Фарс із «ядерними валізками»
Україна виявилася втягнутою до чергової резонансної події міжнародного значення: газета «Аль-Хаят», яка виходить у Лондоні, опублікувала статтю про те, що в 1998 році група українських вчених буцімто продала Аль- Каїді тактичну ядерну зброю у валізах. На це повідомлення швидко зреагували численні міжнародні інформаційні агентства та інші засоби масової інформації, й про чергове звинувачення України в нелегальній торгівлі зброєю та порушенні ряду міжнародних угод оперативно дізналася світова спільнота. Правдивість цієї інформації одразу піддали сумніву вітчизняні експерти у військовій сфері, а МЗС України виступив із офіційним спростуванням. Проте аргумент типу «такого не могло бути, тому що цього не могло бути в принципі» навряд чи є достатнім для громадськості, яка в Україні звикла не дуже довіряти владі. Тому цілком виправданою й нагальною є потреба ретельнішого аналізу повідомлень і подій навколо «ядерних валізок» (термін, який часто використовується щодо ядерних зарядів малого розміру, розроблених для диверсійних операцій в тилу ворога), Аль- Каїди та України.
Перш за все варто зазначити, що повідомлення про те, що Аль-Каїда має в своєму арсеналі ядерну зброю, не є чимось новим. У жовтні 1998 року ця ж «Аль-Хаят» повідомила, що Осама бен Ладен отримав у своє розпорядження ядерну зброю. Докладнішу інформацію про це надрукував у листопаді того ж року журнал «Аль-Ватан Аль-Арабі». Якщо вірити журналу, бен Ладен заплатив 30 мільйонів доларів США та дві тонни опіуму представникам чеченського організованого злочинного угрупування за 20 ядерних боєголовок, які потім повинні були бути перетворені на «ядерні валізки» вченими з колишнього Радянського Союзу, що їх найняв бен Ладен за дві тисячі доларів США в місяць. У грудні 2000 року газета «Аль-Шарк Аль-Авсат» повідомила, що органи безпеки однієї з європейських країн перехопили вантаж для бен Ладена та талібського режиму з приблизно двадцятьма ядерними боєголовками, які походили з Казахстану, Росії, України та Туркменістану. У листопаді 2001 року австралійська «Дейлі Телеграф» написала, що Аль-Каїда отримала з якогось джерела в Центральній Азії російську «ядерну валізку». У вересні 2002 року тижневик «Аль- Маджалах» заявив, що бен Ладен купив 48 «ядерних валізок» у російської мафії. Жодне із згаданих повідомлень не було підтверджено іншими джерелами й жодних фізичних доказів не було представлено.
Максимум, про що можна на сьогоднішній день говорити з упевненістю, так це про наміри Аль-Каїди отримати в своє розпорядження зброю масового знищення чи матеріали та технології для її виготовлення. У вересні 1998 року в Мюнхені було заарештовано помічника бен Ладена Махмуда Саліма за спробу купити ядерні матеріали, включаючи високозбагачений уран. У лютому 2001 року колишній член Аль-Каїди Джамаль аль-Фадль у американському суді дав свідчення про свою участь у операції з купівлі урану, який, можливо, був з ПАР, в Судані в 1993—1994 рр. У листопаді 2001 року в Кабулі були знайдені креслення бомби того типу, яка була скинута на Нагасакі в серпні 1945 року, — дві півсфери з плутонію, які містяться всередині сфери зі звичайної вибухівки, проте ці креслення були технічно неточними. У червні 2002 року ФСБ Росії повідомила, що було заблоковано спробу купівлі Аль-Каїдою близько п’яти кілограмів радіоактивного талію з вимірювальних приладів на списаних підводних човнах.
Якщо останні звинувачення на адресу України вважати небезпідставними, то одразу виникає ряд запитань: чому терористи досі не скористалися нібито наявним ядерним арсеналом для досягнення своєї мети? Чому ця зброя не була використана для відвернення атаки США на Афганістан у 2001 році? Чому Аль-Каїда продовжує докладати зусиль для створення менш ефективної хімічної чи радіологічної зброї, якщо вона вже володіє «ядерними валізками»? Можна зробити висновок, що спроби терористів отримати в свої руки зброю масового знищення досі не увінчалися успіхом, а всі гучні заяви про наявність «ядерних валізок» у бен Ладена є просто блефом і складовою частиною в інформаційній війні терористів проти Заходу. Адже такі новини можуть сприяти поліпшенню морального стану бійців терористичних угрупувань, додати авторитету організації в очах співчуваючої громадськості (що може збільшити вливання як у грошах, так і в людській силі), а також вселити почуття непевності та посіяти паніку в країнах-мішенях. Тому до повідомлень такого типу слід завжди ставитися зі значною долею скептицизму.
Хотілося б також звернути увагу на історію ознайомлення громадськості з такою зброєю, як радянські «ядерні валізки». Цікаво, що майже вся інформація з цієї теми датується 1997 — 1998 рр. Дискусію спричинило інтерв’ю тодішнього секретаря Ради національної безпеки Росії Олександра Лебедя американській телекомпанії Сі-Бі-Ес. Спочатку Лебедь стверджував, що комісія, яку було створено в липні 1996 року для прояснення ситуації з «ядерними валізками» в Росії в зв’язку із підозрами, що чеченські терористи могли отримати доступ до цієї зброї, не змогла встановити місцезнаходження 84 таких валізок, яких загалом було 132 (ці дані він навів у травні 1997 року під час приватної зустрічі з членами делегації Конгресу США в Москві). У інтерв’ю Сі- Бі-Ес він уже говорив про більш як сто зниклих валізок із 250. З часом число валізок постійно зростало й дійшло навіть до 500! Однак слід пам’ятати одну річ — у жовтні 1996 року Лебедя було звільнено з посади секретаря Ради нацбезпеки Росії — до того, як створена ним комісія змогла закінчити свою роботу. Тобто проблема «зниклих» валізок може пояснюватися дуже просто: комісія просто не завершила своє розслідування, й у розпорядженні Лебедя були далеко не повні й не остаточні дані. Цим же можна пояснити й той факт, що колишній секретар РНБ постійно називав різні цифри. Цілком імовірно, що жодної радянської ядерної боєголовки не було загублено чи викрадено. До речі, такої ж думки дотримується й більшість провідних західних експертів.
Ймовірність того, що якісь тактичні ядерні боєголовки могли залишитися на території України після 1992 року є надзвичайно низькою — досить напружені стосунки між Києвом та Москвою початку 90-их означали, що російська сторона надзвичайно уважно слідкувала за тим, аби жодна тактична ядерна боєголовка випадково не залишилась в Україні. У Москві в 12-ому головному управлінні міністерства оборони зберігалися записи серійних номерів усіх боєголовок, і кожну з українських боєголовок ретельно перевіряли в процесі передачі їх Росії.
З дискусій навколо заяв Лебедя громадськість змогла дізнатися про деякі технічні характерні особливості «ядерних валізок». Однією із характерних рис валізок виявилася потреба в частій заміні їхніх складових. Якщо цього регулярно не робити, то сила вибуху може значно зменшитися, або бомба може й узагалі не вибухнути. З відкритих джерел інформації відомо, що середній строк служби радянських стратегічних боєголовок становив близько 15 років, після цього вони потребували, так би мовити, капітального ремонту, аби продовжити термін їхньої придатності ще на певний час. А «ядерна валізка» є на кілька порядків складнішим і тоншим інструментом, який потребує ретельнішого й частішого догляду. Тобто якщо припустити, що якась кількість «ядерних валізок» залишилась в Україні після 1992 року, то їх не могли підтримувати в боєздатному стані з однієї простої причини: всі конструкторські бюро та виробничі потужності для виготовлення ядерних бомб розташовані в Росії, а науково-дослідні інститути в Україні не мали технічних можливостей та спеціалізованих знань у цій галузі. Україна, очевидно, потенційно здатна створити цикл для виробництва та належної технічної підтримки ядерної зброї, проте стверджувати, що в Україні був створений цикл підтримки боєздатності обмеженої кількості «ядерних валізок» (що є недешевим задоволенням) без можливості виробництва ядерної бомби для того, щоб у 1998 році продати ці валізки в Афганістан, є цілковитим безглуздям.
Отже, можна з високою долею впевненості стверджувати, що стаття в «Аль-Хаят» є результатом недобросовісної журналістської роботи, а передрук цього повідомлення іншими газетами та його передача іншими засобами масової інформації є яскравим свідченням того, як у гонитві за сенсаціями так звана четверта влада часто-густо забуває про об’єктивність та неупередженість. Українські політики та урядовці теж заслуговують на кілька критичних слів, адже переконливої аргументації у спростуванні звинувачень «Аль-Хаят» громадськість так і не почула. Слід пам’ятати, що мало мати рацію, необхідно також вміти обґрунтувати свою позицію та якнайдетальніше інформувати громадян, як своїх, так і закордонних. Тоді ні в кого не буде жодних сумнівів щодо чесності та щирості України.
Для написання статті були використані матеріали Центру досліджень проблем нерозповсюдження зброї масового знищення Монтерейського інституту міжнародних досліджень та Російсько-американської ради з ядерної безпеки.
