«Дилема ув’язненого»
Дана ситуація дуже нагадує тактичний прийом, що використовується у спринтерських велогонках, так званий «сюрпляс», коли гонщик зупиняється і поступається лідерською позицією своєму конкуренту. Але й конкурент «не ликом шитий» і в свою чергу пригальмовує. Хто виявиться більш терплячим, хто кого «перестоїть», той займе більш вигідну позицію.
Чи не правда, дуже нагадує нинішню ситуацію у Верховній Раді? І поки помітних ознак зміни тактики не спостерігається. Де ж вихід із тупика спікеріади? На якій основі можна шукати компроміс? Знову тасувати прізвища з урахуванням їхньої фракційної належності?
На даний момент озвучуються відразу декілька варіантів виходу з кризи.
Найпростіший — поступове розширення альянсу «Єдина Україна» — СДПУ(О) за рахунок позафракційних парламентаріїв та депутатів із «четвірки», які вагаються. Нині у пропрезидентських фракцій 209 парламентських багнетів, ще потрібно приблизно 20, щоб вийти на параметри більшості. Але чи вдасться це зробити? І скільки часу піде на збирання решти голосів? Відповіді на ці запитання поки немає. А сумнівів стосовно реалізованості даного варіанта досить багато.
Інший варіант, що лежить на поверхні, — домовленість мега-фракцій («Єдиної України» та блоку Віктора Ющенка) між собою, або однієї з них — із комуністами. Але якби все було так просто, то вони вже домовилися б.
Відносини між цими трьома парламентськими гравцями дуже добре аналізуються за допомогою хрестоматійної моделі «дилема ув’язненого», що широко застосовується у західній політології. Суть її така. Двох людей, обвинувачених у злочині, арештовано. Доказів проти них небагато, і головна надія слідства — добровільне зізнання. Арештовані сидять у різних камерах і не можуть узгоджувати свої дії. Якщо ув’язнені не признаються, вони отримують відносно невелике покарання. Ця ситуація мовою теорії раціонального вибору називається досить мудро «точкою позитивного еквілібріуму». У цьому випадку обидва «ув’язнені» зуміли, не домовляючись, знайти спільний інтерес і спільно виграли, досягши оптимального для обох результату. Якщо один признається, а інший — ні, то перший отримує мінімальний строк, а другого покарають сповна. І, нарешті, якщо признаються обидва — то кожен із них отримує великий строк. Остання ситуація називається «точкою негативного еквілібріуму» — обидва ув’язнені, проводячи егоїстичну лінію поведінки, спільно програють.
Політичні гравці найчастіше керуються саме логікою раціонального егоїзму. Хоч на відміну від «ув’язнених» з теоретичної задачки, у них є можливість домовлятися. Але сила політичного егоїзму і недовіри до партнерів по переговорному процесу настільки велика, що наші парламентські гравці знову і знову скочуються до «точки негативного еквілібріуму». Саме тому найпростіший варіант і не спрацьовує. Не в останню чергу ще й тому, що відсутня прийнятна формула для досягнення компромісу.
Враховуючи цю обставину, деякі прагматичні учасники спікеріади заговорили про розширення «пакета», що є предметом парламентських торгів. Справді, кількість комбінацій у «пакеті керівного тріумвірату» Верховної Ради обмежена. Для того щоб компенсувати жертву спікерського поста, потенційному партнеру необхідно запропонувати не тільки пост першого віце-спікера (або навіть обох заступників разом, що для фракції принципово не міняє суті справи), а щось іще. Наприклад, пост керівника апарату Верховної Ради. Адже треба ще щось залишити і «молодшим партнерам».
Потенційно, це перспективний шлях вирішення протиріч, що склалися у процесі спікеріади. Але й у цьому випадку є серйозні проблеми. Якщо керівництво фракцій сперечається стосовно місць у президії Верховної Ради, то ледь чи не половина «рядових» депутатів мріє про керування тим або іншим парламентським комітетом і не горить бажанням віддавати «кровне» конкурентам.
На фініші першого парламентського тижня новим словом у спікеріаді став так званий «великий пакет», висунений на обговорення «Нашою Україною». У Договорі про спільні дії у Верховній Раді четвертого скликання, ініційованому блоком Віктора Ющенка, пропонується домовитися не тільки про три керівні пости у Верховній Раді, але й розподілити між договірними сторонами всі парламентські комітети, а також пости в органах, що формуються Верховною Радою. І найголовніше — згідно з договором партнери не просто «нишком» розподіляють між собою посади у керівництві різноманітних владних органів, а створюють парламентську коаліцію і реалізовують спільну законодавчу програму. Її кардинальна мета вражає — реформування всієї системи влади в країні. Загалом «великий пакет» виглядає респектабельно та принадно, але… нереалістично.
Практично неможливо уявити, щоб про спільні законодавчі дії в економічній сфері домовилися комуністи і великі підприємці з «Нашої України». Можна припустити, що опозиційна четвірка прийде до згоди у питаннях реформування політичної системи, хоч і це ще не факт. Але ось із «Єдиною Україною» в цьому випадку навряд чи знайдуть спільну мову. Надто малоймовірною в нинішніх умовах уявляється можливість конституційних змін, які також закладені у проекті «Нашої України».
Залишається відкритим і головне на сьогодні питання — як поділити всі посади, що згадуються у «великому пакеті»? А їх чимало (майже сотня). І формула «поділу» в договорі не пропонується. Є й інший цікавий нюанс. Наприклад, протягом найближчих місяців пропонується затвердити кандидатури на вакансії членів Конституційного суду в рамках квоти Верховної Ради. Однак члени Конституційного Суду призначаються на 9 років і найближча їхня ротація повинна відбутися тільки у 2005 р.
Поетапне вирішення кадрових і законодавчих питань може викликати у деяких «підписантів» спокусу елементарно «кинути» своїх партнерів по коаліції. Тим більше, що така практика у нас вельми поширена і в бізнесі, і в політиці. Так чи інакше, але узгодження інтересів у рамках великого пакета може ще більше затягнути спікеріаду.
Вихід залишається один. Час закінчувати політичний армреслінг та приступати до серйозного пошуку компромісного рішення, приділивши основну увагу процедурно-технічним аспектам цього процесу.
Передусім, слід спробувати вийти за рамки протистояння «Єдина Україна» — «Наша Україна» та зацикленості на певних персоналіях. Очевидно, що для «опозиційної четвірки» неприйнятний В. Литвин як спікер, як для «Єдиної України» неприйнятний на посту голови Верховної Ради представник «Нашої України», СПУ чи Блоку Юлії Тимошенко. Залишається дуже невеликий вибір: або обрання на пост спікера представника КПУ, або — позафракційного депутата, прийнятного для основних парламентських гравців. Жаль, але відомих і авторитетних позафракційних депутатів не так уже й багато. Варіант з І. Плющем не пройшов. Можливо, ще й тому, що він надійшов від Віктора Ющенка, а сам Іван Степанович дуже афішував своє бажання створити нову центристську партію під Віктора Андрійовича. Цей намір, схоже, не сподобався як противникам, так і деяким прихильникам В. Ющенка. Теоретично кандидатура позафракційного цілком могла б стати компромісним рішенням. Це, до речі, відповідало б духу європейських парламентських традицій. Першим віце-спікером у цьому випадку міг би стати комуніст (знов-таки для зняття суперечності між мегафракціями), А ось на пост другого заступника Голови Верховної Ради можна було б обрати представника однієї з «малих фракцій».
Виникає запитання — кого саме? І ось тут на перший план виходить процедура. Пропонується висувати кандидатури на посаду віце-спікерів незацікавленими сторонами. Тобто прийнятних кандидатів від КПУ нехай назвуть лідери п’яти інших парламентських об’єднань, а від «малих фракцій» — лідери «Єдиної України», «Нашої України» і КПУ. У цьому випадку буде цілком доречною і процедура попереднього рейтингового голосування, яку можна використати і на зустрічах лідерів фракцій, і у залі засідань Верховної Ради.
А якщо шукати компроміс у рамках домовленостей між окремими фракціями, то найбільш перспективним уявляється такий варіант — одному з головних партнерів відійде пост спікера, замість цього інша основна договірна сторона отримує пости першого віце-спікера, керівника апарату Верховної Ради, а також декілька провідних парламентських комітетів. Загалом провідні парламентські комітети діляться між договірними сторонами на паритетній основі. «Молодший партнер» (партнери) отримує пост другого віце-спікера та декілька комітетів, у тому числі й один із провідних.
Звичайно ж, можливі й інші варіанти. Головне для парламентських гравців — вирватися із зачарованого кола амбіцій і знайти в собі сили та мудрість для пошуку компромісного рішення. Час не чекає. Треба ж займатися і законодавчою роботою.
