Фома-мандрівник

— Сергію, чому, власне, «Мандри»?

— Вперше я подався у світ широкий відразу після закінчення київської школи-інтернату з викладанням китайської мови. Маючи заощадження на книжці, жив у Ризі, в Петербурзі. Пам’ятаю, зупинив першу-ліпшу машину — це була вантажівка. Мені поталанило, вона їхала прямо до Риги. У столиці Латвії побачив дещо інше життя. На вулицях молоді хлопці з довгим волоссям грали на гітарах, поруч — красиві дівчата. Вони здавалися вільними! Це захоплювало. У Києві тоді такого не було. Потроху-потроху почав спілкуватися з ними — я, такий-то, приїхав звідти... Знайомство відбулося дуже просто.

А коли гроші закінчилися, я, зрозуміло, повернувся додому і почав працювати. Спершу влаштувався двірником у Лавру, згодом — у Софійський заповідник, а потім — гардеробником у археологічний музей. Робота у таких місцях, як Лавра і Софія, не була брудною, а навпаки, романтичною, тоді навіть модною. Мав багато вільного часу і продовжував мандрувати. Серце приємно щемить досі, коли згадую цю романтичну частину свого життя.

За якийсь час пішов працювати на радіо ді-джеєм, а також у програмі «Казки пана Хоми» розповідав казки дітям. Звідти звільнився через власні переконання, і саме в той період, у 1997 році, заснував «Мандри». Хоча, якщо бути точним, історія групи розпочалася дещо раніше, але тоді це був такий театр-перфоменс без тих людей, які нині у команді.

До того мене знали як музиканта у складі інших формацій у київських андеграундних тусовках. «Мандрам» вже сім років. Ми — одна із найстабільніших українських груп, яка заробляє на себе сама і розвивається природним шляхом. І, мені здається, дотримуємося певної професійної планки — якісний звук, виступи «на живо», якомога більше віддачі...

— А як батьки ставилися до ваших подорожей, адже у ті часи це не вважалося нормою? Мабуть, зустрічалися з багатьма спокусами?

— Мама — єдина, хто про мене піклувався. У 1989 році вона померла. Мені тоді саме виповнилося шістнадцять років, і я не знав, як жити далі... Напевно, ця втрата спонукала поїхати з України. Власне, відтоді я належав сам собі. Багато чого — як доброго, так і поганого довелося побачити. Зараз розумію, що нічого не відбувається випадково, й усі ці пережиття пішли мені на користь і сформували характер. Саме життя стало моїми університетами. Тепер пішов би кудись навчатися. У свої 32 роки усвідомлюю, що бракує знань. Але я самотужки навчаюся вдома

— Китайська мова розширила горизонти?

— Гадаю, вона певним чином вплинула естетично. Я, на жаль, погано вчився, особливо іноземним мовам. Чомусь вважав, що вони не знадобляться. Поряд зі школю — ліс, і цікавіше було туди піти. Тоді більш захоплювався російською й українською мовами та літературою. Хоча тільки зараз по-справжньому почав для себе відкривати творчість вітчизняних письменників. Записався у бібліотеку Спілки письменників — там такі старовинні фоліанти! Саме читаю Валерія Шевчука «Срібне молоко» — фантастичний твір!

У ті роки я навчався грі на акордеоні у музичній школі. Але мав гітару, і потім мені здалося, що гітара — цікавіший інструмент.

— Ви ще й малюєте, це хобі? Малюванню навчались?

— Це хобі та частина творчості. Подобається сам процес малювання — він заспокоює. Крім цього, я вільний в ньому. Можу намалювати будь- що: сюжети, портрети, якісь фантазії — це наївне малярство. Деяким людям воно подобається, але я не претендую на роль художника — творю для себе, цього заняття ніде не навчався. От вранці, наприклад, намалював натюрморт із квітів. Вони дещо дивні, незвичні, химерні. Їх зображаю не такими, якими є насправді, а такими, якими уявляю.

«ВЧУСЯ БУТИ УКРАЇНЦЕМ»

— Який сюжет казки вам найглибше запам’ятався з дитинства?

— Пригадую, бабуся розповідала казку про кобилячу голову. Це такий собі мікс різних казок про дідову і бабину доньок. Померла у старого дружина, і він одружився вдруге. У баби була теж дочка, тому й дуже не злюбила посербицю. Одного разу чоловік відіслав свою до лісу. Там та побачила хату посеред галявини, зайшла туди трохи відпочити. Коли бачить — приходить кобиляча голова, просить перенести її через поріг, нагодувати, помити, покласти спати на піч. А на ранок наказує влізти у ліве вухо, а вилізти — у праве. Тільки-но дівчина так вчинила, на неї чекали запряжені коні, скрині, повні усякого краму. Побачила баба, як дідова донька багачкою стала, наказала своїй іти до лісу. Вона теж зустрілася з кобилячою головою, але на прохання їй допомогти відповідала, мовляв, не велика пані, зробить собі сама. А коли дівчина влізла у ліве вухо, а вилізла у праве — у неї при кожному слові з рота вистрибували жаби, а в скринях замість приданого був попіл. Казка дуже практична — про те, що треба працювати, а коли просять допомогти, то потрібно це зробити. У казках приховані серйозні життєві історії. У них відчувається глибока народна мудрість, сильна потужна енергія. У своїх віршах теж намагаюся звертатися до фольклору і через алегорію, образність передати власні думки.

— Багато сильних українських казок недостатньо відомі, зокрема — про живу і мертву воду. Те, до чого ви, Сергію, зараз звертаєтеся, і є та «жива вода», якою можна викликати емоції, інтерес у людей. Чим нині найбільш цікавитеся?

— Нині для себе взагалі відкриваю історію України. Тому що насправді Україна — це terra incognita. І мені вона теж маловідома. Нещодавно дивився фільм «Молитва за гетьмана Івана Мазепу» Юрія Іллєнка — картина дуже неоднозначна. Однак, коли побачив візуальний ряд, як було знищено Батурин, принаймні в Іллєнківському розумінні, це спонукало взятися за історичну літературу і прочитати про ці трагічні події... Зізнаюся, що не захоплювався історією в школі, можливо, тому, що нецікаво її викладали. І дійшов до всього українського лишень тоді, як постали «Мандри». До того усі мої пісні у 8 — 9 класах написані російською мовою. Тобто я ріс собі нормальною радянською дитиною. Єдине, що мене пов’язувало з українством, — мама говорила українською, вона працювала у книговидавництві, до нас приходили україномовні гості, серед них і поети... І у бабусі, в селі Косівка, що на Кіровоградщині, де я проводив літні канікули, теж розмовляли рідною мовою. Я володів нею, але, як всі радянські діти, говорив російською. Можна сказати, що пів незалежності України вчуся бути українцем. Це хвилюючі відчуття. Усвідомлюю, що всередині мене відбуваються позитивні конструктивні зміни.

— Це дуже цікаво тому, що цей шлях пробудження кожен проходить по-своєму. Зараз хочеться дослідити молоді покоління — носії нових знань, культури... Які вони, ваші ровесники? Чого очікують від вас?

— Тішить те, що «мандрівська» музика подобається і дітям, і підліткам, і студентам, і дорослим, більше того, навіть людям похилого віку. Для мене це велике щастя, що наші пісні можуть збагнути, відчути люди різних поколінь. Але щоб передусім подобатися молодим, треба докласти багато зусиль. Світ змінюється, змінюється в ньому і музика — форми, технології, «фішки». Насправді, дуже цікаво відстежувати ці зміни. Зізнаюсь, раніше був консервативнішим у поглядах. Наприклад, міркував, ну, є хіп-хоп, нехай собі, але ж можна й в іншому стилі пограти. А тепер розумію, що таке хіп-хоп у поєднанні з українським фольком, що його використовує прекрасна команда «Тартак». Таке сучасне рішення оригінально передає нашу культуру молоді. Радий, що в нас багато спільних концертів. Коли дивлюся на виступ колег, теж для себе відкриваю щось нове. Весь час навчаюся. І життя довкола дає для цього підстави.

— Яку музику ви любите, яку слухаєте тепер? Хто є постатями вашого музичного світу?

— У дитинстві слухав Андріано Челентано — скуповував усі диски із його записами. Потім — російський рок: «Акваріум», «Кіно». Пізніше відкрив для себе український рок: «ВВ», «Брати Гадюкіни», «Вій». Творчість цих трьох гуртів стала для мене одкровенням. Коли навчався в школі, команди вже звучали. Складається враження, що вони були завжди. Нам здається, що відтоді стільки часу минуло. Насправді всього лишень 15 — 20 років... А це не так вже й багато для історії музики, деякі музиканти, особливо американські, живуть на сцені десятиліттям, Бі Бі Кінг, наприклад. Також захоплююся world music (музика народів світу в сучасному виконанні. — Ред ). Часто, коли мандрую велосипедом, слухаю африканську народну музику. Глибше знайомлюся з українським мелосом, приміром, подобається проект «Берви».

...Колись з мамою ходив на концерти Назарія Яремчука. Він — душа нашого народу, й Україна найвідчутніше, найглибше представлена у його піснях. Ще в юності відкрив Івасюкові пісні: «Червона рута», «Два перстені», «Водограй» — вони геніальні! Зараз «Мандри» намагаються поєднати романтизм тієї української естради 70 — 80-х років із сучасними тенденціями.

— У творчості «Мандрів» присутній фольк, є він і у «ВВ», «Гайдамаків», Тараса Компаніченка, «Карпатців», Руслани...

— Я скажу, що навіть у Вєрки Сердючки.

— До речі, як ви ставитеся до творчості Вєрки Сердючки? А також ваші думки з приводу того, що у пресі час від часу з’являються «прохолодні» статті, мовляв, чи буде сучасна українська музика повноцінно розвиватися, беручи за основу фольк?

— Щодо Вєрки Сердючки, то, безумовно, це талановитий артист, який, на жаль, не розуміє, що його культурна діяльність — теж політика.

Фольк зараз на часі й завжди був модним, тому що будь-яка музика — це фольк. Україна — країна, скажемо приблизно, майже з 50-мільйонним населенням. У нас проводиться три, нехай п’ять музичних фестивалів. Це не те що мало, це — насміх! В США, наприклад, якщо ознайомитися тільки з інформацією на сайтах в інтернеті, п’ять тисяч фестивалів, з них половина — фольклорні. Можу такі дані навести у будь-якій цивілізованій країні.

Насправді тільки нашою автентикою, усім тим, чим відрізняємося від інших, можемо бути цікаві у світі. «Мандри» з гастролями побували у Польщі, Угорщині, Великої Британії, де на виступи приходили не лише тамтешні етнічні українці, а й іноземці. Звичайно, ті не розуміли мови, але музика для них була оригінальною.

— У світі цікаві, а вдома існує запит на творчість «Мандрів»?

— Ми маємо багато запрошень на концерти, можна більше, але все одно добре, незважаючи на те, що я можу перерахувати на пальцях однієї руки радіостанції, де ми звучимо. «Мандри» не мають спонсора. Все, що заробляємо, вкладаємо у свій розвиток. Нині, аби зробити кліп, потрібно мінімум 7 тисяч доларів. А щоб його прокрутити на телевізійних каналах, треба ще 10 тисяч... І це при розумному використанні коштів...

«ПЕРЕД НАМИ СТОЇТЬ НАДЗАВДАННЯ...»

— Ви зрозуміли глибинну причину того, чому радіостанції не ставлять в ефір популярних українських виконавців?

— Я знаю, в чому глибинна причина. Існує культурна політика, певно ж, російська, що підпирається грішми тих власників радіостанцій, які відповідають за ефір. А з іншого боку, є недіючі українські закони. На FM-радіо не звучить 50% української музики, що має звучати. За виконанням цих положень ніхто не стежить і за їх порушення ліцензії не забираються, радіокомпанії не закриваються. Загалом, історія неконтрольована.

Не так давно нам принесли звернення подібного змісту до Президента і прем’єр-міністра. «Мандри» сказали, що, звичайно, підтримують цю акцію, але хочуть ближче познайомитися з текстом. Наступного дня в інтернеті з’явилося повідомлення, що ми теж листа підписали. Музиканти гурту згідні з ідеєю, але аж ніяк не з тим, «що стоїмо біля броньованого «Мерседесу» з протягнутою рукою», як написано у зверненні. До того ж, не було прораховано чітких дій, бо одного листа замало. Потрібно зробити «круглий стіл», запросивши на нього пресу, міністрів, голів комітетів Верховної Ради, які відповідають за інформаційний простір, директорів радіостанцій... Тоді «Мандри» першими приєднаються. Бо інші дії свідомо не приносять ніякої віддачі. У Львові проходила подібна акція — «Слухай українське». Пригадую, «День» брав у ній участь.

Між іншим, зараз у столиці з’явилося радіо «Київ», що, напевно, єдине передає свою музику, інколи — англійську. Більше того, там звучать такі групи, які я більш ніде не зміг би почути. Наприклад, «Очеретяний кіт» — дуже цікава команда.

Перед українцями стоять певною мірою надзавдання. Ми живемо у дуже жорсткому інформаційному просторі. І якщо не враховувати уже діючі технології, що їх застосовують сусіди-конкуренти у нашому ж середовищі, то щоразу програватимемо і дедалі більше почуватимемося меншовартісними. Професіоналізм і вміла організація справи у конкретному випадку — в музичній культурі, важлива складова успіху. Нині Олег Скрипка робить етнофестиваль «Країна мрій». Ми вже вдосталь побували на фольклорних дійствах у світі, аби зрозуміти, що саме цей музичний пласт українцям найменш відомий, і саме живого спілкування музикантів з глядачами бракує.

— Як би ви описали країну своєї мрії?

— Нехай це буде земля — Україна, бо вона справді прекрасна і схожа на рай. Але хочеться, аби наші люди стали внутрішньо вільними, заможними, щасливими, говорили українською мовою, почували гордість за свою країну кожного разу, коли перетинатимуть кордон. Мені соромно, коли їду в купе з жінкою, яка везе повні сумки усілякого товару на продаж у Польщу. Але хіба від доброго життя вона туди їде? Заходить польський митник і на мої слова, що гратимемо у них концерти, реагує приємною усмішкою, а підходячи до моєї супутниці, перекидає всі її валізи... Про що це говорить? Коли ти опиняєшся деінде у світі, то там можуть не знати, що то за держава Україна, де вона розташована... Натомість асоціюють нас із Росією, Чорнобилем, щоправда, останнім часом, на щастя, з Віталієм та Володимиром Кличками, Андрієм Шевченком, Яною Клочковою, Русланою.

— Але це означає, що відбувся дуже значний поворот, — треба його відчути і підтримати. Бо під тим великим масивом негативу проросли паростки молодого і нового. Очевидно, що виникла лінія Шевченко — Клочкова — Руслана, яка формує наш імідж у світі. Віталій і Володя Клички — це взагалі український вклад у нову світову аристократію.

— Насправді, Україна змінюється, змінюються й самі українці. Зараз молода людина уже не може не володіти іноземними мовами, не цікавитися, що діється у світі, не знати своєї культури. У Києві можна зустріти маму, яка йде вулицею, розмовляючи російською, а дитина говорить з нею українською. І це радує... Звичайно, зміни відбуваються, може, в деяких сферах вкрай поволі, але вони очевидні.

КУЛЬТУРІ ПОТРІБНА СВОБОДА!

— Сергію, якби вам довірили сферу культури, яку б «гомеопатію» перш за все застосували?

— Важко сказати. Я взагалі намагаюся змінити своє уявлення про те, що потрібно чимось керувати, — Бог посміється з моїх планів. Просто треба дати волю тому дао, яке в тобі. Культура — самодостатня і не потребує особливого керування. Їй передусім необхідна свобода. Тому перше завдання, що стояло б переді мною, — дати свободу, а це означає — надати можливість створювати культуру. Критеріями цензу виступали б якість і професійність. Безумовно, важливий фінансовий чинник. Якби, наприклад, з українського виробника, який веде меценатську діяльність, стягували менший відсоток податків, як це роблять у цивілізованому світі, тоді б бізнесменам вигідно було б вкладати гроші саме в українську культуру. Я спілкуюся з ними багатьма. На жаль, не всі свідомі того, що своє — це класно, тому такий закон вкрай необхідний.

— У Росії нині дуже модно запрошувати зірок естради на корпоративні вечірки, дні народження... А у нас?

— «Мандри» у таких акціях активно беруть участь, у Москві також. Часто запрошують виступити саме на корпоративних вечірках, де збирається московський бомонд, що складається переважно з українців. Вони поїхали туди, де більше можливостей, великі фінансові потоки. А траплялося, грали там на суто українських вечірках, де подавали страви нашої кухні, танцювали під виступи українських музикантів... На це існує мода. Якось у російській столиці ми пішли на концерт «ВВ» і бачили реакцію залу: глядачі підспівували, підтанцьовували, плескали...

— До речі, Сергію, як ви прокоментуєте останній скандал Філіпа Кіркорова з пресою?

— Кіркоров — талановитий артист. Але я не думаю, що будь-яка західна зірка дозволила б собі таку сентенцію. Співак показав свою «совковість», продемонстрував вседозволеність. Бо хам — це «совок». Інколи можна почути від журналістів, сказати б, дивні запитання. І тоді я намагаюся жартувати, іронізувати... Не варто виставляти себе кращим. Бо кожен із нас в космічному масштабі всього лиш людина, така, як інші. І всі ми по собі залишимо якусь згадку.

— На державному рівні між Україною та Росією декларується дружба та співробітництво. Поза тим, з обох боків відчувається настороженість. Ви помічаєте якусь динаміку змін на рівні міжособитісного спілкування між молодими українцями та росіянами?

— Я, на жаль, не знаю молодого покоління росіян. Мені здається, що будь-де є люди, по-різному налаштовані до інших народів, етносів. Життя надто заполітизоване, особливо між нашими країнами. Після розпаду СРСР стало зрозуміло, що Україна потенційно має бути самостійним гравцем. Безумовно, росіянам це нецікаво. Вони прибрали до рук Білорусь, а ми їм не даємося. Відносини між нами — це конкуренція. Тому що Україна — велика, самодостатня, потужна, вона може себе годувати, розвиватися, торгувати з усім світом і бути незалежною в усіх розуміннях цього слова. Головне — опиратися на українську культуру, бо без неї не існує держави. Не можна водночас говорити російською мовою і вважатися незалежною країною. Це буде залежність від російської культури. До речі, так воно зараз і є.

— Як ви прокоментуєте вихід диска українських піснь (народних й написаних нашими композиторами різних років) Олександра Малініна, де на обкладинці присвята «великому українському народові»?

— Диска не чув, але, звичайно, ставлюся до цієї події позитивно. Деякі українські пісні, народні й сучасні, складають конкуренцію світовим хітам. Їхня мелодія настільки енергетично сильна, потужна, легко запам’ятовується. Наша культура цілком конкурентоспроможна, її можна представляти будь-де за кордоном. Сміливо говоримо, що сьогодні в Україні існують самодостатні цікаві комерційні проекти. У музиці — це, безумовно, «ВВ», «Океан Ельзи», Вєрка Сердючка, Софія Ротару. Нещодавно ми на Петрівці купили піратський диск «Український the best», де записані Софія Ротару, «ВВ», «Тартак», «Мандри», Ані Лорак, Віктор Павлік та інші... Очевидно, що, вкладаючи власні гроші у перезапис дисків і касет, «пірати» вибирають пісні, що насправді мають популярність. Далі, у кінематографі, — Лесь Санін, Кіра Муратова, Юрій Іллєнко, Роман Балаян, Богдан Ступка. Із модельєрів — Лілія Пустовіт. А ще є художники, спортсмени, бізнесмени... Вони складають еліту нації. Єдине, всіх треба об’єднати, перезнайомити.

— Звідти й той лозунг, що кожен пристойний українець повинен познайомитися з іншим пристойним.

— Власне, зараз ми з вами це й робимо. От коли я читаю «День», то відчуваю енергію єднання, бо тільки разом ми міцні. Так кажу не тому, що сюди прийшов, а тому, що так воно насправді є. Всі інші друковані видання, за винятком хіба ще одного-двох, перестав читати, бо мені здається, що пишуть в них непрофесійно, нецікаво і заангажовано.

— Сергію, розкажіть про ваш досвід роботи в кіно.

— Почалося це давно. Наш перший кліпмейкер Антон Трофімов, який тепер живе у Нью-Йорку, любив знімати таке собі home video. Він купував плівку, брав камеру, усі разом придумували якісь божевільні сюжети, потім їх втілювали, а тоді дивилися, сміялися, жартували. Під час зйомок відчував неймовірну енергетику! Якось режисер Сергій Наталушко попросив прочитати сценарій його фільму «Спокуса». Це історія про художника, який малював літаючих людей. Стрічка демонструвалася на Міжнародному кінофестивалі «Молодість» у Києві. Сам кінопроцес був цікавим: я старанно виконував все, що радили, а також намагався втілити власне бачення ролі. Спеціально намалював кілька картин, адже грав того художника. Буду відвертим, собі у кадрі сподобався, а фільм — ні. Як на мене, треба було зняти у сучаснішому форматі, попрацювати в комп’ютері з кольорами тощо.

Трохи пізніше Лесь Санін познайомив з Дмитром Поповим. Режисер родом з Києва, мешкає і працює в Мюнхені. Той теж показав сценарій і запропонував написати музику до фільму. «Христина та Денис танцюють танець діжкарів» — серйозніша робота із серії «Любов — це...». Здається, я там більше розкрився — грав друга з шоу-бізнесу відомої моделі. Цікаво, що її зіграла наша супермодель Наталя Гоцій. Перед тим як виграти найпрестижніший у світі фаховий конкурс моделей «Ford Models Supermodel of the World», що проходив у США, вона саме знімалася у тій роботі. Знав, що переможе, і казав їй про це.

— Може, ви віщун? Скажіть нам, що буде далі?

— Намагаюся аналізувати все, що відбувається. Іноді точно відчуваю, що має відбутися, іноді — ні. Найважливіше те, що я — оптиміст. Ми всі народилися саме там, де мали народитися, у той час, коли це повинно було статися, і для чогось перебуваємо на білому світі. Що б не трапилося, добре чи погане, воно стане повчальним уроком. Все одно, саме життя — цікаве і цінне. Треба тільки залишатися собою. Ось тут доречно навести приклад Марка Шагала. Єврей за походженням. Народився у Вітебську. Якийсь час торгував оселедцями. Потім поїхав шукати щастя. Жив у Європі, Америці. Ніколи не бачив війни, хоча саме в ці часи вона була повсюди. Він просто втікав звідти, де починалися воєнні дії. Трохи не дожив до свого 90 річчя. Для єврейськогонароду став легендою. Гадаю, він дуже переживав ті світові події, але завжди займався тим, чим йому судилося, — малярством. Тому, мені здається, хоч як би склалося життя, кожен має займатися своєю справою, до якої відчуває покликання, і зробити все, що зможе. Хоча від нас не все залежить, проте — багато чого.

— Ви захоплюєтеся постаттю Сковороди і навіть мали зіграти його у фільмі?

— Сковорода у ті часи, коли свободи було обмаль, почувався вільним. Коли йому переказували запрошення піти на службу до цариці, філософ відповів, мовляв, володіє ціннішим — сопілкою і вівцями. Він мав на увазі свободу. Світ його ловив-ловив, та так і не спіймав. Мислитель навіть викопав собі могилу, готуючись до смерті. Це була дивовижна людина, яка дуже органічно відчувала себе в цьому світі, свою культуру і мала глибоку пошану до всього того, що дало небо. Його життєва філософія вражає...

У мене було запрошення зіграти поета у фільмі «Останні дні Григорія Сковороди», однак, на превеликий жаль, не сталося. Причина банальна — кінокомпанія не знайшла достатнього фінансування. Після цього в мені засіла думка поставити моно- спектакль, може, навіть, англійською мовою, щоб презентувати його у світі.