Друга хвиля

«Ласкаво просимо до найбільшого і найуспішнішого альянсу в історії». Такими словами держсекретар Сполучених Штатів Америки Колін Пауелл привітав вступ семи нових держав до НАТО. «Щасливцями», яких було зараховано до Організації Північноатлантичного договору, стали Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Болгарія, Словаччина та Словенія. Американський президент Джордж Буш згадав, що коли було створено НАТО, сім нинішніх новачків були полоненими імперії. Тепер, за його словами, вони стали повноправними членами Альянсу.

Отримати членство в НАТО — отримати для себе безпечне життя. Відтепер 26 держав світу взяли обов’язок захищати одне одного, жити за однаковими демократичними принципами та сприяти поширенню стабільності у світі. Десять членів Альянсу — представниці колишнього соцтабору. Три з них безпосередньо були частиною Радянського Союзу. Ще п’ять років тому вступ Польщі, Чехії та Угорщини до Альянсу багатьма коментувався як поворотна подія в новітній історії. «Друга хвиля» розширення НАТО сприймається вже як природний, у чомусь навіть буденний процес. Таке сприйняття частково позначилося й на самій церемонії прийому. П’ять років тому цей захід відбувався на ювілейному саміті НАТО у Вашингтоні (Альянс тоді святкував свою 50-ту річницю). Цього разу «приєднавчу» церемонію вирішили провести скромно, формалізовано (хоч спершу було заплановане її проведення під час Стамбульського саміту НАТО).

Не всім, однак, прийшлося до душі друге розширення Альянсу. Російськi політики досить нервово, а подеколи нестримано агресивно коментували приєднання нових держав до НАТО. За словами керівника комітету Думи з міжнародних справ Костянтина Косачева, Росія може бути «спровокованою на заходи у відповідь». Про один із таких заходів недавно говорив міністр оборони Росії. «Якщо НАТО буде й надалі триматися своєї наступальної військової доктрини, тоді військове планування і принципи військового будівництва, у тому числі в ядерній сфері, будуть адекватно переглянуті», — зауважив він. Колишній головнокомандувач ВПС Росії Анатолій Корнуков узагалі шокував своєю заявою: «Потрібно вживати рішучих заходiв. Зокрема й відносно літаків Альянсу. Порушив кордон — збивати та й усе, не розмірковуючи (в оригіналі — «не рассусоливая»)». Так дратівливо у Москві коментують початок патрулювання повітряних кордонів балтійських держав літаками НАТО. Те ж відбувалося і п’ять років тому. Лунали такі ж погрозливі заяви. Однак тоді були дещо інші обставини. Приєднання Угорщини, Польщі та Чехії відбувалося на фоні бомбувань Югославії, які «заморозили» на певний час відносини Москви та Брюсселя. Сьогодні Росія сама позиціонує себе як важливого партнера Альянсу. Рівень її співпраці в окремих сферах глибший, ніж його має наразі Україна, яка прагне повноправного членства в НАТО. Невже в Росії не розуміють протиріч між власними зовнішньополітичними діями і деклараціями? Усі останні російські заяви скидаються більше на тенденційну гру в патріотизм без будь-яких на те переконливих підстав. Той самий Сергій Іванов під час Мюнхенської конференції з питань безпеки лише кілька місяців тому заявляв, що НАТО не становить жодної небезпеки Росії.

Російська лінія поведінки заслуговує на увагу не лише з позицій відвертої непослідовності. Не виключено, що Москва вживатиме всіх можливих заходів, аби перешкодити подальшому зближенню України й НАТО. Російська преса якраз звертає увагу на те, що Росія «втратила» балтійські держави, але вона не повинна миритися з тим, що може також «втратити» ще й Україну і Грузію. Коли кілька тижнів тому Верховна Рада ратифікувала Меморандум про взаєморозуміння між Україною і НАТО щодо підтримки операцій військ Альянсу, то в мас-медіа було одразу «запущено» негативну позицію невідомого джерела про занепокоєння з цього питання МЗС Росії. Щоправда, на офіційному рівні посол РФ Віктор Черномирдін назвав ратифікацію документа «внутрішньою справою» Києва.

У НАТО дипломатично ставляться до всіх демонстративних закликів Росії. Намагання Москви мати «право вето» розширення Альянсу жодним чином не вплинули. Цілком очевидно, що не увінчаються успіхом і можливі зусилля Кремля із блокування інтеграції України до НАТО. Однак у цьому випадку дуже багато залежить від самого Києва, від здатності влади протистояти російським лобістам всередині країни. У цілому Брюссель досить схвально ставиться до всіх кроків України на інтеграційному напрямку, однак звертає увагу на необхідність проведення демократичних виборів президента цієї осені. Саме в передвиборний період можна очікувати різного роду «ексцесів» у зближенні з НАТО. Противники євроатлантичної інтеграції не погребують жодними засобами, аби зіпсувати шанси України на зближення з Альянсом. Проблеми з мас-медіа, антизахідна істерія випади проти впливових представників Заходу, здається, створюються просто спеціально, аби викликати прогнозовану критичну реакцію в столицях країн НАТО і ЄС. Ще кілька скандальних ситуацій і від векторів зовнішньої політики залишиться єдиний — східний. Кому це вигідно?