Двобій капіталізмів

Словосполучення «непопулярні реформи» знову, як і за часів спершу прем’єрства, а потім президентства Леоніда Кучми, гуляє Україною. Ба більше: схоже, що широкий загал до нього вже дещо призвичаївся, учасники різноманітних телешоу хвацько відповідають на запитання — а хто з чинних політиків найкраще проведе такі реформи в Україні, хто зробить це швидше й ефективніше за інших?

Одне слово: непопулярні реформи стають (чи вже стали) популярними. Тим більше, що економічна ситуація об’єктивно вельми складна і має тенденцію до погіршення; вона хоч-не-хоч потребує нестандартних виходів.

І суспільство вже заколисане словами про те, що без непопулярних реформ буде значно гірше, ніж нині. Може статися дефолт, катастрофа, колапс економіки, політичний розпад держави, втрата зовнішніх ринків... Тож, якщо перефразувати вислів брежнєвської доби, нехай будуть навіть непопулярні реформи, тільки б не було війни.

Насправді «непопулярні реформи» в українському виконанні досі й означали саме війну — з народом, з країною, з її перспективами розвитку, з усією, власне, цивілізацією — тільки не те, що зазвичай вкладається у ці два слова в кризових економіках. Бо ж у чому суть таких реформ, якщо коротко?

По-перше, в істотному скороченні державних витрат. Але не механічному, а змістовно ефективному, залежно від ситуації — тимчасовому чи постійному, у наведенні жорсткої бюджетної дисципліни.

По-друге, у різкому посиленні боротьби з корупцією й у реальній детінізації економіки, у заохоченні та примусі сплачувати податки.

По-третє, у стимуляції найманих працівників і бізнесменів більше працювати (серед іншого й за рахунок збільшення пенсійного віку) і вкладати вільні кошти у першу чергу в розширення виробництва.

По-четверте, у підтримці зростання експорту, а водночас і внутрішнього ринку за рахунок зусиль національного товаровиробника.

По-п’яте, зазвичай у відчутній (але не обвальній) девальвації національної грошової одиниці з метою пожвавлення експорту та обігу грошей.

Ясна річ, це не вичерпний комплекс заходів, але й цього списку достатньо.

Непопулярність подібних реформ зрозуміла — навіть такий теоретично підтримуваний майже всім суспільством захід, як боротьба з корупцією, при втіленні у життя для багатьох перетворюється на щось дражливе і неприємне. За прикладами далеко ходити не треба: у Грузії фактично зліквідували корупцію у дорожній поліції. І що? Багато хто незадоволений: ну випив вина — то хіба це причина платити чималий штраф, а то й прав на якийсь час позбутися? Раніше дав поліцейському в лапу, і все, а тепер... Тим більше незадоволена творча інтелігенція: раніше доцент N міг зателефонувати професорові S і сказати: слухай, тут мій племінник до тебе у виш вступатиме — ти вже придивися за хлопцем, а за мною не пропаде. Нині ж уся подібна вага професорських і доцентських дипломів перетворилася на нуль, отож в опозиції до Саакашвілі бачимо чимало знаних інтелектуалів та митців, чиї імена у таких звичних далеко не тільки для грузинів оборудках тепер ніщо...