Феномен Львова

За радянських часів республіки радянської Балтії вважалися майже іноземними. Але в нас в Україні був свій закордон — Львів, Луцьк, Івано-Франківськ, Ужгород. Якось у відрядженні авторові довелося приїхати до Чернівців. Вулицями цього міста можна гуляти, до безкінечності дивуючись їхній красі й неповторності. Саме на заході України в тісному готельному номері, що більше нагадував клітку, мені довелося зустрітися з цікавою людиною. Варто зауважити, що в той час автор був напханий міфами агітпропівського виготовлення про страшних бандерівців, які воювали разом із гітлерівцями і стріляли нашим у спини. Моїм сусідом виявилася дуже літній чоловік, який розмовляв чудовою українською мовою. Він походив із бідної сім’ї, але зумів здобути середню технічну освіту. Сам зробив себе, і до 1939 року володів «машинерією», тобто станцією прокату сільськогосподарських машин та обладнання. Був, як зараз прийнято говорити, дрібним бізнесменом, оскільки в машинерії працював він та його син. Вихований на тому, що Західна Україна буквально знемагала під іноземним пануванням, автор зі здивуванням дізнався, що «за Польщі було краще». Так почалося руйнування стереотипів та інших міфологем радянської пропаганди. Вулиці Львова були живими свідками того, що в умовах суцільної русифікації українська мова жива. Вже через багато років стало зрозуміло, чому західна частина нашої країни стала українським П’ємонтом. Хоча цей термін щодо Італії мав політичне значення, для України він має набагато ширший смисл. І саме на це звернув увагу Євген Гонтмахер.

Феномен Львова полягає в тому, що він зумів у дуже складних умовах національного та економічного гніту зберегти те, що стало важливим елементом нашої незалежності. Правильно відмічено, що каркасом цього були мова та релігія. На нашу думку, сюди потрібно додати й культуру. Коли в результаті так званого визвольного походу восени 1939 року офіцери Червоної армії потрапили до Львова, то зі здивуванням виявили, що значна кількість нових громадян країни совєтов володіють як мінімум трьома мовами. При тому, що багато визволителів навіть рідною «великой й могучей» розмовляли і тим більше писали з помилками. І цю ситуацію не змогла переламати радянська влада. Поляків у Львові до 1960-х рр. практично не залишилося, а польські газети добре продавалися. Значить, багато людей знали мову і віддавали перевагу варшавським ЗМІ над «смутними» радянськими. Не дивно, що, приїхавши до Москви, Гонтмахер відчув, що потрапив у глуху провінцію. Принаймні, відносно тодішніх газет уже точно, що наочно ілюструє приклад із «Московским комсомольцем» і «Shtandard mlodych».

Влада, що прийшла 1939 року, була органічно чужою, тому ніякої інтеграції двох систем не відбувалося. Коли закінчився збройний етап боротьби, залишився лише пасивний опір. Одним з елементів його й було існування двох паралельних світів: українського та радянського. Неминуче він набував етнічного характеру. Адже більшість керівних посад займали приїжджі з Росії. Вони у свою чергу не прагнули зрозуміти й прийняти український світ. Отже, відштовхування було обопільним. Хоча не все так однозначно. Довелося зустрітися з головним інженером папероробного комбінату в Жидачеві. За розподілом із глибинної Росії він потрапив у це західноукраїнське містечко. Жодного слова по-українськи не знав. До моменту нашої зустрічі на комбінаті працював майже 20 років. І коли б не його характерне прізвище і розповідь про своє життя, то ніколи б не подумав, що він здалека. Українською мовою розмовляв, як рідною, не у приклад нашому прем’єрові, який теж понад 25 років живе в цій країні. Отже, інтеграція була можлива, але не було бажання.

Гонтмахер, безперечно, добрим, зацікавленим поглядом дивиться на Львів і на всю Україну. Але й він віддає належне московським міфам. У тому числі й відносно Петлюри. Не влаштовував той єврейських погромів, за це в українській армії розстрілювали. Про це говорилося на процесі вбивці Петлюри агента ОДПУ Шварцбарда. Зокрема, отаман Семесенко за погром у Проскурові (нині Хмельницький) був у березні 1920 року розстріляний за наказом Петлюри. На суді в Парижі були представлені відповідні документи. Нестор Махно свідчив проти захисту вбивці, на користь звинувачення, хоча з главою УНР завжди ворогував. Як писали історики радянських спецслужб О. Колпакіді та Д. Прохоров, Петлюра був убитий не за єврейські погроми так званим месником, а за свою антирадянську позицію в результаті спецоперації ОДПУ. Інша річ, що в умовах громадянської війни панує бандитизм. Хтось убивав людей під червоним прапором, хтось під зеленим, хтось під жовто-синім. До речі, за погроми Махно теж розстрілював. Проте в захопленому Катеринославі його бійці влаштували справжню різанину, а частини Червоної армії, що перебували в місті, цьому не перешкоджали. Та й знаменита армія Будьонного часто влаштовувала погроми. Про це Гонтмахер може почитати в Бабеля та Артема Веселого. В останнього є приголомшуюча книга «Росія, кров’ю вмита». Факти погромів, влаштованих будьоновцями, визнавали й радянські керівники, зокрема, Лев Каменєв на обговоренні книги Веселого. Отже, справа не в генетичній пам’яті, а в данині радянським міфам.

Ще одному міфу про дві України, два види українців — західних і східних — також віддається дань. Регіональні відмінності, які є в будь-якій країні, щодо України вкрай заполітизовуються, у тому числі й нашими політиками. Дивно, але ніхто на підставі досить істотної різниці в культурі, традиціях та діалектах між Баварією й Гамбургом, не робить висновку про кризу німецької державності, розпад країни тощо. Адже ніхто в Німеччині не пише подібно до нашого міністра Табачника в іноземній газеті про те, що баварці — один народ, а в Нижній Саксонії — інший. А формальні підстави для цього є. Адже Мюнхен— столиця не однієї з земель, а Вільної держави Баварія. Навіть у Москві така стаття визнається провокаційною. Якби хтось із німецьких політиків дозволив собі таке, то важко навіть оцінити, скільки хвилин він би утримався на своїй посаді. А в нас усе можливе, і гарант нашої територіальної цілісності й державної єдності навіть бровою не повів. І це справді проблема, ось що може викликати кризу нашої держави, а не легенди про два народи України.

До речі, до цього ж належить і зовні правдоподібний міф про значні діалектні відмінності української мови як основи для можливого розколу й труднощів пошуку національної ідентичності. Так, жителі польської Мазовії насилу розуміють кашубську мову балтійського побережжя, хоча кашуби мають свою писемність і власну граматику. У нас би «табачники» всіх мастей відразу б закричали про розкол. Напевно, в Польщі їх би визнали не цілком адекватними. У Великій Британії 20 діалектів англійської мови. Їхні носії часто просто не розуміють одне одного. І нічого, про розкол Великої Британії ніхто не говорить. Над техаським діалектом Джорджа Буша потішалася преса всієї Америки, настільки він відрізнявся від нормативного вашингтонського варіанту середньоатлантичного діалекту. Отже, в Америці два народи, кожен з яких шукає свою етнічну й національну ідентичність. Справа не в діалектах, мовних варіантах та інших лінгвістичних відмінностях, а в політиці. Триває процес формування української політичної нації, який надовго затримався з відомих причин, а діалектні відмінності в мові були й будуть. І це не біда української мови, а її багатство, основа для подальшого розвитку.

І ще один міф, про який згадує Гонтмахер. На його переконання, кожен, хто розмовляє в Україні російською мовою, взагалі-то, росіянин. Якщо не формально, то психологічно. І така в нас еліта, розколена за регіональним і мовним принципами. Цю легенду посилено поширюють із Москви і підхоплюють у нас політики відомого гатунку. Сумно, що віце-прем’єр Колесніков не вивчив державну мову. Навіть у Москві розуміють, що державний чиновник зобов’язаний знати українську мову. Але це зовсім не означає, що кожен, хто погано розмовляє українською мовою, — ворог власної країни й хоче її розпаду. Більше того, саме східноукраїнська еліта є найсильнішим гарантом незалежності, оскільки з цим пов’язане її економічне, політичне та фінансове майбутнє. Колізії між регіональними елітами мають економічну основу, а виряджаються в мовний, релігійний та політичний одяг.

Почитайте інтернет. Там все більше сайтів присвячені новому явищу в нашому політичному житті: російськомовному українському націоналізму або патріотизму, як кому подобається. Це означає, що цінність незалежності глибоко проникла у свідомість значної кількості громадян. І друге. Вже всі давно зрозуміли, що ділення за мовою та іншими ознакам нічого хорошого не несе державі та її громадянам. У Москві ще цей феномен не помітили, а даремно. На Першому континентальному конгресі депутат від Вірджинії й майбутній батько-засновник США Патрік Генрі казав: «Уся Америка єдина... Більше немає відмінностей між вірджинцями, пенсільванцями, нью-йоркцями та жителями Нової Англії. Що ж до мене, то я не вірджинець, а американець!» Напевно, скоро настане час, коли щось подібне можна буде сказати й про нашу країну. Коли схід, захід, південь залишаться лише географічними й економічними категоріями і втратять свій політичний сенс. І мові ніхто не надаватиме жодного значення. Адже ми всі чудово розуміємо одне одного, часто не фіксуючи уваги, якою мовою висловлюємося.

І зовсім вже посмішку викликають розмірковування Гонтмахера щодо української діаспори в Канаді. Начебто там вважають жителів східних та південних регіонів неправильними українцями. І начебто їхні антирадянські настрої викликані тим, що багато хто з них співробітничав із фашистами і з ними пішов на захід. Швидше за все, це чергова данина радянським міфам, а також погане знання історії та реального стану речей.

Українська діаспора в Канаді почала формуватися ще наприкінці XIX століття, а вихідці з західної частини України стали домінувати в ній у період між двома світовими війнами. Раніше це було неможливо з однієї простої причини. Вони були підданими Австро-Угорщини, з якою воювала Канада, будучи британським домініоном. Та й як діаспора могла бути налаштована не по-антирадянському, якщо в ній були чудово обізнані про всю «красу» сталінського режиму від Голодомору до розстрілів у підвалах НКВС. До речі, основний потік українських емігрантів після Другої світової війни прямував не до Канади, а до США. Там і зараз найчисельніша українська діаспора.

У бесідах із нею в Канаді автор переконався, що нічого подібного тому, що стверджує Гонтмахер, немає. Так, там справді розмовляють дещо архаїчною українською мовою. Але правильно відзначено, що це доля і властивість будь-яких еміграцій і діаспор. Вони схильні консервувати мову, що була привезена ними з історичної Батьківщини. Навпаки, практично всі казали нам, що давно час припинити спекуляції типу: хто більший українець, хто менший, правильніший і неправильніший, а зосередитися на будівництві держави. Але як це зробити, якщо антиукраїнську політику, зокрема, у сфері культури та освіти, ведуть члени уряду. Що ж від діаспори вимагати?..

Гонтмахер народився у Львові й зберіг любов до цього міста. З його бесіди видно, що найпрогресивніші люди в російській столиці починають хоча й повільно, але впевнено розуміти необхідність зміни ставлення до південно-західних сусідів. І це є виявом львівського феномену.