День чоловічого покаяння
Особисто я терпіти не можу цей день — жіноче свято, 8 Березня. Не тому, що газети раптом фарисейськи починають роздзвонювати про нібито специфічні «жіночі проблеми» й «жіночі пріоритети»: перша — на звільнення, перша — на образу, перша — на каторгу біля плити, перша — на вранішню побудку — до тієї ж плити й виряджати дітей до садка й школи. Читати про це завжди гидко, а на початку весни, коли самою природою тобі дано ще одну спробу повірити в життя — особливо.
Я не люблю жіноче свято, тому що цього дня — завжди жахливо дорогі квіти, та й їхній вибір (асортимент) — бідніший, ніж звичайно. І тому цього дня мені завжди було соромно. У шкільному дитинстві, коли, за намовою класного керівника, ми розкладали на партах своїх співучениць куплені у складчину дешеві сувеніри. В юності, коли, щоб не образити «нечуйністю» подружку, я тинявся органічно ненависними мені й тоді абсолютно порожніми крамницями й болотяно-мімозними ринками, щоб хоч якось відповідати в її очах статусу нормального члена суспільства.
Суспільство, в якому чоловіки, підбурювані свого часу невгамовною Кларою Цеткін і позбавленими натяку на сексуальність комуністичними вождями, знайшли собі вдалу відмазку від лицарства: день масової любові. Тиранячи своїх дружин непосильним побутом, коханок — стопудовими комплексами, матерів — вічною загрозою в'язниці, а дочок — суми; звалюючи на жіночі плечі молотки шляхових робітників, спотворюючи їхні долоні баранками тракторів, зриваючи їхнє горло вчительськими гриманнями, підкреслюючи їхню другосортність паперовим пилом приймальних перед своїми кабінетами. І раз на рік (раз! на рік!) спромагаючись сказати їм за це велике колективне спасибі.
8 Березня по суті — найдикіше й найбезглуздіше радянське свято. І все-таки — найсвященніше. Тому що тільки, можливо, цього дня наші чоловіки, «душевно» посидівши біля зібраного й прикрашеного все тими ж їхніми клопітливими й безмовними подругами столу, виголосивши чергові тости й компліменти, вручивши обов'язкові букети й подарунки, відчувають докори сорому. Хоча б за те, що сьогоднішні квіти — єдині за рік.
Можливо, іноді варто дарувати їх у непризначені дні?
