Дисконти невипадкової дружби
Переді мною на столі лежить документ Кабінету Міністрів України «Розпорядження від 7 квітня 2001 р. № 133-р», підписаний Віктором Андрійовичем. Він називається «Про систему заходів, спрямованих на створення сприятливих умов для розвитку електроенергетичної галузі» і стосується кожного громадянина України найбезпосереднішим чином. Його перші два пункти гідні того, щоб їх написали великими літерами й виставили у вигляді плакатів і пікетів біля штаб-квартири «НУ».
Кабінет Міністрів, видавши це розпорядження, урегулював відносини між громадянами — споживачами електричної енергії, її постачальниками, виробниками й державою. Першим пунктом документа він підтвердив, що компанії, які постачають електроенергію, мають право припиняти постачання електричної енергії всім споживачам, які своєчасно не розраховуються за неї. А другим — заборонив міністерствам та іншим органам виконавчої влади всіх рівнів утручатися в діяльність енергопостачальних компаній, пов’язану з відключенням споживачів від джерел енергії. Таким чином, школи, лікарні, житлові будинки і взагалі всіх без винятку споживачів зрівняли в безправ’ї перед комерційними структурами, які дістали право після приватизації користуватися так званим «регульованим тарифом», що регулював ціни в бік їхнього підвищення. Це також було зафіксовано одинадцятим пунктом сумнозвісного розпорядження № 133-р, як і список тих обленерго, яким було реструктуризовано борги.
На вулицях Києва йшла масована агітаційна кампанія на підтримку прем’єра, який не втомлювався повторювати, що Україна процвітає, пунктуально повертає кредити і так само щедро одержує їх. А в його кабінеті народжувалися такі документи на підтвердження його невпинної турботи про «маленького» українця.
Звичайно, ціни на електричну енергію починав підіймати не він. Його попередники також не сиділи склавши руки. Наприклад, Павло Іванович Лазаренко зовсім непомітно для громадян також ухвалив одне рішення, згідно з яким без зміни методик розрахунків витрати палива було змінено методики нарахування оплати за опалювання. У платежі просто включили всю площу квартир, і житлову, і не житлову. Таким робом було обгрунтовано майже тридцятивідсоткове збільшення норм витрати газу, мазуту й інших видів палива, які реально витраченими не могли бути. Із цієї «правової» афери стартувало хронічне, «тихе» й нічим не обгрунтоване підвищення тарифів на комунальні платежі. Правою рукою Лазаренка в той час була Юлія Володимирівна Тимошенко.
Часто запитують, що поєднує цих двох політиків? Особисті, глибокі симпатії і дружба? Зовсім ні. Вони абсолютно не випадково опинилися поруч та одночасно зійшли на політичний Олімп.
Справа в тому, що директивне підвищення цін на електричну енергію призвело до того, що масу фінансового потоку, спрямованого в енергетичний ресурс, штучно було збільшено. Це викликало трансформацію енергії, яка не контролюється, в частину живих грошей, котрих не вистачало, за якими вже не могло бути виробленого продукту. Схеми постачання енергоресурсів стали стратегічним чином впливати на фінансову систему країни, і її розробники, як за помахом чарівної палички, зайняли провідні позиції у впливі на владний і фінансовий ресурс держави. Люди, найбезпосереднішим чином задіяні в реалізації цих схем, ставали партнерами і соратниками в досягненні власних інтересів. Тандем глави Нацбанку з директором найбільшої і найвпливовішої газової компанії став природним результатом їхньої співпраці. А в міру того, як рух коштів в енергогалузі набував більшого впливу на економіку держави, аніж чистий рух бюджетних коштів, ці дві постаті в політиці набували статусу найбільш значущих.
Глава Нацбанку розпоряджався кредитними ресурсами, спрямовував їх у те чи інше русло (у той чи інший банк), а глава газової компанії або будь-якої енергокомпанії розплачувався за ці кредити, використовуючи бартерні або взаємозалікові схеми, що дозволяли одержувати максимально високі прибутки від торгових операцій.
Коли Віктор Ющенко очолив Кабінет Міністрів, наводити порядок у схемах руху товарно-матеріальних цінностей і реформувати систему економічних відносин було вже нецікаво й дуже клопітно, тому що фінанси держави майже на третину мали енергетичну природу. Тому ефективні схеми руху грошей стали основним інструментом вирішення всіх завдань.
Кому Ющенко довірив право на монопольне регулювання фінансовими потоками? Єдиній людині, якій довіряв і в схемно-графікових здібностях якої не сумнівався. Газова королева зосередила у своїх руках усі важелі впливу на енергетичні ресурси держави, а сам прем’єр став набирати обертів популярності у світових фінансових колах саме тому, що виконував вимоги МВФ. І щодо підвищення тарифів на енергію, і щодо приватизації обленерго.
Кредити в Україну пішли, але система почала працювати сама на себе, виробництво розвивалося тільки за рахунок згортання внутрішнього ринку й реального падіння рівня життя громадян країни. Це призвело до того, що в результаті люди просто перестали оплачувати за енергоресурси. А уряд Віктора Ющенка, потрапивши в пастку, створену власними руками, вирішив звалити відповідальність за те, що відбувається, на так званих невиправних неплатників комунальних платежів. Саме в рік тандему Ющенко-Тимошенко країною прокотилися перші судові справи, в яких держава, абсолютно не беручи на себе відповідальності за борги із виплати зарплат, за зростання безробіття, за те, що реальні прибутки громадян на третину не покривали вартості споживчого кошика, — виступила позивачем проти громадян.
Видавши це розпорядження, Віктор Ющенко не просто став лідером у запровадженні комерційних відносин між народом і державою. Він своїм підписом узаконив принцип односторонньої відповідальності громадянина за всі наслідки неефективного розвитку економіки, не утруднюючи себе роздумами про те, наскільки етичним і своєчасним був цей крок. На глибоке переконання багатьох учених, енергетиків та економістів, держава, у власності якої продовжує бути більше як половина всіх засобів виробництва та природних ресурсів, яка, практично не обмежуючи себе законом, утручається в бізнес, — не мала права запроваджувати такі відносини. За санітарні норми споживання води, тепла й продуктів харчування вона повинна була відповідати набором прав і реальних можливостей заробити й сплатити ці норми. Причому не на шкоду функціям життєзабезпечення. Однак на ділі ні таких прав, ні таких можливостей у громадян не було, як немає їх і сьогодні.
Невже Віктор Андрійович цього не розумів? Якщо поставити йому таке запитання, то, боюся, він знову почне жестикулювати руками й щось говорити про реформу й олігархів. Я повірила б, але не вірю і ось чому. Поруч із розпорядженням № 133-р у мене на столі лежить довідник громадських організацій про так звані аналітичні дослідницькі центри Європи, де на сторінці 226, у розділі, присвяченому Україні, вміщено інформацію про Міжнародний центр перспективних досліджень зі списком директорів. Разом із Віктором Ющенком (тоді главою НБУ) туди входили Тiгiпко (тоді віце-прем’єр), Гаврилишин (тоді глава Наглядової ради), Шумило (тоді заст. міністра економіки), Ослунд (провідний експерт Фонду Карнегі). Річний бюджет організації тільки за 1997 рік становив один мільйон двісті тисяч доларів США. У цьому ж довіднику на сторінці 252 можна познайомитися й зі складом директорату Українського фонду підтримки реформ на чолі з Віктором Пинзеником (ця організація була обачнішою й не стала афішувати свій бюджет). Список організацій, які фінансували, практично спільний у двох структур. Там і Світовий банк, і Фонд «Ноу-хау», і надходження від приватних осіб. Таким чином, і другий нерозривний тандем Ющенко — Пинзеник так само має глибоке й далеко не випадкове коріння.
Мене спочатку дивувало байдужо-мовчазне ставлення американців до того, що Віктор Ющенко, будучи державним чиновником найвищого рангу, був одночасно членом директорату громадської організації. За законодавством США, такі поєднання неприпустимі, насамперед, з етичних міркувань. А тут цілковите ігнорування власних демократичних та етичних принципів? Нелогічно? Ні! Абсолютно логічно, якщо врахувати специфіку цієї організації, яка займалася аналітичними дослідженнями економіки України й оцінюванням можливих ризиків. Чиновники, що входили в директорат, мали не тільки абсолютно повну інформацію про фінансове становище, економічний потенціал і соціально-політичну ситуацію в країні. Вони брали участь у таких дослідженнях, а фонди, яким результати досліджень подавалися як звіти про пророблену роботу, отримували доступ не тільки до цієї інформації, а й справно платили за неї. Мільйон двісті тисяч доларів за рік. І дві пари соратників по боротьбі за реформи тандемiв Ющенко — Тимошенко і Ющенко — Пинзеник. Сьогодні пенсіонери жартують, обговорюючи нав’язливі політичні заклики Юлії Тимошенко до Віктора Андрійовича про возз’єднання. Девізом їхнього союзу вони вважають тезу: «Якщо ми будемо разом, то за тепло й світло заплатять усі. Ті, котрі можуть, грошима, а ті, кому нічим, собою».
Тільки мені жартувати зовсім не хочеться. По-перше, тому, що мені щиро шкода Юлії Володимирівни. Віктор Андрійович із нею навряд чи возз’єднається. Сьогодні ніякого резону йому в цьому немає. А по-друге, тому, що я розумію причину такої глибокої прихильності американців до колишнього прем’єра. Вони люблять дисциплінованих і виконавчих людей. Коли він був главою Кабміну, Україна справно платила за рахунками МВФ, вишкрібаючи останнє з наших кишень. Це Польщі борги списували, а ми їх повертали з випередженням. У цій ситуації завзяття американських фінансистів на його підтримку мені цілком зрозумілі. Безумовно, борги треба повертати. Але не будь-якою ціною. Не ціною судових розправ над незаможними, які вибирають між лампочкою Ілліча і яблуком для дитини. Тому сьогодні, дивлячись на документи на моєму столі, я не вірю йому. У моєму уявленні зобов’язання перед МВФ він виконував краще й педантичніше, як зобов’язання перед громадянами власної країни. І буде так чинити надалі, тому що між МВФ і «маленькими українцями» дуже велика відстань.
