«Духовний суверенітет»

У процесі підготовки «Універсалу національної єдності», а саме в пункті 12, обговорюється одна з найбільш болючих і складних наших проблем — проблема українського православ'я. Вийшло так, що — з першого дня Незалежності України — українське православ'я стало дуже помітним чинником політики. До речі, я впевнена, що якби тоді — на початку 90-х не відбулося розколу православ'я на три ворогуючі церкви, це було б зроблено пізніше, можливо навіть сьогодні. Тому що Москва — світська і духовна — раніше українців зрозуміла вагу і роль православної церкви у новітній політичній історії України.

Ні для кого не секрет, що боротьба за збереження під своїм впливом Української православної церкви являється одним із важливих напрямів російської державно-церковної політики. І це не тільки повне підпорядкування Української церкви Московській. Головне полягає у тому, що вслід за церквою, як на мотузці, до Москви має повернутися вся Україна, без якої, як сказав один мудрець, не може бути великодержавної Росії. І тому ця «велика мета» — збереження УПЦ в лоні Московського патріархату виправдовує все, всі найбільш несмачні політичні засоби — брехню, інсинуації, висадки «десантів-проповідників», підкупи і шантаж духовних осіб.

Але повернемося до нашого Універсалу. Його обговорення продовжується, і на третьому місці за складністю (й, додамо, за важливістю), зразу після неузгоджених проблем НАТО та МОВИ, стоїть РЕЛІГІЙНЕ питання. Аби підкреслити складність та гостроту обговорення, варто сказати, що проти обговорення православної проблеми вже встиг виступити архієпископ Митрофан — керуючий справами Української православної церкви Московського патріархату. Неабиякий галас підняли також московські процерковні ЗМІ. Всі вони мають один і той же фарисейський аргумент — тезу про невтручання держави у справи церкви. (Цікава складається ситуація — москвичі активно втручаються в чужі справи заради невтручання.)

Не зупиняючись на деталях, зробимо дуже короткий екскурс в історію православ'я. Склалося так, що вся його історія, починаючи з часів Костянтина Великого, тобто з IV ст., формувалася і опікувалася спочатку візантійськими імператорами, а пізніше — керівниками держав, у яких знаходилися помісні церкви. Ця традиція була продовжена Сталіним та його наступниками; вона, в цілому, зберігається Кремлем і сьогодні. І коли йдеться про дійсно важливі справи, в яких церковні інтереси пересікаються з державними, Російська церква завжди робить те, чого вимагає від неї держава. Це так звана славетна симфонія «Церква— Держава». Досі від цієї схеми змогли відійти тільки церкви російської діаспори.

У цьому історичному аспекті намагання Президента України не те що підчинити собі — не про це говориться! — а тільки унеможливити відверті та брутальні втручання Московської патріархії в українські церковні справи, фарисейськи розцінюється як втручання в справи церкви. Між тим, йдеться тільки про усунення із життя православ'я політичних втручань іншої церкви — Московської. Саме це розуміє український президент, коли говорить про необхідність «духовного суверенітету» для України. Йдеться про церкву, яка б не керувалася із-зовні та яка б переймалася інтересами свого народу, своєї держави, а не закордонних покровителів. Це може трапитися тільки після утворення єдиної Помісної української православної церкви.

Які шанси на це сьогодні? Не дуже блискучі, але є. Згадаємо кілька позитивів. По-перше, попри кількісну перевагу УПЦ Московського патріархату за кількістю парафій, статистика, всеукраїнські опитування свідчать, що більшість православних знаходиться на боці Київського, а не Московського патріархатів. Якби Константинопольський патріарх зумів посприяти нашим церковним справам (він, як Вселенський, має на це право), то, безумовно, значна частина УПЦ МП перейшла б у юрисдикцію Київського патріархату. А ті, що зберегли б вірність Московському патріархату, могли би спокійно і законно бути членами російської церкви. Є ще одна ознака того, що значна частина членів УПЦ МП утримується там не своєю волею.

Дані, заслуговуючи на довіру, показують, що значна частина єпископату УПЦ МП — приблизно 30% — аж ніяк не тішиться перебуванням у Московській церкві та при першій безпечній нагоді хотіла би стати українськими єпископами. Це, головним чином, єпископи, не залякані натяками на їхню діяльність за часів радянської влади. З часом таких єпископів має ставати все більше.

Цікавим проявом релігійного життя нашого часу є поведінка Комуністичної партії України, яка, попри всі вчення всіх вождів пролетаріату, стала на захист російської церкви в Україні. Загалом, УПЦ МП має дещо особливу паству. Публічно за неї виступають такі групи людей: по-перше, комуністи; по-друге, дуже старі й дуже бідні парафіяни (головним чином, жінки), з яких формуються численні хресні ходи (наприклад, у день пам'яті святого царя імператора Миколи II), а до того — значна частина наших малих і великих олігархів, у тому числі й тих, хто належить до вищих ешелонiв влади. Як на мене, то це дивне, ненатуральне й підозріле поєднання.

А щодо втручання Президента, то він підкреслив, що «Універсал національної єдності» не дає переваги жодній конфесії, жодній церкві, і в цьому полягає його сила. «Але нам, — сказав Президент, — треба порушувати це питання, бо не маючи духовної єдності, важко говорити про якусь іншу єдність... Якщо ми говоримо про єдність у суспільстві, то необхідно говорити і про єдність духовну... Аж ніяк не йдеться про зменшення свободи віросповідання».

Насамкінець зазначимо, що УПЦ привертає особливу увагу політиків не тільки тому, що це історична церква України, і не тому, що це така вже велика церква (сьогодні в Україні православних усіх трьох церков трохи більше 50%), а саме через те, що через неї, тобто через православну церкву, пролягає дорога в два різні напрямки — або назад до Росії, або — у західну спільноту.