Дещо про «феномен розкаяння»
День 13 лютого 2008 року став особливим, ні, він таки був справді історичним у житті сучасної Австралії... В цей день австралійський прем’єр-міністр Кевін Радд просив у тубільного населення країни вибачення за «дуже глибокі біди та образи», завдані діями своїх політичних попередників. Адже протягом багатьох років (з 1910-х по 1970 і) політикафедеральної влади була направлена на дискримінацію аборигенів, внаслідок чого їхніх дітей розлучали з біологічними батьками та передавали на виховання до притулків. Така сумна доля спіткала майже 100 тис. чоловік, їх називають тепер «украдене покоління».
У щирому покаянні, проголошеному прем’єром у прямому ефірі, було, як підрахували аналітики, всього 344 слова, а закінчувалося воно триразовим «вибачте»: «За біль, заподіяний цілому поколінню, яке було відірване від своїх коренів, родин і культури, ми говоримо «вибачте». Матерям і батькам, братам і сестрам, яких позбавили повноцінної сім’ї, ми говоримо «вибачте». За неповагу і насильницьку асиміляцію цілої нації ми говоримо — «вибачте». І ось що в зв’язку з цим спало мені на думку: щоб публічно покаятися на всю країну, тут треба не просто вміння. Тут потрібно, по-перше, це уміння в собі виростити, розбудити; по-друге, важливо завжди поважати громадян своєї держави.
Чи можемо ми собі уявити лідерів сучасної України в ролі тих, хто кається? За вимирання шести мільйонів українців. За обманну приватизацію. За небачену у світі інфляцію на початку 90-х. За подвійне скорочення ВВП. За сотні тисяч загиблих і постраждалих під час ДТП. За масову трудову еміграцію.
Однозначно — ні, хоча є у нас чимало й інших приводів для пробачень перед народом.
Сподіваюсь, читач розуміє: процедура вибачення вигадана не для того, щоб людина могла демонструвати свої благородні манери, а для полегшення нашого співіснування в соціумі. Тому не дивно що тема розкаяння присутня у різних культурах і релігіях уже тисячоліття.
Навряд чи ви станете оспорювати твердження про те, що привселюдно визнавати свої помилки — це духовна мужність. Хто ж не знає, процес розкаяння є важкою справою для людської душі. В таких випадках нелегко підібрати потрібні слова, висловити емоції та почуття. Адже справжнє розкаяння являє собою духовний акт докорінного перегляду особистістю основ власної поведінки і свідомості. Доктор філософських наук Віктор Малахов, автор виданого в Києві навчального посібника «Етика», у своїй книжці поділився ось яким спостереженням: «за своєю суттю розкаяння є виправлення духовної похибки на основі внутрішньої переорієнтації людської особи, істотної для її подальшого розвитку. За всієї цілісності даного душевного акту він, як свідчить його осмислення в богословській і філософській літературі, являє собою поєднання таких чотирьох елементів: а) визнання суб’єктом певних дій або помислів як таких, відповідальність за які він несе; б) відкрите засудження ним цих помислів або дій; в) вияв готовності зазнати за них справедливого покарання; г) перебудова внутрішніх засад свого буття у світлі позитивних духовних цінностей». Звідси — місток до мудрості — не розглядати феномен розкаяння однобічно.
Коли залишити це без уваги, наші недоліки здатні примножуватися доти, доки не витиснуть усі наші позитивні якості. Дуже вдало висловився про це Григорій Сковорода: «Хто соромиться визнати недоліки свої, той з часом буде безсоромно виправдовувати своє невігластво, що є найбільшою вадою».
Небажання каятися іноді пов’язано зі страхом продемонструвати свою уявну слабкість. Хоча насправді привселюдне розкаяння вимагає від людини набагато більше зусиль, ніж наполеглива відмова від нього. Слід погодитися з важливою думкою англійського політика і письменника Едуарда Джорджа Булвер- Літтона: «Майбутнє належить тим, хто достатньо добродійний, щоб каятися, і тим, у кого достатньо сил, щоб загладити свою провину». Великою знадою відмовитися від такої неприємної справи, як розкаяння, служить також пошук вагомих причин, що виправдовують скоєння недоброго проступку. Ще однією поширеною причиною відмови від розкаяння є турбота про власну гідність. На наш погляд, це невдалий спосіб самозахисту, що використовується на своє виправдання. Ось як цьому опонує Джон Макклой, сильний постулат якого я знайшов у книжці Дж. Темплтона «Всесвітні закони життя»: «Визнавати свої помилки і вибачатися за них — це найвища форма самоповаги». Цікавий висновок, чи не так?
Відчуття провини, сором і бажання виправити скоєне — ось обов’язкові супутники розкаяння. Це пов’язано, по- перше, із тим, що відчуття негативної відповідальності — провини (провини за допущену помилку або поганий вчинок) — обтяжливе для людської психіки, і вона прагне звільнитися від нього. По- друге, коли винний визнає свою провину, він рятує єдине, що варто рятувати, — свою честь. Не випадково ще Сенека підкреслював: «Хто розкаюється у своєму гріху, той вже майже не винен». По- третє, вибачення, що вже відзначалось, не тільки рятує від ганьби людину, яка визнала свій негідний вчинок і розкаялась у ньому, як це не парадоксально, іноді навіть починають за це більше шанувати і цінувати. Можна було б навести ряд прикладів, які показують: уміння визнавати свої помилки аж ніяк не принижує, а підносить можновладців. Бо, за висловом Оноре де Бальзака, тільки «зізнавшись у своїй слабкості, людина стає сильною». Ясна річ, таке буває тільки у випадку з «людськими слабкостями, які можуть бути прощені», від яких не вільний ніхто. І все ж, погодьтеся, розкаюватися добре, але не робити зла ще краще. Прикро, але дехто вважає доброчинністю швидше розкаяння за допущені помилки, ніж бажання їх уникнути.
І, нарешті, не прогавимо істотне! У середовищі психологів, філософів, богословів здатність до розкаяння прийнято розцінювати як ключову якість людини моральної — на відміну від тих, чиї мотиви поведінки визначаються винятково страхом покарання. Цікаве висловлювання з цього приводу ми знаходимо у знаного філософа Миколи Бердяєва, до речі, уродженця Києва. «Спокута, за Бердяєвим, є зняття провини не через покарання законом, а через благодать страждання». Це глибока думка. Уміти виділити складову людяності — важлива компонента етики, її арматура і основа.
ЗА ЩО ПРАВИТЕЛІ ВИБАЧАЛИСЯ ?
Автор спробував зібрати в оглядовий перелік переважно із зарубіжної практики різноманітні за своіми мотивами розкаяння. Проведений аналіз показує, що покаяння і вибачення як акт політичної волі — не така вже рідкість у новітній історії. Скажімо, канцлер ФРН Віллі Брандт, який 12 липня 1970 року приїхав до Польщі з офіційним візитом, став на коліна перед монументом жертвам нацизму у Варшавському гетто. Цим символічним жестом він просив прощення за злочини гітлерівського режиму перед людством, просив прощення від імені мiльйонів німців. Зокрема, тих, кому було за що перепрошувати і хто вибачатися не хотів. А от глава чехословацької держави, незважаючи на протести парламенту, в 1989 році вибачився за переслідування судетських німців після другої світової війни. Це була особиста ініціатива президента Вацлава Гавела, єдиного у світі політика, який послідовно обирався керівником трьох держав — Чехословацької Соціалістичної Республіки, посткомуністичної Чехословаччини і суверенної Чехії. У серпні 1993 року під час візиту до Варшави президент Росії Борис Єльцин поклав квіти до меморіалу жертвам Катині зі словами: «Вибачте». Президент Сербії і Чорногорії Свєтозар Марович у 2003 році приніс у Сараєво офіційні вибачення громадянам Боснії і Герцеговини за все те зло, яке пережили народи двох країн через війну, що тривала з 1992-го по 1995 рік, коли уклали Дейтонську мирну угоду.
Прийнято вважати, що вибачення і покаяння потрібні скривдженим. Але не менш потрібні вони і кривдникам. Щоб зняти гріх з душі, очистити її. Яскравий приклад щодо цього — факт розкаяння, яке у серпні 2005 року здійснив прем’єр-міністр Японії Дзюньітіро Коідзумі. Під час церемонії поминання загиблих у Другій світовій війні він заявив, що його країна визнає себе винною за події першої половини минулого столiття. Глава японського уряду проголосив, що своїми колоніальними загарбаннями і агресивними війнами Японія «заподіяла величезних збитків і страждань багатьом країнам». «Визнаючи ці факти історії, — сказав пан Коідзумі, — я відчуваю гостре розкаяння».
Досить-таки часто вибачалися в минулому американські законодавці. Так, сенат Сполучених Штатов усе ж таки вибачився за суди Лінча перед жертвами суду та їхніми нащадками. Законодавчий орган ухвалив таке рішення, щоб «стерти ганебну пляму в історії сенату», який тривалий час завзято відмовлявся визнати лінчування федеральним злочином. У 1993 році вибачень удостоїлося тубільне населення Гавайських островів за ту ганебну роль, яку уряд США відіграв у поваленні монархії на цій території. Безпрецедентний випадок стався в Америці, коли президентом був Білл Клінтон: він приніс офіційні вибачення американському народу за проведення секретної програми над людьми, не повідомивши піддослідних про ризик для їхнього життя і здоров’я. Річ у тім, що протягом 30 років після Другої світової війни із санкції уряду над багатьма американцями проводилися експерименти з метою встановити, як впливає на живий організм радіоактивне випромінювання. Як бачимо, мав рацiю далекоглядний римський історик Квінт Курцій, який зазначав: «Провину предків спокутують нащадки».
Уникнути конфліктів неможливо — але при цьому той, хто порушить правила поведінки, повинен або понести суворе покарання, або спокутувати свою провину, пройшовши через процедуру примирення відповідно до певного суспільного регламенту. Як це буває в ФРН, показано в книзі відомого німецького спеціаліста в галузі комунікативної техніки Картстена Бредемайера «Чорна риторика: Влада і магія слова». Ось лише декілька з особливо повчальних прикладів звідти: «Згідно з матеріалами, опублікованими у часописі Focus, федеральний міністр у справах навколишнього середовища Юрген Тріттін просив вибачення у генерального секретаря ХДС Лауренца Майера, якого він охарактеризував як такого, що має не тільки зовнішність, але й «менталітет скінхеда»; телеведуча Лінда де Моль — у всіх німців після того, як назвала державний гімн Німеччини «een rot lied» (лайновою піснею)...».
Аналогічну процедуру пройшов у недалекому минулому прем’єр-міністр Угорщини Ференц Дюрчань. Пам’ятаєте, він перепросив перед громадськістю країни за тональність промови, у якій визнав брехню про стан угорської економіки. Його визнання про те, що уряд був змушений приховувати інформацію про справжній стан справ у країні, призвело до найбільших протестів в Угорщині після 1956 року. Чи можна таку поведінку комусь прощати? Звісно ж, ні! І йому, пану Дюрчаню, угорці сповна продемонстрували «хто є хто».
Нерідко представники правлячої еліти вибачаються за помилки, які вони вчиняють. Показавши себе одного разу в невигідному світлі, людина за допомогою щирого вибачення старається стерти з пам’яті ту незручність або той сором за ситуацію, в якій вона чи то зi своєї, чи то з чужої волі опинилась. Як? Шеф вашингтонської поліції Чарльз Ремсі декiлька років тому привселюдно визнав свою помилку і приніс персональні вибачення кожному із сімох учасників демонстрації протесту в американській столиці, яких ще у вересні 2002 року було незаконно арештовано під час проведення там сесії Міжнародного валютного фонду. Влада Вашингтона погодилася також виплатити потерпілим значну грошову компенсацію в розмірі 425 тисяч доларів (кожний із них після виплати гонорару адвокатам одержав по 50 тисяч). Крім того, було внесено зміни до інструкції для поліцейських, що регламентують відносини вартових правопорядку з демонстрантами. От би нашому Міністерству внутрішніх справ взяти цей досвід на замітку!
Президент Міжнародної федерації футбольних асоціацій Йозеф Блаттер у січні цього року під час свого візиту до Рима зустрівся з гравцями збірної Італії і вибачився перед ними за те, що 9 липня 2006 року після їхньої перемоги у фіналі чемпіонату світу в Німеччині він особисто не поздоровив їх і не вручив Кубок. «Історія визнає помилкою те, що президент ФІФА не нагородив чемпіонів світу. Так, це була помилка, — сказав швейцарець. — Я вже приніс офіційні вибачення політичній і спортивній владі Італії, а тепер прошу вибачення у вас», — мовив Блаттер, звертаючись до футболістів національної збірної. Він заявив, що не піднявся на подіум, де відбувалося нагородження чемпіонів світу, тому що боявся публіки, яка може його освистати. Такі щиросердні слова неодмінно викликають повагу.
Досить? Можу додати ще декiлька достовірних фактів. Прем’єр-міністр Данії Андерс Фог Расмуссен, можливо, не забули, якось приніс вибачення у зв’язку зі скандалом, спровокованим публікацією серії карикатур на пророка Магомета в одній з данських газет. Згодом їх передрукували газети ряду інших європейських країн, що викликало масові обурення в мусульманському світі. Або ж узяти інший приклад — Норвегія у лютому 2004 року змушена була перепрошувати за допущену географічну помилку. Виявляється, наслідний принц королівства Хокон на бенкеті в Осло сказав президенту Португалії Жоржі Сампайо буквально таке: «Норвегія і Португалія обидві знаходяться на околиці Європи. Ви розташовані на теплих пляжах Середземномор’я. Ми ж знаходимось далеко на півночі». Скажете — дріб’язок? Аж ніяк! Ось чому прес-секретар королівського палацу, приносячи офіційні вибачення, незабаром змушений був повідомити: «Ми жалкуємо, що наслідний принц допустив неточність у своїй промові минулого вечора». Думається, ви розумієте, які висновки напрошуються із наведених вище прикладів. Ми ж помиляємося, щоб не помилятися.
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
В історії будь-якої держави вам назвуть чимало причин, за які слід вибачитися. І тут я дозволю собі ще раз згадати столичного філософа Віктора Малахова, який вважає, що тепер «проблема покаяння постала в нашій культурі з особливою гостротою». За його оцінкою, «горючого матеріалу» для покаяння накопичилося більш ніж достатньо; окремі заклики до нього пролунали, проте підтримані не були». Шкода. Адже ви добре знаєте: саме в таких випадках влада, правителі та політики перевіряються на етичну культуру і цивілізованість!
У зв’язку з цим, мене приємно здивував змістовний аспект виступу лідера БЮТ Юлії Тимошенко на Софіївській площі в Києві під час акції «Молитва за Україну». При бажанні в ньому можна було побачити перші ознаки того, що представники політичної еліти усе ж починають серйозно замислюватися про гріховність влади, що являє собою особливий феномен людського буття. Хто б там що не казав, а проповідь розкаяння і вибачень як дії у відповідь, своєрідного засобу реабілітації — явище цілком нормальне і здорове. Бо навчитися жити без помилок не менш важко, ніж навчитися ходити не спотикаючись, ви згодні?
Закономірно постає запитання: з кого правителям і політикам в Україні найкраще тут брати приклад? Окрім уже названих вище осіб, безумовно, вчитися слід у Папи Римського Iвана Павла II. Понтифік, без сумніву, увійшов в історію християнства ще й тим, що уперше від імені Всесвітньої церкви попросив прощення за гріхи, допущені її «дітьми» протягом двох тисяч років. Ця безпрецедентна подія відбулася у 2000 році у ватиканському Соборі Святого Петра, де Iван Павло II зробив, можливо, найважчий і найвідповідальніший крок за роки свого понтифікату. Вперше в історії він не просто спокутував важкі гріхи католицької церкви, але й визнав драматичне протиріччя: християни, усе життя яких повинно бути перейняте світлою любов’ю до ближнього, у минулому не раз порушували цей євангельський заповіт, стверджуючи велич своєї віри жорстокістю і насильством, не сумісними з християнським віроученням.
На цю особливість релігійної діяльності понтифака звертає увагу Луїджі Акатоллі у своїй книзі «Папа просить прощення...», де міститься підбірка 25 публічних висловлювань, що починаються словами: «Я прошу прощення». Зокрема, він визнав відповідальність католицької церкви (як організації) за інквізицію, хрестові походи, насильницьке місіонерство і за ряд інших сумно відомих подій. Незважаючи на незгоду частини католицьких єпископів із тим, що Папа «переводив помилки окремих церковних діячів на безгрішну за своєю сутттю церкву», він керувався при цьому своєю совістю, в основі котрої, треба думати, був ось який розрахунок здійсненого покаяння: «Гріх названий уже прощений».
Книга ця багато на що натякає еліті, яка владарює сьогодні в Україні. Навчитися б правильно усвідомлювати свою справжню роль у суспільстві. Як це допомогло б!
