Енциклопедія гумору від академіка Кримського
Філософ Сергій Борисович Кримський — фігура легендарна, вчений зі світовим іменем. Розповідають, що його лекції відвідували навіть затяті прогульники. Ймовірно, їм все-таки було необхідне енергетичне підживлення від цієї надзвичайно інтелектуальної і талановитої людини. На лекцію варто було б сходити навіть заради того, щоб побачити його на власні очі. Адже Кримський абсолютно відрізняється від стереотипного образу вченого, що постає в уяві таким собі скорботним шукачем істини, котрий намагається розкопати філософський камінь, а розкопавши, сісти на нього зверху, підперти підборіддя рукою і сумовито завмерти у багатозначній позі, немов знаменитий Роденів «Мислитель». Отже, головне, що впадає в око у зовв нішності академіка Кримського, — це рух. Він весь нагадує зібрання думок у дії. Сергій Борисович гучно розмовляє, жестикулює, супроводить, якщо можна так сказати, кожну висловлену ідею відповідним виразом обличчя. Він мимохіть змінює «маски», як хороший артист.
По-своєму він граціозний і гарний. Його краса — це інтелектуальна привабливiсть. У цьому сенсі він так гарний, як Черчилль, «улюбленець» Кримського.
А запросили ми Сергія Борисовича до редакції напередодні Нового року з корисливою метою: нагодувати, напоїти і... послухати тости й анекдоти. Його енциклопедичний розум зберігає їх силу- силенну.
Були створені необхідні «виробничі» умови: холодна і гаряча закуска і, звичайно, «біленька». Академік Кримський опинився в тій самій ситуації, що й студент Шурик із «Кавказької полонянки». З двома різницями. По-перше, Шурик збирав тости, а Сергій Борисович їх дарував, а по-друге, Шурик не витримав «виробничого» темпу, а Сергій Борисович, навпаки, тільки чимдуж роздмухував вогнище своєї фантазії. До такої міри, що кілька разів він казав: «Вимкніть диктофона, це я розкажу приватно...» Ми, звичайно, йшли назустріч його побажанням і маємо зізнатися: нам трохи шкода тебе, читачу. Хоча, в принципі, те, що Кримський оповів «легально», — нічим не гірше... Вся наша застільна бесіда крутилася, в основному, навколо двох глобальних тем: алкоголь і дотепність. Сергій Борисович відразу ж «рвонув» з місця в кар'єр.. .
«ВВЕДЕННЯ МИКОЛОЮ II СУХОГО ЗАКОНУ ПРИЗВЕЛО ДО ДВОХ РЕЧЕЙ: РЕВОЛЮЦІЇ І САМОГОНОВАРІННЯ»
— На тему випивки є такий анекдот. Один чоловік завжди замовляв чотири чарки по сто. Офіціантка стурбовано поцікавилася: «Чому ви завжди замовляєте чотири, не більше, не менше?» «Бачте, під час війни нас було четверо приятелів. Ми так поріднилися, що навіть коли доля нас розкидала по різних місцях, ми завжди п'ємо так, неначе знов разом». Але одного разу він прийшов і замовив три чарки по сто. Офіціантка стурбовано спитала: «Ваш приятель помер?» «Ні, — відповів клієнт, — я кинув пити».
З цього приводу варто пригадати вже не анекдот, а історичний факт.
Відкрити післявоєнний з'їзд Спілки радянських письменників мав його секретар Олександр Фадєєв. А у нього були страшні запої. У п'яному вигляді він часто спав на лавці в Передєлкіно. Президія на місці, треба відкривати збори, а Фадєєва немає. Коли зрозуміли, що він не з'явиться, прийняли рішення, щоб з'їзд відкрила найстаріша письменниця Ольга Форш. Виглядала вона так: залізні окуляри, сиве скуйовджене волосся. У залі чекали Фадєєва. А тут замість нього виходить Форш. Пролунав крик: «До чого ж горілка Фадєєва довела».
(Хтось з нашої компанії запив горілку водою. Сергій Борисович не міг пройти повз цей факт).
— До речі кажучи, звичка запивати з'явилася в Росії у 1914 році. До цього запивати вважалося непристойним. Розчинник посилює сп'яніння. Люди від тієї самої дози отримують більший ефект. Це моветон. Просто у 1913 році Микола II ввів сухий закон. Це призвело до двох речей: до революції і самогоноваріння. І саме через дефіцит спиртний горілку стали запивати водою. А в наш час чомусь передусім жінки взяли собі це на озброєння.
— А ми чули, що охолоджувати горілку почали в радянський час через її погану якість...
— Може бути. Оскільки тоді не так помітні сивушні масла. Згадую ще такий факт. Якось Толстой приїхав до університету. Його зустріли студенти і повідомили, що вони додержуються його вчення, а тому кинули пити, курити і залицятися до жінок. А потім підвели його до столу без спиртного. На що Толстой зазначив: «Для того, щоб кинути пити, не треба було збиратися разом. А раз ми вже зібралися — давайте вип'ємо».
— Пам'ятаю, коли я вчився у школі, в романі «Війна і мир» мені понад усе сподобалося те місце, де П'єр Безухов зайшов із приятелем у ресторан пообідати. Там одне меню займало сторінку...
— А ви знаєте, коли з'явилися ресторани? Вони в Росії з'явилися після 1861 року. Раніше були тільки корчми і шинки. Шинок — це державна установа. Там давали тільки горілку без закуски. А в корчмі, звичайно, вже готували їжу. Другий поверх там — житлові приміщення. А після реформи 1861 року у поміщиків з'явилися зайві гроші через те, що частину землі, яку треба було віддати розкріпаченим селянам, держава компенсувала грошима. Власне російської кухні довгий час не було, була французька.
— Відкинемо убік поміщиків і спитаємо: чи є горілка рушійною силою для філософів?
— (Сміється.) Ваше запитання прозвучало дещо гумористично. Хоча насправді тема ця досить серйозна. Витримати те, що нам, філософам, доводилося витримувати, було майже неможливо. Я-то рідко п'ю. Але серед моїх колег дуже багато спилось. Мені ж горілка завжди підіймала настрій, без негативних наслідків.
ТРИ НАЙЗНАМЕНИТІШІ УКРАЇНСЬКІ ТОСТИ
— В оповіданнях Шукшина два селянини як засядуть горілку пити: відразу їх тягне філософствувати. Які застільні теми у філософів?
— У нас, професіоналів, про філософію за столом ні слова. Навпаки, повне відсторонення. У 60-ті роки всі зайнялися логікою, оскільки на неї ідеологія особливо не розповсюджувалася. Ми збиралися за Уральським хребтом, де-небудь у Томську. Пили і виробляли світогляд. Москвичі вміють пити. Вони п'ють багато, майже без закуски і глузду не втрачають. З них, до речі, багато хто пішов в апарат ЦК. Вони пройшли хорошу школу. Наприклад, Бовін, який став помічником Брежнева. Хоч там само кували й дисидентів на зразок Зинов'єва. І завжди на кожній зустрічі пропонували одна гумористична задача. Одного разу таким завданням було знайти точне визначення філософа. Перше місце зайняв Олександр Зинов'єв. Стоїть проблема: визначити стать зайця. Як чинить біолог? Він ловить зайця, дивиться на його геніталії і вирішує, заєць це чи зайчиха. Як чинить філософ? Він ловить зайця і відпускає його. Якщо той побіг — заєць, якщо побігла — зайчиха. Це дуже точно. На одеській нараді було інше завдання — дати визначення істинного чоловіка. Перемогло таке визначення: істинний чоловік — це чоловік, у якого діти народжуються кожних чотири місяці.
— А на цих «з'їздах» горілка була творчою силою?
— Так. Проте це була російська традиція.
— А українська яка?
— Історично в Україні пили мало. Ми з Поповичем (академік НАН України. — Ред. ) вивчили козацькі рецепти. Козаки пили дуже слабку горілку — у ній було приблизно 12 градусів. Зрозуміло, чому вони пили її кухлями. А те, що для горілки оптимальний варіант 40 градусів, встановив Менделєєв. Це було в його кандидатській дисертації.
— Так що йому крім таблиці ще й за горілку подякувати треба?
— Виходить, так... Слабку горілку пили в шинках, вона добре підтримувала розмову. Імовірно, в ті часи з'явилися три найславетніші українські тости: 1. Будьмо! (це вирішення і основного філософського питання, і Гамлетового: бути чи не бути — на користь «бути»). 2. Шануймося! (це неможливо перекласти точно, але приблизно звучить як: не наступаймо один одному на ноги, не тіснимо один одного). 3. Хай повиздихають москалі! (це, звичайно, не дуже витончене завершення, проте воно існує). Мені особисто подобається такий український тост. Іде дядько по селу і бачить: у калюжі лежить його кум. Він починає того соромити: «Як ти можеш так пити! Лежиш, як свиня, в калюжі. Треба ж міру знати». А кум і каже: «Це і є моя міра». Звичайно, в анекдотах є філософські сентенції, і тут підіймається інша тема — небезпека зайвої серйозності. У Сартра навіть є таке застереження: бійтеся серйозних людей. Свого часу Фрейд довів, що серйозність — це перша ознака неповноцінності. Або у людини немає клепки, або його дружина б'є, або щось у цьому дусі. Тому що норма — це зміна емоцій: де треба, людина пожартує, де не треба — промовчить.
Навіть у період інквізиції церква раз на рік, підчас карнавалу, дозволяла знущатися над релігією. Це було потрібно для здоров'я...
Багато видатних вчених не залишили після себе ніяких шкіл, вони дуже тиснули своїм авторитетом, окрім Нільса Бора. Коли його запитали, як йому це вдалося, він відповів: «Я приймав на роботу людей тільки з почуттям гумору». Гумор зрівнює людей. Аспіранта й академіка він ставить на одну дошку. І це необхідно для творчої роботи. А щодо філософів, то скульптурне втілення філософа — це Геракліт, який сміється. Або іронічний Сократ.
— Авжеж, доіронізувався — його й отруїли.
— А що ви думаєте: філософія — найбільш незахищена область культури. А в епоху тоталітаризму тим паче, оскільки філософія ставала служницею держави. У принципі, справжня філософія існувала, але вона існувала в паралельному світі. І теж підживлювалася гумором. І, в принципі, без елементів гумору не обходиться жодна серйозна філософська концепція. Наприклад, існує така течія, як суб'єктивний ідеалізм. Його головна думка зводиться до одного: «Головне — «Я», а все решта — моя фантазія». Фіхте був автором такої концепції. Гайднер в своїй історії філософії Німеччини не наводив ніяких логічних аргументів, він тільки здивувався: «Як це терпіти мадам Фіхте?!» Один гумористичний аргумент, але вбивчий. Те ж саме у політиці і науці. Найбільший математик ХХ століття Гільберт ніяк не міг ввести до складу вченої ради академії свою колегу, також видатну вчену Еммі Неттер. Жінки там, за традицією, не мали права ставати членами вченої ради. Що він не робив — нічого не виходило. І на одному із засідань він обурено сказав: «Ніяк не збагну, наша рада — це чоловіча лазня, тому що сюди не допускають жодної жінки?» Всі засміялися і питання було вирішено.
ПОДАЙТЕ ГРАФИНЧИК ГОРІЛКИ...
Цікавий випадок трапився з моїм колегою, академіком Копніним. У 60-ті він поїхав читати лекції до США. Американські студенти якось йому зазначили: «Пане Копнін, а ви (себто, радянські громадяни) недемократично вчинили зі своїм главою держави...» Вони мали на увазі зняття Хрущова. «Ви абсолютно маєте рацію, — сказав Копнін. — Оскільки ви зі своїм президентом вчинили набагато демократичніше». Він мав на увазі вбивство Джона Кеннеді. Студенти засміялися, і з цього моменту аудиторія його слухала «всіми вухами».
— Сергію Борисовичу, чи є у вас якийсь улюблений гумористичний прийом?
— Мені дуже близький метод так званої непрямої лірики. Тобто виражати думки не прямо, а опосередковано. Найяскравіше це помітно у східних тостах. Наприклад, ось такий тост. Встає джигіт і говорить своєму другові: «Я п'ю за те, щоб ти помер! Але щоб помер навіть не через п'ятдесят, а через двісті років! І щоб ти не просто помер, а щоб тебе зарізали! Та зарізали не по-хуліганськи, а через ревнощі. І щоб мотив для ревнощів був дуже серйозним».
Стосовно ж гумору в політиці, який є, безумовно, одним з найсильніших засобів досягнення поставленої мети, то перше місце тут належить, певна річ, Уїнстону Черчіллю. Наприклад, Хрущову він давав три характеристики. Перша така: «У період своєї діяльності генсеком він боровся з трупом ( має на увазі Сталіна), поки труп не переміг його!» Друга: «Найбалакучіший російський політик, пішов, не сказавши жодного слова». І третя: «Це людина, яка завжди хотіла перестрибнути провалля двома заходами».
— Чи є у тостів систематизація?
— Тости, власне, можна розділити на три види: перший — це спіч, потім — заздравиця і побутовий тост. Спіч — це тост за ідеєю. Спіч може відображати і серйозну тему, але замість величезної оповіді її подають у вигляді двох-трьох фраз. Спіч — альтернатива просторікуватості. І тут можна знову навести приклад із Черчіллем. З приводу першої вдалої кампанії англійців під час війни (англійський парашутний десант взяв Кріт) Черчілль промовив такий спіч: «Це — не кінець, це — не початок, це — не початок кінця, це — кінець початку!»
— Коли у нас у реформах нарешті настане «кінець початку»?
— Та видно зі всього, що ми до нього ще не підійшли... Заздравиця — це перебільшення. Хоч іноді й вона може мати іронічний відтінок. Я наведу такий приклад. В одного церковного єпископа (я не називатиму прізвище) святкували день народження. Всі панотці досить пафосно промовляли заздравиці, бажаючи йому сто років життя, триста, п'ятсот... Він виступив із промовою вдячності та й сказав: «Не будемо обмежувати милість Божу». Тобто виділив деяку улесливу надмірність виступаючих. А побутовий тост — просто жарт до речі.
— Чи не знаєте ви рекордсменів випивки?
— Є оповідання Горького на цю тему. Не знаю, що в ньому правда, а що нафантазовано. Є там епізод. У 1911 році в лондонську таверну зайшла людина і попросила смірновської горілки. Йому налили чарку. Він сказав: «А більшого посуду у вас немає?» Йому налили келих. Він сказав: «А ще більшого?» Йому подали фужер. Він зажадав ще більшого... Зрештою йому запропонували глек. І тоді під аплодисменти тамтешньої публіки він випив увесь глек. Вийшов господар і сказав: «В історії нашого закладу це дуже рідкісний випадок. Я попросив би вас розписатися на мідному прилавку». Він розписався внизу: «Хлудов, 1911 рік». І тоді господар зі здивуванням виявив, що вище на прилавку був напис: «Хлудов, 1850 рік», а ще вище: «Хлудов, 1790 рік». Покоління рекордсменів. (Далі буде).
P.S. Дорогі читачі, ми думаємо, після такого захоплюючого матеріалу, який ви щойно прочитали, вам, звичайно, захочеться побачити його продовження. А щоб не бігати до кіоску (до того часу газету можуть розпродати!), краще передплатіть «День» ще в 1999 році. Тоді задоволення буде гарантовано.
(Ініціатором цієї «суто чоловічої» розмови була жінка, завзята шанувальниця таланту Сергія Борисовича, головний редактор «Дня» Лариса ІВШИНА)
