ДОВIДКА «Дня»

Уперше принцип відкликання народних обранців було зафіксовано в історії Стародавнього Риму, хоча реально він використовувався ще в Стародавній Греції як форма відповідальності виборних осіб за порушення законів під час своєї діяльності на своєму посту. Тільки в Стародавній Греції імперативний мандат більше застосовувався як санкція за реальні порушення, а в Стародавньому Римі він перетворювався на інструмент розправи над політичними опонентами — зокрема, Цицерона, таким чином, було позбавлено звання консула за свої виступи проти тріумвірату Цезаря, Помпея і Красса. Подальший розвиток імперативний мандат дістав уже в Середні віки, коли формувався інститут самоврядування великих міст. Зокрема, це стосувалося не лише членів магістрату, але й суддів, посади яких були виборними. Часто це покарання шляхом усунення з посади було, власне, формою остракізму для неугодних міській еліті посадових осіб. Але формально імперативний мандат був формою відповідальності за невиконання обов’язків.

Подальший розвиток ідеї відкликання депутатів і інших громадян з виборних посад отримала під час Паризької комуни 1871 року, коли й було її запроваджено з тієї причини, що інші форми відповідальності не влаштовували революціонерів, коли державна система Другої імперії завалилася після програшу Францією війни з Прусією. Взагалі, ця форма відповідальності стала популярною в часи соціальних потрясінь, коли руйнувалися традиційні основи державності, а норми права просто не спрацьовували — імперативний мандат, зокрема, використовувався під час громадянської війни 1917—1921 рр. у Росії. 1871 року імперативний мандат був виражений у його класичному вигляді — Комуна, власне, ліквідувала поділ гілок влади на законодавчу, судову та виконавчу, і всі уповноважені, яких посилали до Національних зборів, мали наказ від своїх виборців виконувати їхні вимоги, і могли бути відкликаними в будь- який час за найменше порушення. Цей наказ і називався імперативним мандатом.

У правових системах країн світу цей принцип не прижився, оскільки конфліктував із принципом національного представництва, згідно з яким кожен депутат виражає не волевиявлення конкретних виборців, які проголосували за нього, а волевиявлення всіх громадян країни. Тому відкликання депутатів вважається порушенням прав виборців і не внесене до жодної з сучасних європейських конституцій (щоправда, Україна — окремий випадок, про що будемо говорити нижче).

У радянському державному праві такий принцип також був, і походить він із марксистської правової доктрини, яка розглядає державу і право як надбудову над класовим суспільством. Право служить тут засобом примусу в процесі протистояння вищих і нижчих шарів суспільства. Для того, щоб зламати існуючу систему, потрібно було зняти поділ влади та прибрати принцип національного представництва (який не відповідав потребам визискуваного класу), не рахуючи повалення старої влади та руйнування економічної системи держави... У тому числі це робилося шляхом запровадження імперативного мандата, який перетворював три гілки влади на одну універсальну, яка й судила, і видавала закони, і виконувала їх.

Але це було ефективним лише в перший рік після більшовицького перевороту, коли потрібно було швидко поставити під контроль місцеві Ради та позбутися опозиції там. Працівники ЧК примушували місцеве населення до написання «добровільних» вимог відкликати делегатів від партій есерів і меншовиків до цих рад. Так майже за півроку було вирішено проблему представництва опозиційних партій у місцевих радах (хоч у разі неефективності даної міри застосовувався ще й розпуск органів місцевого самоврядування за звинуваченням у «контрреволюційній діяльності»). Але коли ця проблема перестала існувати й більшовики стали контролювати всі Ради, тоді імперативний мандат став, власне, простою формальністю — як і право республік на вихід із союзної держави. Право відкликання депутатів було зафіксоване в першій радянській конституції 1918 року, але не було самої процедури відкликання. Імперативний мандат дістав подальший розвиток у конституції СРСР 1977 року і в Законі «Про порядок відкликання депутата Верховної Ради СРСР» 1959 року. Депутата можна було відкликати за невиконання обов’язків і порушення законодавства СРСР. Проте таких випадків практично не було і тому імперативний мандат як був, так і залишився декоративним принципом у системі державного права СРСР.