Формула стабільності: технічний прем’єр плюс партiйний Кабінет
Призначення нового прем’єр-міністра, можливо, є останнім шансом подолати політичну кризу режиму, кризу еліт, погасити джерела політичного напруження і, повернувши собі стратегічну ініціативу, підготуватися до майбутнього передвиборного циклу 2002—2004 років. Постать прем’єра може як змiцнити інститут президентства і загалом політичний режим, так і стати джерелом додаткових напружень у центристській партійній когорті, що на тлі більш-менш лідерської єдиноначальності у правих (Ющенко) навряд чи сприятиме загальній стабілізації політичної ситуації. Тому виникає питання про формат і технологію нового Кабінету Міністрів та про риси характеру і політичні функції постаті прем’єр-міністра в новому політичному розкладі. Тут можливі два варіанти. Перший — це непартійний, лояльний до Президента професіонал-управлінець, спроможний консолідувати виконавчу владу під Президента, спроможний зняти політичні поляризації як усередині виконавчої влади, так і по лінії «виконавча влада — парламентські фракції — адміністрація Президента». Новий прем’єр повинен мати імідж поміркованого прозахідного та поміркованого проросійського політика для того, щоб зняти і геополітичну поляризацію, джерелом якої була постать попереднього прем’єр-міністра.
Другий варіант: постать прем’єр-міністра, погоджена від фракцій. Це постать фракційних та партійних лідерів (Медведчук, Азаров, Тигiпко та ін.). Однак варіант кандидата від політичних фракцій у парламенті сьогодні міг би означати, що новий прем’єр-міністр — це фактично перший номінант на кандидата в нові загальнонаціональні лідери. Ураховуючи розтягнутість електорального розкладу в Україні (до 2004 року залишилося більше як три з половиною роки), таке рішення може бути передчасним і може багатьма сприйматися як фальстарт у президентській кампанії. Тому, очевидно, прем’єр-міністр призначатиметься в руслі дилем: прем’єр або перехідна компромісна постать, спроможна забезпечити стабілізацію влади принаймні до 2002 року та спроможна відновити порушені політичні баланси, чи прем’єр-міністр у форматі фактичного наступника і кандидата в нові загальнонаціональні лідери.
Очевидно, реальнішим є третій, або змішаний варіант, — це непартійний прем’єр-міністр із великим політичним досвідом та політичним авторитетом, здатний до зміцнення політичного режиму та інституту президентства, але персональний склад Кабінету Міністрів — від центристських політичних партій і фракцій у парламенті. Такий варiант створить міцний зв’язок по лінії «Президент — прем’єр-міністр — парламентські фракції».
З відставкою Ющенка права або націонал-демократична опозиція отримує останній шанс для консолідації та вбудованості в політичну гру напередодні виборів 2002 року. У зв’язку із цим звернімо увагу на постійне джерело невдоволення, політичну нелояльність та опозиційну фронду національних демократів. Вона полягала в тому, що з кінця 80-х — початку 90-х років, забезпечивши, на думку національних демократів, Україну програмним геополітичним вектором розвитку як самостійної суверенної держави, вони не отримали натомість інституційних або владних адміністративних ресурсів, оскільки протягом 10 років перебували на другорядних адміністративних виконавських посадах. Тільки з постаттю Ющенка вони отримали реального правого націонал-демократичного політика, який об’єднав і міг би далі об’єднувати програмну спрямованість націонал-демократів та реально-політичні ресурси. Сьогодні, у зв’язку з відставкою Ющенка, шанс для них полягає в тому, що вони отримують лідерську єдиноначальність.
Другий чинник, який впливатиме на розвиток правого опозиційного руху, — це те, що з постатями Ющенка, Тарасюка, Тимошенко та ряду інших політиків можна розпочинати формування певного правого тіньового Кабінету з людей, які вже пройшли школу реальної державної влади.
Однак є в опозиції і слабкі місця, які впливатимуть на можливість реалізувати вищевикладений сценарій. Перше — це проблема Мороза. За однозначно лідерської номінації Ющенка на опозиційного лідера Мороз і ті політичні сили, які його підтримують, залишаються осторонь. Правій опозиції «відсутність» Мороза буде вигідною для підтримки своєї ідеологічної чистоти. Проте можливі й інші варіанти. Ймовірно, що особисті амбіції Тимошенко для Ющенка та консолідації правих будуть не настільки небезпечними, враховуючи давній політичний зв’язок між Тимошенко та Ющенком.
Наступним слабким місцем є несхильність Ющенка до повсякденної рутинної організаційної партійної роботи. Зрозуміло, що бути публічним, іміджевим лідером і бути лідером-організатором — це різні лідерські амплуа. Нездатність до організаційної рутини є слабким місцем Ющенка як політика.
І нарешті, ще одна проблема, на яку можна звернути увагу у зв’язку з новим поворотом у долі Ющенка, — це відсутність загальновизнаного лідерського начала в центристській партійній когорті. У лівих не буде нового лідера, але є лідер у правих. Це істотний розворот політичного розкладу. Те, що немає визнаного лідера в центрі, немає того, хто б кинув лідерський виклик Ющенку із центру — це факт, який може бути вирішений двома шляхами. Або такий лідер з’явиться, і на нього працюватиме велика частина нинішньої політичної еліти, що визнає цього лідера і надасть йому ресурси, приховану або явну підтримку. Або вихід — у тому, щоб політична система була менше зав’язаною на персони та особистості. Проте це означатиме подальший дрейф у бік напівпарламентських, напівпрезидентських механізмів володарювання.
Продовження теми на стор."День України" та "Подробиці"
