Дні, коли я чекала пожежі...

Це були дні, коли я чекала пожежі (і думала, що це нормально). Такої, щоб заграва у півнеба і її героїчно гасили. Щоб її гасили пожежники (не плутати з рос. «пожарниками», так у минулому столітті називали селян-погорільців), а я спостерігала б і потім написала б про їхню самовідданість і відвагу: «У житті завжди є місце для подвигу». Тільки, на відміну від барона Мюнхгаузена, у якого подвиг був запланований щодня на певний час, наші пожежники своє життя подвигом, здається, не вважають. Хоча за великим рахунком воно і є таким, зважаючи не тільки на ті хвилини, а то й години, коли їм доводиться боротися з вогнем в екстремальній ситуації, а й на їхній повсякденний побут, техніку, на якій вони працюють, і одяг, в якому вони йдуть у полум’я...

ДЕНЬ ПЕРШИЙ

Першою професійною пожежною частиною в Києві, де працювали спеціально навчені пожежники стала Старокиївська. У 1854—1857 роках на майдані перед Софійським собором збудували великий будинок Присутственних місць, що зберігся й донині. Частину комплексу на перетині вулиць Володимирської і Великої Житомирської зайняла Старокиївська пожежна частина — перша пожежна частина, що розташувалася в спеціально збудованому державному кам’яному приміщенні. Третій поверх будівлі надбудовано 1914 року. Тут сьогодні розташувалося Управління пожежної охорони міста Києва, і тут я вирішила почати роботу над своєю статтею.

За зачиненими дверима (секретний об’єкт) є кімната, куди надходять усі дзвінки по «01». У ній лише п’ять жінок-диспетчерів, які чергують раз на три доби, так само, як і пожежники в частинах. На кожному столі — пульт зв’язку, звідки йде комп’ютерне управління до всіх пожежних частин. Варто диспетчерові тільки набрати на комп’ютері адресу й натиснути кнопку передачі, як програма сама визначає і на екрані висвічує найближчу до місця події пожежну частину, ранг пожежі (1,1 біс — це, як правило, квартири, 2,3,4 — більші об’єкти), вмикає телетайп і вмить передає в частину наказ про виїзд, що містить усю необхідну інформацію. Упродовж 36 секунд машини разом з екіпірованими пожежниками виїжджають із гаража.

Перш ніж прийти на пульт «01», треба довгі роки попрацювати телефоністкою в частині. Диспетчер не тільки оголошує тривогу, а ще й «веде пожежу», тобто вносить усю інформацію, що надходить по рації з місця гасіння пожежі в комп’ютер, направляє за необхідності додаткову техніку і бригади. Диспетчерові необхідно мати оперативне мислення. Пожежне забезпечення футболу, феєрверка, провезення авіабомби вулицями міста — теж у компетенції диспетчера.

— Лінії у нас працюють дуже погано, — каже начальник зміни майор Тимофєєва, випускниця Одеського інституту зв’язку, котра пропрацювала в цій системі вже 19 років. — До нас потрапляє хто завгодно, набираючи будь-який номер, що починається на нуль. А нам необхідно залишатися спокійними, зібраними, адже ті, в кого пожежа, часто просто кричать: «Горить, пожежа!» і не дають ні адреси, ні пояснень.

За добу надходить від трьох до п’яти тисяч дзвінків, із них лише 28—45 виявляються реальними сигналами пожежі. Дуже часто просто не відбувається з’єднання — в трубці тиша. Міністерство зв’язку чомусь перестало перевіряти надійність цих ліній, як перестало й здійснювати перевірку міських автоматів на спрацювання лінії «01».

Під час шкільних канікул пульт розжарюється: «Тьотю, у мене шнурки горять!», «Тьотю, на плиті млинчики підгоріли», — веселяться діти. А їм треба бути особливо уважними, звертати увагу на інтонації, на нюанс розмови, інколи дитина повідомляє про реальну пожежу. Добре було б, якби розважалися тільки діти...

— Покази по телевізору аеробіки, оголеної натури, еротичних фільмів нас добряче розвантажили. Раніше за ніч ми регулярно отримували по 3—5 дзвінків від певних типів, які питали, наприклад: «Ну що, якого кольору у тебе сьогодні трусики?»

Є інші люди: телефонують серед ночі, просять: «Поговоріть зі мною, мені дуже погано». Кохання без взаємності, втрата близької людини. Я не можу довго займати лінію, хоча дівчата й підстрахують, намагаюся сказати кілька підбадьорливих слів. Запам’яталася жінка. Вона прийшла після похорону єдиного сина в порожню квартиру, самотня, і просить: «Я хочу почути живий голос, скажіть мені бодай щось». Я з нею, звичайно, поговорила. Телефонують ті, хто не може додзвонитися по «03», «02» — у нас пряма лінія. Просять відкрити броньовані двері, що зачинилися.

Повідомляємо для наших читачів. У місті є «Служба відчинення дверей»: 243-63-81. Є й «Телефон довіри», якщо вам погано, телефонуйте 221-08-08.

Хоча дивні ми все-таки люди: коли під сиреною мчить пожежна машина, ніхто не притискається до узбіччя і не пропускає її, як це роблять у цивілізованих країнах, — у нас її нахабно ігнорують. Але при цьому тим самим жителям цивілізованих країн ніколи не спаде на думку зателефонувати за номером виклику пожежників, коли їм погано, та й диспетчер там ніколи не вестиме спасенні розмови. Намагаючись залишатися людьми, а не роботами, ми, можливо, щось втрачаємо в професіоналізмі... Я ще думала про це, коли йшла із ЦАСЗ (Центр автоматизованої системи зв’язку) в кабінет начальника управління, а старший інженер Центру громадських зв’язків Олександр Музиченко веселив мене однією з безлічі таких історій:

— Одного разу о 4-й ранку телефонує людина і каже, що в сусіда пожежа. Описує її детально. Миттєво направляємо три машини: дві цистерни і одну драбину. Він їх зустрічає, пожежі ніякої немає. Пояснює: «Кішечка залізла на дерево. Зніміть кішечку...» Відтак каже нам: «Діями пожежної охорони я задоволений...»

Випускник Вищої інженерно-пожежної школи в Москві, який багато років пропрацював у пожежній охороні Києва, Анатолій Михайлович Косар на новій посаді близько півроку. І йому хочеться щось зробити, та чи багато можна зробити без грошей? Зарплата в пожежників низька, 120—150 гривень, та й тих не виплачують уже кілька місяців. Про існування 33 відсотків фонду заохочення від грошового утримання забули взагалі. Пожежникам мають видаватися пайки, їх не видають уже три роки і швидше за все не видадуть. Відмінили безплатний проїзд пожежників у міському транспорті — і виходить, що на цьому вони втрачають ще по 20—30 гривень, адже працюють здебільшого хлопці з Київської області: кияни не проходять медкомісію ні за здоров’ям, ні за психологічними тестами.

— Нещодавно підійшов до мене чоловік, — розповідає Косар, — каже: «Я звільнятимуся. Мені соромно у матері весь час гроші на проїзд брати — моєї зарплати не вистачає. Краще попрацюю на землі — допоможу їй. Це про людей. А техніка наша за нормами повинна експлуатуватися не більш як п’ять років, але як придбати нову? Гроші не видають навіть на бензин, на одяг особового складу. Ходимо з простягнутою рукою, шукаємо спонсорів. Мій попередник на цій посаді генерал Хорошок казав: «Моя права рука вже стала довшою за ліву».

75 відсотків пожежного гарнізону, сказати — не повірите, працюють у риболовецьких костюмах «Шторм». Такий костюм може захистити лише від води, але жодним чином не від вогню — він не витримує більш як 70 градусів, а на пожежі може бути й 800. Одяг горить, горять чоботи, важка, незручна каска тисне на голову, обмежує огляд, слух — і це в екстремальних умовах роботи!

Костюми українських пожежників бувають лише двох стандартних розмірів — як хочеш, так і вибирай. На Заході таких розмірів п’ять-шість. У Німеччині застосовують термостійку тканину «Номекс» — за спонсорські гроші ця нитка зараз закуповується в Німеччині, тканина виробляється в Черкасах, там же шиють костюми для наших пожежників. Але це поки що — крапля в морі.

— Ми винні три млн. гривень за комунальні послуги. Здається, до пана Пустовойтенка наші проблеми просто не доходять — він про них не знає. Ми живемо, існуємо, гасимо пожежі, і ніхто не замислюється як. У місті є лише одна машина, яка може підняти людей на висоту 50 метрів, але доки вона доїде через усе місто... А потреба в ній виникає не рідше, одного разу на три дні. У місті лише три колінчастих підйомники, на яких можна дістатися куди завгодно. В ідеалі це все має бути в кожній частині, а щоб забезпечити місто, я повинен мати 60 таких частин, сьогодні їх тільки 30. За нормами радіус, який обслуговує одна пожежна частина, повинен бути не більш як три кілометри, а на Харківському масиві цей радіус становить у середньому 10 кілометрів, а то й більше. Це означає, що, доки пожежники доїдуть, згорить більше, ніж ми витратили б на будівництво нової станції, адже основний збиток від пожежі формується в перші 20 хвилин із моменту спалахування. Спасибі Омельченку, він це зрозумів, виділив ділянку і збирається почати там будівництво нової станції.

Автомобілі «швидкого реагування» пожежники змушені були почати створювати самі. Найняли двох тямущих інженерів із КБ судноремонтного заводу, закупили готове шасі, а решту обладнання виготовляють самотужки. Зараз перший експериментальний варіант проходить випробування. Ще один головний біль — радіостанції «Віола», якими оснащені пожежні машини. Їх необхідно повністю замінити: з роками вони втрачають свою потужність і передати-почути інформацію неможливо, а пропущені слова можуть виявитися ключовими.

— Але ж ви повинні бути багатими: люди бояться викликати пожежників: кажуть, якщо помилився — оштрафують? — ставлю провокаційне запитання.

— Дурниці. Ми можемо накласти штраф на підприємство, якщо пожежа там сталася через недотримання правил пожежної безпеки, можемо навіть порушити кримінальну справу за 220-ю статтею, але ніколи не штрафуємо тих, хто викликає пожежників чи власників згорілих квартир. Їх і так уже покарано. Гроші від штрафів, до речі, йдуть до бюджету держави, а не до нашого.

Ще одна приголомшуюча цифра: держава виділила їм аж 13% коштів на наступний рік від необхідного бюджету. Хочете — функціонуйте, а не хочете — не функціонуйте. Чи можна уявити собі, що станеться, якщо служба «01» припинить свою роботу? До того ж пожежникам ще й погрожують. Коли автозаправки, що не відповідають вимогам пожежної безпеки, закривають, Косарю починають телефонувати й тиснути: «Подумайте, ви ще молодий, життя попереду». Або: «Зачекай, ми з тобою розберемося». Він каже, що не боїться, але я не розумію, як можна не боятися в суспільстві, де людське життя легко обривається за 500 доларів готівкою й охороняється законом лише на папері.

Мабуть, риторичним буде нагадування про те, що страшний вогонь Чорнобиля першими прийняли на себе пожежники. Що пожежники-добровольці відвели з-під зруйнованого реактора радіоактивну воду, інакше ми всі загинули б від небаченої сили водневого вибуху. Але вони продовжують вмирати і діставати травми і в наші, нібито «не героїчні» дні. Через нашу неосвіченість.

Наприклад, випадок на вулиці Лютеранській: мешканці останнього поверху обладнали собі комірчину на горищі, і в ній виникла пожежа. Пожежник піднявся на гребінь даху, аби зробити отвір і випустити дим. І в цей час під ним прогоріли дерев’яні грати, і він упав вниз у полум’я. Згорів миттєво. Ще одна людина загинула під час пожежі у квартирі в Дніпровському районі.

Кілька місяців тому була пожежа на Оболоні. Пожежник Сизик у квартирі, з якої неможливо було вийти, поклав на підлогу жінку і закрив її собою. Так вони лежали, доки нагодилися інші пожежники, — у нього шкіра залишилася необгорілою тільки під балоном з повітрям на спині.

Нещодавно в госпіталь із черепно-мозковою травмою і переломами ребер потрапив Віктор Ісаєнко, котрий гасив чиюсь дачу. Стався вибух газового балона, і частина зруйнованого фронтону будинку впала на нього. У Віктора — дружина в декреті, рік і вісім місяців дитині, і зарплата 150 гривень, яку він не отримував уже два місяці. «Чому ви не підете з цієї роботи?» — спитав у нього кореспондент. З-під бинтів долинула тиха відповідь: «Як же я піду, в гарнізоні і так уже людей не вистачає...»

ДЕНЬ ДРУГИЙ

У Самостійній державній пожежній частині №4 я чекаю пожежі, щоб виїхати з хлопцями і побачити гасіння з самого початку до кінця. Моє бажання не викликає у них особливого ентузіазму: «Коли кореспонденти чергують, пожежі зазвичай не трапляються», — з радістю повідомляє мені начальник частини майор Сергій Станіславович Бочковський. «Поживемо — побачимо», — думаю я, оглядаючи приміщення.

Усе тут зроблене руками пожежників і так у всіх частинах: побілка, фарбування, клеєння шпалер, укладення кахлів — це називається у них госпроботи. На Заході, звичайно, немає ніяких госпробіт: там кімнати відпочинку, кімнати психологічного розвантаження, безалкогольний бар, кафе. Тут готують самі, перуть самі. А з якості ремонту видно, що у кожного з них вже є друга спеціальність. Машини обслуговують теж самі: «Ми ж не якісь там буржуї». При цьому щодня у них по 4 години занять: з фізпідготовки, стройової, професійної підготовки. Журнали, оцінки. У спеціальному приміщенні проводиться аналіз кожної пожежі, обговорюються дії бойової обслуги.

Після кількох годин очікування надходить повідомлення про пожежу. Я біжу з іншого поверху сходами, і мені здається, що роблю це дуже швидко, але щойно зайняті господарськими роботами пожежники вже одягнули спецодяг і сидять у машині, яка вже виїхала з гаража. Я застрибую в неї, і через кілька хвилин ми на місці. На подвір’ї дитячого садка тліють кілька гілок. Це зовсім не та пожежа, на яку я сподівалася. Це взагалі не пожежа. Хлопці сміються.

Ми збираємося в альтанці (не всі, звісно, а ті, хто вільні) поговорити про їхнє життя. Розмова спершу не клеїться, але поступово мені вдається їх «розговорити».

Усі вони: Сергій Пашкевич — начальник караулу, Анатолій Салієнко, Віталій Лифар, Анатолій Бобруйко, Олег Хоменко навдивовиж спокійні і розслаблені. Але я вже бачила, що за цим котячим розслабленням така сама котяча внутрішня готовність вмить зібратися, сконцентруватися, оцінити ситуацію і почати діяти.

— Що запам’яталося, запитуєте? Одного разу на дев’ятому поверсі дуже горіла квартира. Ми зайшли в протигазах — біля вікна лежала дитина, під журнальним столиком — жінка. Ми їх винесли: живі залишилися. А наступного дня газети написали, що їх винесли сусіди. І в програмі «Ситуація» так передали.

— Людей шкода. Господарів. Коли вже погасиш, вони всі стоять, немов паралізовані, не знають, за що хапатися. Адже багато хто сьогодні нічого купити не можуть. Це дуже страшно — уявити себе в такій ситуації. Не дай Боже, звичайно...

— Хочу сказати людям: не треба допомоги на кшталт встановлення пожежної драбини. Ми самі все швидше зробимо, це тільки заважає...

— А коли людину по пожежній драбині виводиш, вона за тебе так чіпляється, що й тримати не треба. Знаєте, є така риба-в’юн. Дитина її може втримати в руці, а дорослий — ні. Вже хватка не та. Так от, у людини в такий момент знов ця хватка з’являється...

— Які слова кажуть? Ой, давайте не будемо. Слова бувають різні. Особливо, коли обурюються ті, хто на поверх нижче живе. Ми ж їх заливаємо...

— Найнеприємніше на пожежі — це коли сильний мороз і обмерзлий одяг. Щойно погасили — все миттю крижаніє, руку підняти неможливо. І в цьому одязі ми їдемо назад. І хворіємо, звичайно, ми ж люди...

— І коли пацюки — також дуже гидко. У підвалі гасиш, а вони по тобі бігають, теж рятуються, ох, і відчуття! А одного разу на Горького сміттєзбірник горів, то їх десь півтисячі вискочило: йдеш туди, а вони на тебе зграєю летять...

— І кричать: «Рятуйте!!!» (усі сміються)...

— Якщо кішка сама в порожній квартирі? Та й папуг виносили, цуценят, кошенят — шкода ж. Звичайно, рятуватимемо їх, але ризикувати собою так, як заради людини, — не варто...

— Іще їдучи в машині, вже плануєш, як краще поставити техніку, подати воду. Але найнеприємніше, коли тобі передають по радіостанції, що в квартирі діти. Дітей звичайно ще й жко знаходити, вони завжди ховаються: під ліжко, за холодильник, за шафу. Один хлопчик на маму образився і підпалив її шубу, і сам в цій шафі у кут забився. Ледве врятували...

— Чому ми за 130 гривень ризикуємо життям? А коли за 300? Та життя, мабуть, все одно дорожче. Просто кожний любить свою роботу. Звикаєш до колективу. Для нас дружба, взаємодопомога — не простий звук. А страх. У кожного є свій страх. Коли йдеш туди, про це не думаєш...

— Усе буває. Одного разу автобус загасили і побачили: всередині газовий балончик, як кулька, роздувся. А міг і вибухнути. І люди б загинули наші. Ці балончики і в квартирах є, і в підвалах. Вони дуже небезпечні. Діти ними граються. Візьме дезодорант, зробить дірочку, подсипе чогось, плюне, розбовтає, піднесе сірника... І стане інвалідом...

— Наші люди тримають удома всю, що завгодно. У нас народ такий, господарський. Ви собі не уявляєте, що у людей на балконах зберігається. А якщо гараж є, то й він забитий мотлохом. Каністри з бензином, з різними всілякими сумішами — лаки, фарби, розчинники — все це прекрасно горить і вибухає...

— Напишіть — і все одно триматимуть...

— Взагалі, різні люди бувають ненормальні. Якось викликають: «Дим з вікна, пожежа!» Приїжджаємо — лежить посеред кімнати на залізному листі кабанчик — вони його смалять. До банкету готуються...

— Алкоголь? Борони Боже. Навіщо мені на роботі ризикувати своїм життям? Хіба тільки в свята, дні народження. А щоб після зміни пішов, узяв пляшку «стрес зняти», — таких у нас немає. Я вранці штангу потягаю, якщо треба стрес зняти...

— А коли бомж у підвалі багаття розведе і загориться — також на нього великої злості немає. Хтось же за ці приміщення відповідає. Повинна ж бути якась система, щоб не допускати його туди. А в нас двірники їх туди пускають, щоб вони за них вулиці замітали, сніг чистили...

— За яким принципом людей собі у караул підбираю? Ну придивляюся. Буває, щось подобається, а щось ні. Тоді зважую, чи вдасться людину змінити, виховати в караулі. Чи можна буде на неї покластися... В принципі, можу відразу це визначити... Поки не помилявся...

Психологічна сумісність у караулі — не пустий звук. Коли горить підвал (це найстрашніше: в підвалі немає відведення тепла і диму, людина практично потрапляє в термос, і загасити пожежу там набагато складніше), вони йдуть зв’язані одним тросом. Як альпіністи. Якщо комусь стане погано, інші винесуть його і знову підуть у бій. У Москві Лужков за рахунок бюджету міста збільшив оклад кожного пожежника столиці на 50%. У Москві, до речі, є й пожежні вертольоти. А в нашій столиці європейської держави — на все місто — жодного. І тому переді мною вибір: або чекати пожежі як і раніше в цій одній частині (де ймовірність його дуже мала), або їхати в управління, звідки машиною — не вертольотом — виїжджають для керування гасінням пожежі в будь-який кінець міста, в будь-яку частину досвідчені працівники штабу (але тоді я не побачу гасіння пожежі з самого початку, бо їхати доводиться довше 7 хвилин). Приймаю рішення їхати в штаб. На жаль, чергової зміни штабу на місці не виявилося. Вони виїхали на перевірки пожежних частин. На щастя, незважаючи на пізній час, на місці начальник управління. Правда, він також збирається перевіряти пожежні частини. У нього в машині рація і, звичайно, він відразу ж отримає звістку про пожежу. Я напрошуюся в попутники. І недаремно. Незважаючи на те, що в обох частинах, куди ми поїхали, пожежники вже відпочивали (вони мають право на чотири години сну під час зміни), після оголошення тривоги в одній з частин машини з повністю екіпірованим складом виїхали через 30 секунд, у іншій — через 7. Я дивлюся на годинник і не вірю своїм очам — але це правда.

Близько першої ночі по рації повідомляють про пожежу на Нивках. Горить гараж. Анатолій Михайлович різко розвертає машину, яку він веде впевнено і швидко, й мчить до місця пожежі.

Ми прибули б швидше, але кому в цій країні вдавалося вночі (та й вдень також) вмить розшукати таблички з назвою вулиць і номерами будинків? Чомусь у нас вони ховаються, як ніде в світі. Ось вже видно полум’я. Я підбігаю близько, забувши, що в гаражі може бути машина, і вона може вибухнути (проте її там не виявилося). Незабаром пожежу практично погашено, йде поливання зі ствола «Б» (менш потужний — витрата води 3,5 літра на секунду, є ще ствол «А» — 7 літрів на секунду), щоб не залишилося навіть тліючого вугілля. Я намагаюся поговорити із сусідами, які з’юрбилися навколо, але один із них, побачивши мій диктофон, здавленим голосом сичить жінці, яка надто розговорилася: «Ларисо, все записується!». Ту як вітром здуває.

Приїхала міліція. Зараз представник міліції разом із представником пожежників та господарями з’ясовуватимуть, що згоріло і підраховуватимуть збитки, потім всі троє підпишуться під складеним документом. Міліція зобов’язана також з’ясувати, що це було: підпал чи недбалість. Якщо підпал: заводиться кримінальна справа.

Я йду слідом за Олександром Панченком, оперуповноваженим карного розшуку, до будинку господарів, де ті сплять глибоким сном. На ганку гавкає собака — здається, єдина твереза істота в цьому домі. Від алкогольних випаровувань вмить перехоплює дихання. В будинку немає світла, і в непроглядній пітьмі я не бачу, як їх будять. З’являються дві жінки з хриплими голосами і один чоловік.

— Ми лягли відпочивати, — ледве ворушачи язиком пояснює жінка, — люди ж повинні вночі спати. А машину в оренду здали.

— Ні, гараж здали, — перебиває інша.

— Ні, машину...

— Відключено! — раптом вищить дурним голосом чоловік, роблячи наголос чомусь на останньому складі.

— Одягайтеся, — говорить Панченко, — будете свідчити.

— Хлопці! Ви зрозумійте! Цього не повинно!.. Це відключено.., — продовжує кричати чоловік.

— Яка могла бути причина пожежі? — безнадійно про всяк випадок запитує Панченко.

— Причина? — з готовністю відповідає жінка, — так пам’ятаєте дві доби тому блискавка була. Ось і загорілося...

— Так загорілося ж сьогодні.

— Так, сьогодні, о другій ночі... А вже є друга? — повертається вона до мене?

— Ні, зараз лише початок другої...

— А, ну тоді не знаю...

— Ну, гаразд, виходьте, — махає рукою Панченко вже із ганку. — Де ваш чоловік?

— Чоловік, чоловік, іди сюди! Іди сюди, козел... — чую я за спиною.

ДЕНЬ ТРЕТІЙ

Субота. Прокинувшись вранці й прокрутивши в голові вчорашній вечір, я дійшов висновку, що пожежа в гаражі — це зовсім не те. Але я вже домовилася зустрітися з друзями. У розпал трапези за веселим столом мене раптом наздоганяє впевненість у тому, що саме зараз відбувається найважливіша пожежа в моєму житті. Я вискакую на вулицю, зупиняю машину і їду в штаб.

Виявляється, ніде не горить. І горіти не буде, — повідомляють мені, — саме тому, що «кореспондент приїхав». Чергова зміна штабу їде в Бортничі. Я з ними. Якщо трапиться пожежа, їм передадуть по рації. Але тільки дорогою я дізнаюся, куди їду. Вночі вбили людину, спалили машину. Коли щось горіло, пожежники зобов’язані приїхати і розібратися, це також їхня робота.

Слідча група вже на місці: приблизно десять машин, майже сорок чоловік. Від машини залишився лише обгорілий скелет, упізнати в ньому «Опель» 1997 року неможливо. Хтось із місцевих жителів вже встиг зняти колісні диски, всі чотири і один із запасного колеса: їх акуратно склали осторонь, але вивезти не встигли. Виявляється, їх можна «штовхнути» по 50 гривень за штуку. Наявність у кількох кроках трупа, який лежить ногами в калюжі, «підприємців», мабуть, не збентежила.

Пожежний експерт із науково-дослідної лабораторії читає по тому, що залишилося від машини, як по розкритій книзі: де облили, як підпалили, звідки дув вітер, яке скло було відкрите, яке закрите тощо. Він говорить практично без пауз. Якими досвідом і знаннями треба володіти, щоб побачити всю цю інформацію там, де необізнаний не побачить просто нічого!

...Хтось похмуро вже вкотре по телефону викликає «труповозку», а вона все не їде. Мрячить дощик. Я йду до штабної машини і десь за годину ми їдемо.

На душі бридко і хочеться додому. Я вже одягла чиюсь пожежну куртку — мені холодно, але начальник зміни штабу повинен перевірити дорогою декілька частин. Для нього це один із буденних епізодів, не більше.

Я крокую перед спорудою пожежної частини, підходжу до групи пожежників: серед них звідкись з’явився боєць підрозділу «Беркут». Один із пожежників протягує руку до його одягу, мацає тканину. «Так, у вас матерія краща за нашу», — з відтінком легкої заздрості говорить він. І я нарешті усміхаюся...

ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Сьогодні свято. Мого ентузіазму ще не поменшало: адже в свято люди особливо необережні. Я сиджу в кімнаті штабу і, звичайно, заважаю їм: адже навіть якщо не треба виїжджати на пожежу, в них маса паперової роботи з приводу минулих пожеж. Начальник зміни Олександр Коновалов гасив пожежу на станції метро «Лук’янівська», і стан нашого метро викликає в нього серйозні побоювання.

— Всі наші глибинні станції, типу «Арсенальної», «Університету», просто пастки. Висота приблизно 150 м — як три шістнадцятиповерхових будинки. Якщо трапиться там пожежа — це просто катастрофа. Адже швидкість і висота підйому диму випереджає працюючий ескалатор, а ескалатори, швидше всього, автоматично відключаться. Система димовидалення в нашому метро безнадійно застаріла, вона не відповідає сучасним вимогам. Відтоді, як станції будувалися, значно збільшився вантажопотік, але ж нічого не змінилося. Люди, якщо трапиться не дай Боже пожежа, просто почнуть задихатися від диму, якщо не горіти у вогні, й ми фізично не зможемо їх винести: адже наші застарілі дихальні апарати розраховано на дуже короткий час роботи — встигаєш лише спуститися, декілька хвилин попрацювати і піднятися. А фізично винести стільки людей на таку висоту? Адже в усьому світі метро йде або зверху, або близько до поверхні. Крім того, кабелі в тунелях не відповідають нормам, вони токсичні й під час горіння виділяють отруйні речовини. Найстрашніше — пожежа на глибинних станціях. Ми до цього практично не готові.

Я раптом несподівано яскраво уявляю собі цю картину: дим і люди, які задихаються, кидаються в паніці. І я серед них — метро мій улюблений вид транспорту. До мене щось починає доходити: я вже не хочу великої пожежі, навіть для своєї статті. Взагалі пожежі не хочу.

Р.S. За декілька днів я поїхала відпочивати. Приїхавши, вранці прокинулася від запаху гару і диму, вибігаю в коридор. Хочте вірте, хочете — ні, але в нашому корпусі — пожежа...

ДОВIДКА «ДНЯ»

В світі щорічно відбувається 5,5 млн. пожеж, тобто щоп’ять секунд десь щось горить.З початку 1998 року до першого вересня в Україні сталося 21669 пожеж, 22424 людини врятовано, 1077 загинуло, з них 69 дітей. Збитки від цих пожеж становлять 12825300 гривень.Поради «Дня», отримані від пожежників

1) Не встановлюйте телевізор біля батареї опалювання, в меблевій стінці, внаслідок чого він погано охолоджується (відбувається розрив і загоряння оболонки електронно-променевої трубки після потріскування і появи синюватого диму).

2) Не паліть у ліжку, якщо ви палите на балконі, — загасіть недопалок, раніше, ніж кинути його вниз: недопалок, що горить, може залетіти до ваших сусідів, так само як і чийсь недопалок може залетіти до вас.

3) Не робіть із електропроводкою та електроприладами нічого того, що ви не дуже вмієте робити — це в майбутньому може стати причиною пожежі.

4) Якщо на поверхню, по якій ви йдете, впав оголений провід, і вас починає трусити, не робіть наступного кроку — вас може вбити. Треба просуватися вперед повільно, так, щоб ноги весь час торкалися одна одної.

5) З будь-якої дуже задимленої кімнати можна вибратися, якщо лягти на підлогу і повзти — внизу більше повітря.

6) Не біжіть від вогню туди, де багато диму — він ваш перший ворог, дим сліпить і душить, він дуже токсичний, гарячі гази можуть також обпалити легені.

7) Не стрибайте з вікон: починаючи з четвертого поверху кожний другий стрибок — смертельний. Якщо вибратися з квартири вже неможливо, слід протриматися до прибуття пожежників у ванній кімнаті, затикаючи в щілини і вентиляційні ходи мокрі ганчірки, поливаючи водою двері.

№238 11.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»