсь на зразок апендициту: почне боліти — приїдуть керівники, заговорять і поїдуть. І що цікаво, у Донецькій області жаліються найменше. Можливо, тому, що фундаторами місцевих комерційних структур є люди з міністерства, котрі розподіляють вугілля? Тут усе зав’язалося на великій політиці, йде розподіл, і триватиме ще довго. А якщо сказати просто, то в Мінпаливенерго працює багато колишніх діячів Донецької облдержадміністрації, й наші інтереси залишаються осторонь? Ми їм кажемо про потенціал Західного Донбасу, а вони нам — про те, що інших підтягуватимуть до нашого рівня. То що це — політика чиновників чи політика держави? А щодо енергетичного вугілля, то в Західному Донбасі його калорійність вища, ніж будь-де. Тут би й нарощувати видобуток, але гра цінами складається так, що шахтарі дотують державу, віддаючи безкоштовно вугілля енергетикам, дотують магнатів металургії, які потім продають за демпінговими цінами метал, а частину грошей переховують в офшорних зонах, і звідти вони не повернуться. А ми торгуємося про суму держпідтримки з урядом. По галузі вона була доведена в розмірі 4,1 млрд. грн. Потім спільно з Мінпаливенерго зійшлися на цифрі 3,6 млрд. Але керівництво Кабміну порахувало інакше й дало вдвічі менше, хоч над цифрами в нас працювали фахівці, які знають виробництво. Адже шахта — це не завод, якщо не вкладатимеш постійно гроші, то завтра недоотримаєш вугілля. Але в уряді весь час нові люди, а з дилетантами важко розмовляти. От і виходить, що кошти на розвиток лав слід брати із зарплати, соціальної сфери і виплат. Не отримали шахтарі від уряду на капітальне будівництво й 200 млн., які розпорядився дати Президент. Усе це загрожує новою нестабільністю в шахтарських регіонах. До того ж, за старою традицією, шахтарів перестають слухати, щойно закінчиться опалювальний сезон і зима, тому всі походи й марші на Київ починаються влітку.

— Чи прогнозуєте ви нові виступи в шахтарських регіонах?

— Сьогодні ситуація залежить не від наявної в галузі заборгованості із зарплати, а насамперед від її рівня та регулярної виплати. Те, що ми минулого року добилися підвищення середньої зарплати до 612 грн., ще нічого не означає. Рівень цін у нас значно вищий, ніж в інших регіонах. Традиційно так склалося, що єдиним годувальником у сім’ї був шахтар, якому треба утримувати дружину та дітей. Рівень безробіття в багатьох селищах і містах просто жахає. У Першотравенську, приміром, 277 осіб на одне робоче місце. Умови, праці на шахтах найважчі. Практично кожний другий інвалід в Україні — це вугляр, і їм ніяк не можуть погасити заборгованість. На шахтах знос обладнання становить 68%, а стаціонарів — 75. Не дивно, що аварійність у галузі є високою. Якщо за часів Союзу на 1 млн. тонн вугілля припадав один загиблий гірник, то зараз — 5–6.

Шахтар сьогодні живе «по-дикому», його привчають вилізти з шахти, випити гранчак горілки і йти додому. В селищах позакривали кінотеатри й клуби, молодь пиячить і наркоманить. Невеличке місто Терновка стало «столицею» СНІДу в Україні. Водночас уряд викреслив із бюджету рядок, за яким фінансувався розвиток соціальної сфери. У шахтарських містечках і селищах слід щось терміново робити, щоб вони не перетворилися на злочинну клоаку. Насамперед потрібна програма створення робочих місць, тому що під час реструктуризації галузі й закриття шахт на вимирання приречені цілі регіони.

— До речі, що робиться для реформування галузі, адже від закриття частини шахт у східному та центральному Донбасі нікуди не дінешся?

— З 1996 року цей процес начебто розпочався, але тепер складається таке враження, що вирішили тягнути всі шахти, а там побачимо. Тим часом збиткові шахти забирають частину держпідтримки, від них чекають віддачі, але її немає й не буде. Коли шахту 5 років готують до закриття, то там уже починають усе розкрадати. Постає запитання, чому має страждати західний Донбас, де є перспективи, через те, що в Луганській області не можуть цивілізовано закрити шахту? Виходить, що рентабельні підприємства мають субсидувати тих, хто вмирає. За 5 років можна було закрити 126 з 245 шахт, і на це варто було просити грошей у Заходу. Після цього п’ять об’єднань, що залишилися, через кілька років не лише забезпечать Україну, а й зможуть конкурувати на світовому ринку. А поки відбувається якась плутанина. Зокрема й з приватизацією. Бажаючі прибрати до рук окремі, найкращі шахти є, наприклад, серед власників металургії, але що робити після цього з іншими? Ще раз скажу, що ліквідація Міністерства вугільної промисловості була помилкою, але тепер його ніхто не відновлюватиме. Ми намагаємося довести, принаймні, необхідність комітету в складі Мінпаливенерго, оскільки, на відміну від інших галузей ТЕК, вугільна галузь перебуває в руках держави, й вона набагато складніша. Проте останнім часом йдеться про створення нового Міністерства промислової політики, де вугільною промисловістю займатиметься нібито відділ.

— У чому ви вбачаєте похибки нинішнього уряду в управлінні вугледобувною промисловістю?

— По-перше, в тому, що немає єдиної політики, яка має існувати незалежно від зміни керівників, які очолюють ТЕК, і вугільну галузь зокрема. Ця політика має бути спрямована на виживання галузі, що працює на державу, а не на «відкачування» комерційним структурам і підйом «тіньового» бізнесу. А на шахтарях «тіньовий» бізнес добре нажився. По-друге, це кадрова політика. На чолі галузі слід ставити компетентних людей, які керували великими об’єднаннями й знають виробництво, а не чиновників з обладміністрації. Доходить до смішного, коли вони з логарифмічною лінійкою ділять, кому які кошти надавати. Але ж були фахівці в Мінвуглепромі, навіщо їх було прибирати й ставити інших, часто за принципом земляцтва? Й третє, в шахтарських справах надто багато політики. Будь-який рух шахтарів за свої економічні права сьогодні намагаються використати в політичних цілях. Траплялося, що керівників знімали через те, що вони не догодили комусь під час виборів. До того ж, у галузі часто заправляють тимчасові люди, які влаштовують різні впливові сторони. Шкода, що про проблеми самих шахтарів згадують в останню чергу, коли станеться чергова НП.