Діагноз українського ринку праці

Але насправді ситуацію на ринку праці в Україні варто описувати у менш яскравіших барвах, ніж це робиться сьогодні. Голова комісії з питань фінансів і майна Управління Фонду страхування на випадок безробіття Сергій Кондратюк запропонував поглянути на ситуацію під іншим ракурсом — підрахувати легальну зайнятість. Наприклад, щорічно в Україні вона скорочується на 300—700 тисяч робочих місць. Інакше кажучи, саме в таких обсягах зменшується кількість тих, хто має можливість легально заробити собі на життя. Індустріальна країна, з його слів, таким чином просто перетворюється на табір міняйл і торговців.

Невідповідність обох статистик пояснюється досить просто — адже незайняте населення рахують за кількістю звертань до центрів зайнятості. А опитування людей на тему «роботи» вказують на те, що офіційний показник занижено як мінімум у 4 рази, а максимум — у 10. Диспропорційність, зі слів С. Кондратюка, полягає ще й у тому, що згідно із законодавством зайнятими вважаються ті, хто протягом тижня працює хоч би одну годину. Тобто, якщо брати до уваги розмір наявної на сьогодні мінімальної зарплати в 165 гривень за місяць, — ті, хто заробляє місяць 1 гривню 6 копійок. А це означає, що «працює» і колекціонер сірникових коробок, і збирач пляшок.

У зв’язку з цим Федерація профспілок, щоб хоч ідентифікувати проблему, настійно вимагає ввести таке поняття, як «відповідна трудова зайнятість», тобто яка відповідає вимогам «Про оплату праці», а також податковим і страховим законам. За оцінками ФПУ, в Україні люди, які отримують зарплату понад 365 гривень і платять податки та страхові внески, становлять 30% з офіційно визнаних державою зайнятими. Решта 70% належать до категорії «неформально зайнятих» — вони не є проблемою центрів (оскільки не стоять у них на обліку), однак становлять проблему для держави.

Словом, змальована профспілками і Управлінням Фонду страхування на випадок безробіття картина істотно відрізняється від Держкомстатівської. І діагноз українському безробіттю поставити так і не вдається. Обговорення цього питання на семінарі залишилося в тіні. Переважно йшлося про якісний склад безробітного населення і про соціальне страхування на випадок безробіття. Щодо першого пункту, маємо зовсім парадоксальну ситуацію. Найбільше безробітних — з вищою освітою (в першому півріччі 2001 — 53%, а 2002 — 53,5%), а найменше — з базовою середньою (2,4%) і професійно-технічною — 16,6%. На одного робітника припадає по 4 вакансії його профілю, а на одного службовця — 1,4 зі знаком мінус. На сьогоднішній день уже працює Фонд соціального страхування, виконавчою дирекцією якого виступають центри зайнятості. Залежно від стажу роботи безробітного громадянина України йому встановлюється розмір щомісячних виплат. У середньому він становить 211 гривень. До речі, як виявляється, саме цей пункт і викликає найбільш жваву дискусію стосовно того, чи варто «підтягати» суму виплат до прожиткового мінімуму, адже це може відбити у людей будь-яке бажання шукати собі роботу. До речі, вже нині, як розповідає заступник глави Фонду загальнообов’язкового соціального страхування на випадок безробіття Андрій Кривоніс, у деяких областях місцева влада вказує на те, що з введенням страхування рівень безробіття збільшився. З урахуванням того, що ціни на периферії набагато нижчі, ніж у столиці, та й до того ж менше перспектив працевлаштуватися, чималий відсоток незайнятого населення вирішив додати до неофіційних заробітків чи просто жити на щомісячні виплати страхового Фонду.