Довге відлуння...

Неприємна річ — ставити крапки над «і» тоді, коли їх ставити не дуже хочеться, бо йдеться про людей, котрі вже зробили і, напевно, зроблять іще чимало цінного (ба, враховуючи сьогоднішні російські обставини, навіть безцінного) для своєї країни. Проте, як говорив Аристотель, хоча Платон та істина мені однаково дорогі, я обираю істину.

Отож, на жаль, не так усе просто із дискусією — чи то конфліктом (у тому, що відбувається цими тижнями у мас-медіа, є риси й першого, й другого) між авторами «Дня» та Олексієм Венедиктовим і Матвієм Ганапольським. Ситуація зовсім не зводиться до «звичайного нерозуміння контексту» з боку російських ліберальних журналістів, тим більше — до «непрофесіоналізму» чи «надміру патріотизму» (чим дорікають журналістам українським їхні колеги з Москви). Якби ж то! Але про все по порядку.

Я уважно перечитав розшифровку інтерв’ю Олексія Венедиктова з міністром закордонних справ уряду Азарова — Костянтином Грищенком. Саме «міністром уряду Азарова», а не «міністром України». На моє переконання (а свободу переконань гарантує та Конституція, об яку постійно й демонстративно витирає ноги чинна влада), не є легітимними ані нинішній уряд (бо 2010 року він був сформований неконституційною «коаліцією», фракції-учасниці якої складали парламентську меншість), ані нинішня «тушкована» парламентська більшість (на голосуваннях вона регулярно дає 240 — 250 голосів «за» при фізичній наявності в залі засідань 150 — 170 депутатів), ані Конституційний Суд (після того як він, усупереч усім традиціям світового конституційного права, скасував ухвалені 2004 року зміни до Основного Закону й навіть не вибачився перед народом, оскільки цілих шість років перед цим рішенням любесенько «не помічав» цієї ситуації й працював із «незаконною» Конституцією). Отож не маю жодної симпатії до міністра Грищенка, як і до інших урядовців і депутатів із провладної коаліції. Валерій Балаян слушно нагадав читачам «Дня» про впровадження Україною після війни на Закавказзі 2008 року кримінальної відповідальності за подвійне громадянство — а чому ж міністр Грищенко не сказав про це російським слухачам? Не знав чи хотів зайвий раз прогнутися перед «старшим братом»? Утім, не має значення. Бо Олексій Венедиктов, як видається, жорстку тональність щодо нього обрав, зовсім не керуючись мотивами викриття недемократичної, м’яко кажучи, сутності того уряду, членом якого є Грищенко.

Інакше кажучи, ліберал Венедиктов (будемо сподіватися, що підсвідомо) обрав жорстку тональність стосовно Грищенка тільки тому, що адміністрація Януковича —Азарова надто повільно здає Росії українські інтереси.

Ось одна з реплік Олексія Венедиктова у розмові з Грищенком: «Казалось, что с приходом администрации Президента Януковича отношения слегка очистятся от политической идеологической политики, начнутся более, скажем так, приземленные, реалистичные. Так, во всяком случае, многие верили. История с Керченским проливом бросает нас назад, в историю Тузлы, в те события. Я знаю, что ваша встреча с министром Лавровым в Одессе... вы там будете пытаться «пилить» Керченский пролив.

Вряд ли получится, но все-таки хотелось понять, в чем главный гвоздь, который Россия и Украина, две большие страны, вот этот ржавый гвоздь не могут выдернуть... Я знаю, что позиция Украины, и вы это не скрываете, заключается в том, что граница должна проходить по старой административной, советской административной границе. При этом РФ считает, что тогда теряет 90% своих финансовых и прочих возможностей, плата за проход, проезд, провоз багажа... корзинка, картонка, собачка...»

Звернули увагу, де вельми компетентний ліберал Венедиктов без тіні сумніву озвучив на 100% брехливу позицію російської влади? «Старая советская административная граница». Не були кордони між союзними республіками, з погляду державного права, адміністративними! «Союзная республика — суверенное советское социалистическое государство, которое объединилось с другими советскими республиками в Союз Советских Социалистических республік» (ст.76 Конституції СРСР 1977 року). «Территория союзной республики не может быть изменена без ее согласия» (ст. 78). «Союзная республика определяет свое краевое, областное, окружное, районное деление и решает иные вопросы административно-территориального устройства» (ст.79). От де адміністративні кордони слід шукати — на рівні областей та інших одиниць адміністративно-територіального устрою республіки, а не на рівні союзних республік. Ясна річ, нинішня російська влада розглядає СРСР як «велику Росію», від якої посміли відпасти і вимагати якихось своїх прав різні там республіки, звідси й «адміністративні кордони». Але чим у цьому питанні ліберал Венедиктов принципово відрізняється від «ліберал-демократа» Жириновського?

І якби ж то тільки у цьому питанні...

Дуже добре, що «День» подав фрагмент ефіру «Эха Москвы» від 8 червня 2011 року, коли Олексій Венедиктов із непідробленим захопленням розповідає про одеського митрополита Агафангела. Мовляв, людина харизматична, самостійна в поглядах, яскравий діяч, здатний вивести людей на площу... Але ж коли хтось каже: «Який Євросоюз? — це все фашисти», то не харизмом такої людини захоплюватися треба, а негайно вести її до психіатра, вона вкрай неадекватно сприймає світ і становить суспільну небезпеку. Коли ж релігійний діяч каже — «наша Батьківщина СРСР» — він є христопродавцем, оскільки в Радянському Союзі навіть невинний інтерес молоді до церковних обрядів та релігійної філософії жорстоко карався, а більш серйозні спроби жити за християнськими принципами навіть у 1970 — 1980 роки для багатьох оберталися ув’язненням у таборах. Коли ж церковний ієрарх відмовляє у благословенні своїм парафіянам з суто політичних причин, то тут навіть слова належні знайти важко. Та що дивного — призначений на свою посаду ще за радянських часів Агафангел є номенклатурником високого рангу, а конкретно — номенклатурою секретаріату ЦК КПРС (з цього приводу див. знамениту «Номенклатуру» Михайла Восленського). Якщо Венедиктов так щиро захоплюється подібним персонажем, то він і справді такий самий ліберал, як Володимир Вольфович. До речі, Гітлер і Сталін також були яскравими, харизматичними особистостями, вони теж могли вивести на площі людей, і вони також ненавиділи Європу...

На жаль, Венедиктов не самотній. Московським системним лібералам (так їх звуть ті російські демократи, які не марять відновленням імперії) симпатична в Україні саме та публіка, яка дивиться в рота «кремлівським чекістам». Яка деградація у порівнянні з академіком Сахаровим та його найближчими соратниками! До нуля, а то й до від’ємних величин.

Хоча така настанова десь зрозуміла. Євген Євтушенко писав ще 1981 року:

«Бардак в любой стране грозит обвалом
хотя бы тем, что в чреве бардака
порой и мягкотелым либералам
с приятцей снится сильная рука.

Потом, как будто мыслящую кильку,
за мягкотелость отблагодаря,
она берет их, тепленьких, за шкирку
и набивает ими лагеря».

Воно, начебто, часи й не ті, але скільки в сьогоднішній Росії політичних в’язнів? І скільки їх уже з’явилося в Україні за «реалістичної» адміністрації Януковича? На наших очах відбувається русифікація України — не тільки в сенсі, сказати б, філологічному, а й у сенсі політично-поліційному. Поки що маємо рештки тих свобод, які були нами здобуті за минуле двадцятиліття і, ширше, за ціле століття — а що далі? Оновлений малоросійський «совок», де не буде жодного українського за духом і стилем розмовного радіо, натомість втішатимемося дозволеним кремлівською «сильною рукою» «Эхом Москвы в Украине»?

Загалом маємо те, що маємо: російський лібералізм так і не зміг відповісти на засадниче для нього запитання, яке сформулював ще уславлений соціолог Макс Вебер далекого 1906 року, — на запитання про ставлення до проблеми української свободи. А якщо відповіді немає, то й сам лібералізм у Росії може існувати чи то в маргінальному, чи то в «системному вигляді» — як тінь, як слухняне відлуння автократичної влади.