День злуки: свято «на виріст»
Ухвала урядів УНР і ЗУНР про об’єднання за умов воєнного стану, викликаного громадянською війною, що вирувала вже понад рік на теренах України, так і не набула реального змісту, навіть адміністративно республіки залишилися занадто «незалежними» одна від одної.
Чому ж тоді споконвічне прагнення українського народу жити в незалежній державі залишилося нездійсненним? Причини виглядають цілком сучасно. По-перше, потенціал протистояння і в Україні, і в національно-демократичному таборі виявився занадто високим. Лідери УНР (М.Грушевський, В.Винниченко, С.Петлюра, В.Чехівський, С.Єфремов) репрезентували в основному партії соціалістичного спрямування й продовжували спроби домовитися з московськими більшовиками. Уряди постійно змінювалися; усвідомлення того факту, що державі конче необхідна регулярна й дисциплінована армія, прийшло занадто пізно. По-друге, через амбітність і недалекоглядність Симона Петлюри (на 1919 р. – Головного отамана армії УНР) Українська держава опинилася у стані війни не лише з Радянською Росією, але й iз «заклятими» опонентами «червоних» – військами «білих» А.Денікіна; iз армією селянського «батька» Н.Махна; з Польщею, яка за підтримки Антанти потопила в крові надії західних українців на незалежність – ЗУНР проіснувала з жовтня 1918 р. до липня 1919 р.; з Румунією, й навіть з військами Антанти (французи, греки) на півдні України...
Основними «гравцями» в світі були переможці в Першій світовій війні – країни Антанти. Вони свідомо «забули» вписати Україну до схеми перепланування світового порядку – за Версальською системою (червень 1919 р.) на Західній Україні діяла юрисдикція II-ї Речі Посполитої, що стала для Заходу буфером перед загрозою комунізму. Роздерта після трьох років громадянської війни (1918—1920 рр.) на шматки і шматочки Україна (Галичину та Волинь окупувала Польща, Північну Буковину та Південну Бессарабію – Румунія, Закарпаття відійшло до Чехо-Словаччини; до 80% української етнічної території опинилося в складі УСРР у «союзі» з Радянською Росією) так і не стала самодостатнім «гравцем» на політичному шаховому полі Європи.
«Отаманщина», майже повна відсутність контролю над численними «батьками» з боку керівництва армії УНР, нездатність і неготовність до вирішення найважливіших соціальних проблем часу через прірву між соціалістами й націоналістами, що набирали силу... Так, а чи ми не забули про народ? Той народ, що пережив страхіття братовбивчої Першої світової війни (по обидва боки воювали українці); який захотів собі «гетьмана» – царського генерала П.Скоропадського, що «запросив» в Україну німецькі та австро- угорські війська (цей вибір був жахливий і тому «напівокупантам» було ой як несолодко!); той народ, який значною мірою співчував більшовикам і не побачив їх популізму та єзуїтської тактики. Чи не забагато фатальних чинників далося взнаки? Безперечно, й українці винні в своїй неволі!
Після січня 1919 р. минуло трохи більше 20 років і настав «золотий вересень» – Польщу «проковтнули» нацистська Німеччина та сталінський Радянський Союз. Як і 17 вересня, так і 22 січня, як би кому не хотілося (навіть, якщо ці політичні сили дотримуються полярних поглядів), не увійшли до свідомості українців як свято; шкода, але прірва між «східняками» та «західняками» (на суб’єктивний погляд автора), не стала якісно меншою. Ідея соборності української нації поки що більше нагадує декларацію про наміри. Так, 1990 року багато сотень тисяч українців стали в «живий ланцюг», щоб з’єднати Київ зі Львовом, і тоді майбутнє держави уявлялося нам у рожевих тонах. На жаль, «не так сталося, як гадалося». Є загроза прихованої «регіоналізації» України. Саме тому відзначення Дня злуки потребує не фанфар, не урочистих промов можновладців, а передусім серйозних роздумів: що має бути зроблене, щоб подолати багатовіковий політичний поділ нації на східну та західну гілки.
ЦИТАТА «Дня»
Учора, напередодні першого офіційного святкування Дня злуки України лідер СДПУ(о) Віктор Медведчук, виступаючи перед журналістами, відзначив, що якщо на початку століття міжнаціональна консолідація, громадянська злагода, недопущення дискримінації, як розуміння патріотизму було винятком, то зараз воно стало правилом цивілізованого світу. «Європейці повинні були пройти через жахи тоталітарних диктатур, щоб зрозуміти: держава не повинна втручатися у сферу особистої свободи громадян, її завданням є лише створення умов для їх самореалізації», — підкреслив В. Медведчук. У той же час він відзначив, що зараз, коли йдеться про український патріотизм, існує можливість підміни понять: етнічного націоналізму і патріотизму в європейському розумінні». На думку лідера соціал-демократів, в Україні так іноді й трапляється: «Не тільки радикальні політики, а й зовні респектабельні політичні сили не можуть утриматися від того, щоб поділити наших співгромадян на грішних і праведних — україно- і російськомовних, греко-католиків і православних і т. д.», — сказав В. Медведчук. При цьому він підкреслив, що в різних регіонах України дійсно іноді бачать майбутнє України по- різному, однак, за словами лідера соціал-демократів, безвідповідальні політики експлуатують ці розбіжності, намагаючись знайти регіональну підтримку для того, щоб потрапити до парламенту.
