Едуард МИТНИЦЬКИЙ: "Театр - сенс мого життя"
Йому личив би титул старійшини столичного театру. Не стільки за віком, скільки за величезним досвідом, мудрістю і якоюсь первинною вправністю, що поєднується з чітким мисленням стратега і делікатною чуйністю інтелігента.
Едуард Маркович Митницький уособлює той рідкісний нині тип людини, яка за всіх негараздів сьогодення залишається перш за все Митцем.
Саме завдяки йому Київський театр драми і комедії майже два десятиліття залишається одним із найпопулярніших у столиці.
- Розкажіть, будь ласка, як ви прийшли до театру, з чого починався цей шлях?
- В юності я грав у футбол і виявляв, до речі, непогані здібності. Проте через травму ноги футбольна кар'єра мені вже не "світила". Треба було вирішувати, що робити далі. Про театр як своє майбутнє тоді я не думав. Це сталося зовсім раптово і несподівано, але я не можу сказати, що це було з дитинства, і що про це я мріяв. Під час війни мене зворушив кінофільм "Поєдинок" про радянську розвідку. В темряві я переписав текст з екрану. І, коли батько повернувся з війни, то я в його кителі у школі поставив цей фільм. Можливо, з того і пішло. А після невдачі з футболом в мене і не виникало інших думок, як піти в театр. Проте смішно те, що багато років мене не приймали до театрального інституту, де зараз я професор. Ось такий парадокс. Утім, таких парадоксів у моєму житті багато. Мене прийняли до інституту (на заочне відділення), коли я вже був виконуючим обов'язки головного режисера одного з російських театрів. А закінчив навчання майже екстерном - за рік-півтора. Це був безпрецедентний випадок для нашого інституту. І одразу після закінчення був призначений на посаду головного режисера театру.