Фальшива дилема,

Український політикум, який оголосив про євроатлантичні прагнення нашої держави, іноді скидається на мандрівника з компасом зі зламаною стрілкою. Взявши курс і орієнтир на Захід, Україна безліч разів то робила кроки назустріч бажаній меті, то відступала від обраного шляху. Але, одного разу зробивши свій вибір, чи слід озиратися назад і змінювати свої позиції залежно від настрою чи погоди за вікном? Запитання сьогодення, що постає перед Україною, з одного боку, досить чітке: «Чи Україні потрібні Захід, НАТО, ЄС?». З другого боку, слід спитати себе, а чи потрібна Заходу Україна, і якщо так, то яка? Керуючись логікою фільму «Чого бажає жінка», у якому головний герой почав чути жіночі думки й розуміти таємниці душі протилежної статі, Україні варто було б відповісти на запитання «Чого бажає Захід?» і поставити себе на його місце. На семінарі для українських журналістів у Варшаві з цього приводу висловився Даг Гартеліус, посол Швеції, яка зараз головує в Європейському Союзі. «Очевидно, Захід прагне бачити одностайну Україну, він не хоче чути багатоголосся, не хоче бачити постійної зміни політичного ландшафту». Герард Гнаук, публіцист газети Die Welt, чимало обурювався сумною практикою блокування українського парламенту і відзначив, що західні країни дивуються, як державний орган може не дозволяти працювати самому собі, як може суспільство це так довго терпіти.

У відповідь на це йому відповіли, що Україна також довго може терпіти подекуди неоднозначну політику Заходу. Редактор львівського журналу «Ї» Марія Магдиш нагадала, що ситуація з візами складна, що загалом стан справ на кордонах України створює ризик зіпсувати стосунки з деякими українськими сусідами. Логічно постало запитання, а який Захід потрібен Україні. Очевидно, відкритий, вільний, без подвійних стандартів. На думку ж посла України в Республіці Польща Олександра Моцика, «нас не тільки потребують, але, на жаль (куди гріха діти), побоюються в Європі. Відчувають дискомфорт від працьовитого українця, дешевшого металу чи пшениці... бояться нового потенційного гравця на європейській арені».

У будь-якому випадку євроатлантичний курс України, як ми знаємо, визначено на законодавчому рівні, а закони виконувати треба. Й одразу розставимо всі крапки над «і». Україна є в Європі. Інше питання — європейські цінності, до яких ми прагнемо, європейський рівень життя тощо. Майбутній вступ України до ЄС чи НАТО — колосальні можливості для зміцнення позицій нашої держави у світі. Втім, поки такі амбітні цілі не може бути реалізовано, маємо певний час, щоб повчитися у польських друзів.

На початку 90-х років, розповів голова Комісії із закордонних справ сейму Республіки Польща Анджей Галіцкі, у польському суспільстві не на жарт розгорілася дискусія стосовно того, а чи потрібен пересічному полякові Захід. Тоді ще недосвідчений політик, пан Анджей в одному з телеефірів емоційно відповів, що хотів би, аби його син жив, як мешканець Лондона чи Парижа. Тоді це здавалося мрією. Рівень свідомості громадян був низьким, вони все ще вважали себе в орбіті впливу Росії, боялися змін. Особливо повставали проти вступу до ЄС польські фермери, які передрікали справжній Армагеддон для польської аграрної сфери. Було побоювання, що товари із Франції буквально заллють польські прилавки, а для вітчизняного продукту не залишиться місця. Але після вступу до Європейського Союзу життя привчило фермерів до конкуренції. Виявилося, що польський сир може добре конкурувати на європейському ринку, а аграрна сфера, за свідченням експертів, стала чи не найбільшим бенефіціантом від членства Польщі в ЄС. Як відзначив пан Анджей, вступу до ЄС Республіки Польща багато у чому сприяв Папа Римський Іоанн Павло ІІ, який навчав поляків діяти разом, аби не згубитися у суперечливому світі.

Але так не буває у житті, щоби щось давалося задарма. Як зазначив під час журналістських студій Даг Гартеліус, «із часом виявляється, що членство в ЄС — непроста справа. Щороку виникають нові ініціативи, нові правила, постійно тривають дебати про кордони Євросоюзу. Європа не збирається тягти за собою Україну. У цьому полягає суть «м’якої сили». Україна має сама проявляти ініціативу». Здавалося б, просто. Але не скидаймо з рахунків тривожні часи і несприятливі обставини. Варто зважати на почуття втомленості, «змученості» Європи від розширення. У НАТО це почуття викликане тим, що нові члени, що втупили до нього останніми роками, не робили ані військового, ані політичного вкладу. Як висловився експерт Європейського центру «Натолін» Олаф Осіца, «вони вступали, бо така була тоді мода. Вони там, але не розуміють остаточно, навіщо». У ЄС втома іншого характеру. Як окреслив цю ситуацію Осіца, європейці відкривали свої двері для «варварів» і сподівалися швидко навчити їх своїх правил. «Та потім нові члени заявили, що мають таке саме право голосу, й створили певні незручності для «старих». Крім того, на світовій політичній арені все гучнішим голосом говорить Росія. Вона — відверта противниця вступу України до європейських спільнот, ще рік тому її сильно нервував намір України приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО. І всі ми добре пам’ятаємо про ведмежу послугу нашої сусідки в Бухаресті, у результаті чого Києву було відмовлено в отриманні ПДЧ. Втім, не слід забувати 1959 рік, коли СРСР сам намагався вступити до НАТО, а коли говоримо про співпрацю України з Північноатлантичним альянсом, варто згадувати і про активне співробітництво РФ з НАТО. Польські політики добре пам’ятають, як президент Кваснєвський свого часу в ході дебатів побився об заклад із російським консулом стосовно того, що Росія вступить до НАТО швидше за Україну. Офіційна позиція, позиція про людське око та реальні дії мають дивну властивість не збігатися у великій політиці. Якби Росія була іншою... А Україна, тим часом, у сірій зоні безпеки, яка ні до чого не належить. Подекуди лунають закиди про те, що нашій державі цілком личить роль нейтральної. Але на думку директора Фонду польсько-української співпраці PAUCI Яна Пєкло, концепція нейтральності нереальна для країни, що живе між Росією та Євросоюзом. І якщо не НАТО, не нейтралітет, то що? Чи не приємніше бути членом європейського клубу, аніж «молодшим братом»?

Дійсність навколо нас змінилася. Нещодавно стало відомо, що Угоду про асоційоване членство в ЄС з Україною до кінця цього року підписано не буде. Тому поки ми ще маємо час для секторної інтеграції України в європейську спільноту. Як радять західні експерти, замість того, щоб думати про членство в НАТО чи ЄС, ліпше думати про те, як не втратити ті здобутки, які має Україна сьогодні. На думку Олафа Осіци, одна з головних проблем України — периферійний характер її політики. Адже з приходом передвиборної гонки тема НАТО стає заручником. При цьому сподіватися на те, що потім усе одно нас змушені будуть прийняти — велика помилка. Логіка 90-х років, коли українські політики вірили, що наша держава має «золотий ключ» геополітичного розташування, вже не діє. Тоді український політикум починає подавати народові фальшиву дилему — вступати чи не вступати до певних організацій, хоча першочерговим має бути питання системних реформ. З раціональної точки зору вступ до євроатлантичних структур не може бути самоціллю, а всі заходи, пов’язані з інтеграцією, — це тільки засоби, а не мета. Усі фінансові кредити, які Україна отримує від євроструктур на реформи, хоч як це банально, мають іти на реформи. «Єесівські», натовські гроші — це не подарунок, це допомога. Це ліки, які дають хворому, при цьому тільки від хворого залежить, чи прийматиме він медикаменти правильно, чи допоможе він собі сам.