ФОРМУЛА МАНДЕЛЬШТАМА

Йосип Мандельштам якось сказав дружині: «А чому ти, власне, вважаєш, що повинна бути щасливою?» Це у відповідь на скарги Надії Яківни на життєві негаразди: мовляв, і чоловік непростий, і країна непроста, і доля непроста.

Я дивлюся на свою доньку, якій три роки і три місяці, і в мене все всередині обривається. Вона розумненька, гарненька, весела, у неї чудова посмішка, але вже надто вразлива. Педіатр висловилася: «Сенситивна дівчина». Вразлива. Поріг чутливості низький. Приголомшити її, довести до смутку дуже легко. Я дивлюся на неї і зі страхом пригадую слова: а чому ти, власне, вирішила, що повинна бути щасливою?

Тут конфлікт, який уся європейська культура вирішує останні років двісті. Що важливіше: щоб людина була щасливою чи щоб людина була хорошою? Ось до чого зводиться тема, заявлена у «Вістях» Евгенією Альбац і у «Дні» Ганною Шерман: чого ми хочемо від своїх дітей, чого ми хочемо для своїх дітей? Очевидно, я хочу, щоб моя дочка була щасливою. Очевидно, я хочу, щоб вона була порядною, моральною, розумною, чуйною людиною. Невже вступають між собою в суперечність обидва бажання?

Відразу усвідомлюю, що така постановка питання — піддавки. Я-то впевнений, що аморальна людина щасливою не буває. І все-таки дошкуляє питання: а раптом? Раптом виховане з дитинства невміння обдурити, вдати з себе когось, піти на компроміс потім призведе до життєвої поразки? А ну ж бо, приятелю, адже ти сам досить гнучкий? Умієш обходити гострі кути? Береш роботу, за яку краще б не братися? Цьому ти її будеш навчати?

З іншого боку, чим більше живеш, тим менше віриться у процес виховання як такий. По-перше, тому що, спілкуючись із дітьми, батьки стрімко молодшають (якщо не сказати: дурнішають) і повертаються саме на той рівень розвитку, на якому знаходиться чадо. Із трирічним розмовляють уперті трирічні матусі, з п’ятнадцятирічними — п’ятнадцятирічні безкомпромісні батьки. По-друге, тому що результати виховання непередбачувані. Чому у грубих, вічно зайнятих, недалеких та егоїстичних батьків, до того ж таких, що ненавидять один одного, виходить розумниця, все розуміючий і відповідальний чоловічок? Чому в чарівного, розумного подружжя, яке поводилося з дитиною якнайправильніше, з любов’ю, повагою та розумною вимогливістю, зростає капризний, замкнений на своїх переживаннях, хитрий пестун? Не помітно, щоб професійним психологам вдавалося уберегти власних дітей від психотравм. Про педагогів-професіоналів і говорити не доводиться. До речі, краща в світі книжка про виховання — «Листи до сина» лорда Честерфілда — одночасно пам’ятник педагогічному краху. Честерфілд- молодший виявився безвільним недолюдком.

Загалом, я не знаю, як її виховувати. Ні, зрозуміло: читати їй хороші книжки, потім намагатися зробити так, щоб їй самій хотілося читати. Вибиратися на природу, потихеньку вчити англійську, слухати гарну музику, напевно, водити на якісь танці... Але ми ж не про це? Я навіть не знаю, до чого її готувати. Одне майбутнє — це глобалізація, Інтернет, світ без кордонів. Інше майбутнє — темні вулиці, будинки, які розвалюються, вода за графіком, картопля — ласощі. Обидва сценарії рівноймовірні для України, отже, і для моєї дитини. Кожен із сценаріїв, здається, вимагає розвитку зовсім інших м’язів. Багато хто з людей, які визначили себе як патріоти нової України, цю проблему вирішують кардинально: дитина їде вчитися за кордон, там виходить заміж, ось і весь конфлікт. Далі, щоб розмовляти з онуками, вчи голландську або датську. Цього якось не хочеться, та й грошей на школу в Швейцарії поки не передбачається.

Як не дивно, я досить пристойно пам’ятаю еміграцію — ту, «першу». Не багато зустрічалося там по-справжньому щасливих людей. Непрактичність, невпорядкованість, знову ж таки час важкий, війна була нещодавно... Але й по-справжньому нещасних — тих бездарних, невихованих, неталановитих, позбавлених смаку і безвільних, які тут щокроку, також не пригадую. Кажуть, це «англійський газон», триста років. Не знаю, не впевнений, але є надія, що гiднiсть, яку мені передали батьки, у свою чергу, вдасться передати далі.

Що ж стосується горезвісного до оскоми конфлікту батьків та дітей, то саме нам, як не дивно, простіше. Доруйнувались. Уявіть собі доброчесного сорокарічного європейця чи американця в кінці шістдесятих, його побут, цінності, життєвий досвід, надії... І тепер уявіть собі його дитинку сімнадцяти років із волоссям, джинсами та заявами щодо повного неприйняття його побуту, цінностей, життєвого досвіду і надій. Так тієї стабільності, спокою і благополуччя, на яке може посягнути юний нехтувач, у нас немає і не передбачається. У нас, навпаки, все частіше молоде покоління бере на себе відповідальність (і утримання) ще зовсім не старих батьків, яким до пенсії залишилося років так з п’ятнадцять.

Одне ясно знаю: чого точно не буду робити. Не піддамся спокусі реалізовувати в дітях те, чого не встиг у житті сам. Так музикант, який не відбувся, пристрасно мучить дитину скрипкою. Є дитина як інструмент задоволення власної пихатості, і ще є фундаментальне, майже тваринне бажання захистити своїх нащадків від тих самих складнощiв, які переслідували батьків. Ці два мотиви плавно перетікають один в інший, і обидва не мають ніякого відношення до інтересів дитини.

Хочу виростити вільну людину. Щоб не була дурочкою. Розумною — це вже як доведеться, але дурочкою — не приведи Боже. Щоб уміла радіти тому, чому не радіти гріх. Щоб відчувала, коли брешуть. І нехай далі сама вирішує, хоче бути щасливою чи ні. Буду, стиснувши зуби і проклинаючи себе, стежити, як вона там, на висоті, на дроті сама.